06/09/2026
0- «Цей ліс живий. У нього добрі очі.
- Шумлять вітри у нього в голові.
- Старезні пні, кошлаті поторочі,
- Літопис тиші пишуть у траві».
Ліна Костенко
Один очень известный лесовод, на мой призыв написать мемуары и поделиться опытом с мододежью, сказал с присущим ему юмором: “Да…Вспомнить есть что…Только детям рассказать нечего” Оказывается есть такие, кто может и детям тоже… М.П. и А.Е.
Найстарішим дубом у світі вважається дуб Джурупа (Jurupa Oak) у Каліфорнії (США). Цей колоніальний чагарниковий дуб (Quercus palmeri) існує завдяки кореневим паросткам вже щонайменше 13 000 років.
Серед традиційних поодиноких дерев найстарішим є Стелмузький дуб у Литві (Зарасайський район). Його вік оцінюють у 1500–2000 років, а обхват стовбура становить 9,58 м.
Найстарішим закладом світу, який до сих пір функціонує, вважається, по ряду відомостей, Queen’s Lane кафе (1654 р) в Оксфорді Великобританії. Найчастіші його відвідувачі – студенти Оксфорду.
Найстаріша компанія Camuffo знаходиться в Італії. З 1438 року фірма Camuffo будувала з деревини рибальські човни, барки, прогулянкові і торгові судна і транспортні човни в типовому венеціанському стилі, і ці судна зборознили всі води від Венеції в Адріатичному море до Одеси на Чорному. Журналісти з Німеччини, які відвідали верф в 1977 році, були настільки вражені, що назвали Camuffo «Страдіварі на морі».
Найстаріша компанія Camuffo знаходиться в Італії. З 1438 року фірма Camuffo будувала з деревини рибальські човни, барки, прогулянкові і торгові судна і транспортні човни в типовому венеціанському стилі, і ці судна зборознили всі води від Венеції в Адріатичному море до Одеси на Чорному. Журналісти з Німеччини, які відвідали верф в 1977 році, були настільки вражені, що назвали Camuffo «Страдіварі на морі».
Ізраїльські Кібуци, щось на зразок колгоспу, існують вже більше ста років, з 1910 року і ніхто їх не збирається розганяти. Сьогодні у них залишилося 270 кібуц, які об’єднані спільною працею біля землі. Хто хоче працювати окремо, будь ласка, хто в колективі, кібуцу також не силують.
Ми, зі своїм колоніальним минулим ніяк не можемо розпрощатися. Взяти хоча б останні сто років нашої історії, у нас одні революційні переміни, докорінні трансформації, які повністю змінюють звичні системи які існують в європейських країнах століттями, як стала константа. Для прикладу взяти наші храми. Вперше Лядовський наскельний монастир я побачив у 1986 році, біля нього ми садили дерева. Там було три печери, які чудом залишилося після того як в 1930-х роках їх підривали, а дзвони і віковічні дуби біля нього кинули в Дністер. Коли про це мені розповів лісник Володимир Ковбасюк, то я не здивувався, адже у моєму селі у 1980 році, під час московської олімпіади хтось спалив дерев’яну церкву, наш сільський Собор, біля якого я виріс. Наші пращури, діди і прадіди століттями будували храми, плекали дуби, а потім одному невігласу, чи ворогові захотілося їх знищити, все змінити, знищити.
Через призму років, пригадую, як не легко приходилось висаджувати дерева на схилах Дністра, скільки прийшлося докласти праці, зусиль для охорони від пожеж і випасу худоби. Пам’ятаю, як вперше їхав у червоному службовому москвичу з директором Ямпільської лісомеліоративної станції Галактіоном Сідорковим і головним лісничим Костянтином Гончаруком, як спускалися з Бронницької гори і перед нами появилися краєвиди Дністра, Молдавії, Могилева Подільського, як Галактіон Олексійович мені сказав: «Вручаємо тобі маленьку Швейцарію». А потім запитав: «За скільки часу налагодиш роботу?». Я відповів, що мінімум за два роки. Йому це сподобалось і сказав, правильно, це реально. Вендичанська лісомеліоративна дільниця охоплювала схили Дністра і його притоки на території Могилів Подільського району. Контора розміщувалася на краю села, напроти нафтобази. Як і усі 29 ЛМС, що були створені по рішенню тогочасного уряду у 1967 році, основна задача стояла виконання робіт по залісненню ярів, балок, створення водозахисних насаджень.
Взимку 1986 року я приїхав у Вендичани не на чисте поле, в чисте поле приїхали з Гайсинщини в 1970 році сім’я Івана та Зіни Дратованих. При їх участі будувалася контора, два будинки для працівників, майстерня, гараж, склад і цех переробки сорго, заправка і криниця. Іван Нікіфорович працював помічником начальника, а Зіна Павлівна бухгалтером. Ми жили з Дратованими в одному будинку. В іншому будинку проживав тракторист Василь Баланюк, колишні працівники ЛМС Іван Косован, Петро Небоженко і Іван Тихолаз. Всяке у нас було, але жили мов одна сім’я. Донька Івана Нікіфоровича Людмила і Іван Григорович Косован стали для нас кумами і ми цьому раді по сьогоднішній день. В перші дні роботи були свої проблеми, за 15 років потребувала ремонту не лише контора дільниці, але й усі будівлі, а в криниці не стало води. Пригадую перші збори-навчання по техніці безпеки перед посадкою лісових культур працівників у кімнаті начальника. Крім лісників і механізаторів було три ланки: з Кукавки ланка Марії Анотольївни Чорної, з Юрковець ланка Ганни Андріївни Вовк і з Озаринець ланка Галини Семенівни Гайворонюк. Як кажуть людей було стільки, що голки ніде упасти. Перед початком чую як між собою голосно розмовляють трактористи: «Сюди нормальну людину начальником не пришлють, поробить рік тай втече, як і попередники. Нічого він не зможе зробити, бо немає у нас світла». Перед тим, як їхати у Вендичани, у відділі кадрів Василь Адольфович Паточинський мене попередив, що Вендичанська дільниця найбільш розкидана, вона має сорок земельних контурів, більша частина з них заліснена біля Вендичан, залишилися найвіддаленіші, починаючи від Новодністровської дамби і аж до Садківців. Також Василь наголосив, що там, в порівняні з Курилівцями, погана матеріальна база, зношений транспорт, а тому і можуть бути проблеми з дисципліною. Так і вийшло, в перші дні весни трактори направили в с.Нагоряни для підготовки грунту під посадку, але один з тракторів пропав. Не було його десь чотири дні. Під кінець тижня з’явився на території тракторист. Я попросив майстра, щоб тракторист зайшов у контору. Той зайшов з сокирою на плечі, лице червоне, хоч до нього прикуруй. Я поклав на столі лист паперу і ручку, звернувся до нього по імені та по батькові, попросив написати, де він був з трактором цілий тиждень. Він поклав на стілець сокиру і взяв мене за комірець. Його кулаки були такі, як моя голова. А ще сказав, я тобі зараз покажу де я був. При цьому від нього дуже несло перегаром. Хоча у нас була різна вагова категорія, мене виручив телефонний дротовий апарат, який був під рукою і яким я ним полоскотав тракториста Василя по голові, привів до тями. А ще порахував до трьох, сказав щоб він зник. Коли вийшов з контори, то мене запитав Василь Демчук, куди побіг весь блідий тракторист? Я промовчав. А через пару днів сказав майстру лісу нехай піде до Василя і скаже, щоб той йшов працювати, його жінка напевно і так добре наказала. Так і вийшло. Той тракторист ще довго працював, любив жартувати, старався, одержував зарплату більшу за мене у два і більше рази. Про те, що між нами було ми ніколи не згадували. Робота механізаторів на схилах була дуже небезпечна, я про це знав, тому сам нараховував їм зарплату по нарядах, щоб зацікавити їх. В цьому мені допомагав економіст ЛМС Мойсеєнко Олександр Федорович, а найбільше Іван Нікіфорович Дратований. Іван Нікіфорович був лісоводом з великої букви, він мав колосальний досвід і знав кожний квартал, кожну ділянку і в якому стані лісові культури, знав границі всіх ділянок не лише на планшеті, але й в натурі, добре розумівся в діловодстві, акуратно вів документацію. Тому він для мене був авторитетом і я прислухався до кожної його поради.
Період розпаду союзу і гіперінфляції країни більше десяти тисяч у 90-х роках досить болячи вдарило і по нас. Нам було нелегко працювати, але у нас був колектив фахівців. Бухгалтером працювала Івана Нікіфоровича дружина, Зіна Павлівна, майстром лісу Микола Миколайович Дячок, а механіком Василь Іванович Демчук. Після того, як І. Дратований пішов на пенсію помічником став молодий, грамотний Віталій Дмитрович Геркалюк, не лише тямущий спеціаліст, але й дослідник історії краю. В перші дні по ініціативі Миколи Дячка і під його керівництвом спорудили дерев’яну теплицю для вирощування рослин на службовому наділу начальника дільниці. Саме тому крім електропостачання постала нагальною проблема води. Її вирішили у два етапи, спочатку викопали нову криницю, трохи подалі від старої, що була викладена з каміння, а потім протягнули водогін від будинків сільгосптехніки. Найважче було вирішити питання енергопостачання. Директор Г.Сідорков мені відразу сказав, що всі мої попередники старалися вирішити цю проблему, але все впиралося в кошторис, один проект коштував великі гроші. Він мені навіть назвав на той час космічну суму 20 тисяч крб. Але я розумів, що без високої напруги нічого не можливо розвивати, тому спочатку звернувся у Могилів Подільську РЕС, до начальника, його замів, майстрів. Одні відмовляли відразу, інші обіцяли. Самий борзий поставив умову, щоб я віддав з нашої заправки цілу десятикубову емкість для зберігання палива. Хоча та бочка була списана, не стояла на обліку, я не міг так вчинити, шукав інші варіанти. Потім мені хтось порадив звернутися у ПМК, що на території РЕМ, вони серйозна організація, можуть допомогти вирішити питання. Я звернувся туди. Директором ПМК був Слободянюк Леонід Петрович. Він не відмовляв мені, але весь час говорив, що його люди зайняті, що вони працюють то в однім, то в другім районі. У мене появилася надія і після роботи, по дорозі з угідь Карпівки, Бронниці, чи Лядови я не раз заходив у ПМК. Одного разу, в кінці робочого дня зайшов на другий поверх в кабінет Слободянюка і якраз його застав. Черговий раз прошу допомогти, а він каже, що його люди і техніка працюють у Шаргородському районі і він їх звідти зірвати не може. На цьому я розвернувся і пішов до дверей, але в куточку помітив столик з розкладеними шахами. Запитав у Леоніда Петровича чи це він балується в шахи, адже знав, що в Могилів-Подільському лісгоспі інженер Анатолій Дяченко після роботи влаштовував цілі баталії і рівних йому там не було. На моє питання Леонід Петрович, сидячи за столом, опустив нижче на носа окуляри і вже мене запитує, а ти граєш? Відповідаю, що іноді граю. То давай зіграємо, каже Слободянюк. Я тоді ставлю умову, зіграю лише якщо коли виграю, то ви проводити лінію. А він тоді питає, а якщо програєш? То ставлю ящик коньяку, відповів йому. До речі, я тоді собі не міг дозволити купити пляшки коньяку, не те що ящик, тому дуже ризикував, то була моя місячна зарплата. До того ж я не знав, як грає директор Л.Слободянюк, його рівень майстерності. Себе ніколи не рахував і не рахую сильним ігроком, раз на місяць в негоду приходив на шахи сусід Володя Садигін, рідше з’являлася можливість зіграти з Василем Івановичем Сідоренком, директором цегельного заводу. Домовилися грати на три партії. Перші дві партії я виграв, Леонід Петрович, не піднімаючи голову і погляду від шахів, каже граємо до п’яти. Четверту програв, а п’яту виграв. Всі п’ять партій грали мовчки, адже ми майже були не знайомі. Після гри, так само мовчки, потиснули один одному руки, без жодного слова, розійшлися. Напевно далася сильна напруга. Я жив у квартирі, що напроти контори Вендичанської дільниці. Раннім ранком наступного дня, чую сильний стук у двері нашої веранди. Виходжу ще у трусах, відчиняю двері, а переді мною стоїть високій чоловік і до мене: «Ти ще спиш, а ну кажи куди тягнути дроти». Дивлюся, а перед нашою брамою, що на господарський двір, повно техніки, з причепами, коток з дротами, бетонними стовпами, різним начинням і цілою бригадою майстрів. За два дні змонтували лінію. За роботу через наряди по ремонту нарахували бригаді зарплати, за яку вони мені не раз дякували, а наш директор Г.Сидорков подарував ПМК комплект шахів у вигляді столика, нашого виробництва, запечатаний у міцний папір. Такі шахи дуже тоді цінувалися. Після цього ми з Леонідом Слободянюком подружилися, а пізніше він до мене пару разів приїздив з братом Валентином Петровичом у Ялтушківське лісництво, де я працював лісничим, а брат поруч у Бахтині головою сільради.
Трифазка дала поштовх для розвитку нашої лісомеліоративної дільниці. В гаражі обладнали кузню, що дало можливість самим вирівнювати леміші після підготовки грунту під посадку дерев на кам’янистих схилах. Вода і три фази заставили нас спорудити стаціонарну теплицю довжиною 30 метрів, шириною 8 метрів і вкопати у метр глибини. То було не легко, адже потрібно було задіяти багато техніки на вивезенні грунту і завести з Вінниці списані бу бетонні панелі перекриття для укріплення відкосів. Коли появилася теплиця, то подумали про розширення території. І тут трапився випадок. Біля нас почали виділяти ділянки під забудову, але то було не легко, кожен клапоть коштував не малі гроші. В період кризи, щодня бігав через дорогу до нафтобази просити палива для авто і тракторів. Біля кабінету директора завжди була черга, стояли керівники підприємств, голови колгоспів. Я проходив без черги і сідав біля директора, Мирослава Івановича Рудого. Мирослав Іванович по віку від мене був десь майже у двічі старшим, але у нас була спільна тема, це дерева. Він любив розповідати про свої дерева на дачі. Розповідав про свої плани що до нафтобази. Адже тоді на його міжрайонній нафтобазі були теплиці з металевим каркасом, була ферма з бичками, ставки у якості пожежних ємкостей, обсаджені плакучими вербами. Мирослав Іванович був добрим господарником, і доброю, порядною людиною. Одного разу, стоячи біля вікна свого кабінету, що на другому поверсі, він каже мені, що хоче приєднати до нафтобази частину ділянки землі, що відведена під приватні забудови і граничить з нашою дільницею, та нафтобазою, але не знає як це вирішити, бо дуже складно. Десь через рік, Мирослав Іванович знову згадав про ту ділянку і сказав, що йому не вдалося вирішити із земельною ділянкою, дуже все складно. Я його не розпитував у чому проблема і майже забув про ту розмову, але доля сама нагадала. За службовим обов’язком мені доводилося спілкуватися з Начальником земельних ресурсів району Валентином Севастьяновичом Яроменком. В перші дні моєї роботи ми з ним дуже посварилися із-за земельного спору нашої ЛМС з озаринецьким колгоспом, яким керував депутат обласної ради Василь Іванович Гнатик. В,Гнатик зазіхнув на наші землі, що біля кар’єру. Я тоді з Яроменком дуже сперечалися і на ці суперечки навіть виїзджав на місце спору наш головний лісничий з управління Борис Іванович Дворніков і головний лісничий ЛМС Констянтин Констянтинович Гончарук. Після того К. Гончарук мені сказав, що вони не праві, але з В.Яроменком тобі потрібно працювати, тому постарайся помиритися. Як помирилися, то зовсім інша історія, просто сіли за столом тай порішали, як чоловіки. Пригадую, як Валентин Севастьянович брав мене із собою на засідання комісії по будівництву акумулюючої станції, Греблі біля с. Нагорян, знайомив з планом будівництва мосту через Дністер біля Бронниці і планом прямої автостради з мосту на Київ, підказував по різних питаннях, що тоді у нас виникали. Одного разу я запитав чи не може допомогти нам розширити територію господарського двору, для висадки декоративних рослин з теплиці, для створення розсадника, він мені нічого відразу не відповів. Але десь через місяць-два телефонує мені і каже, що нам разом у суботу треба поїхати у Вінницю, на зустріч з серйозними людьми, каже, що нічого із собою не бери, у мене буде все своє. Я звичайно його не послухав, теж прихопив смаженого півня і після обіду його пікапом вирушили на область. У Вінниці Севастьянович був як у себе дома, знав кожен провулок, кожний будинок. Потрапили ми на невідому квартиру, але зустрілися з дуже відомими і поважними людьми. Виявляється, що у друга Валентина Севастьяновича був якраз того дня, день народження і той друг працював директором інституту, а звали його Іван Аркадійович. До Івана Аркадійовича Козлова, прийшов на іменини його товари Олександр Гонтмахер, начальник В.Яроменка. Іван Аркадійович запросив нас у свою кімнату, де був накритий стіл. За тим столом, ми у чотирьох просиділи майже до кукурікання півнів. Вони мене спочатку щось запитали, а потім розмовляли про своє, а я лише поруч мовчки сидів. Мені було цікаво почути спілкування інтелігентних однодумців. З Вінниці ми виїхали на службовому пиріжку Яроменка , коли на вулицях було пусто. Валентин Севастьянович сидів за кермом впевнено, їхав, як завжди помалу. На кінець міста нас провів син Гонтмахера, який напевно мав авторитет серед ГАЇ. Десь через дві неділі приїзджає до мене Валентин Севастянович, заходить у мій кабінет і кладе на столі папку. А потім каже, це документи на 2.3 га вашого розсадника, того, що ти хотів. Тут всі підписи є, тобі не потрібно нікуди звертатися. Лише завтра візьмеш екскаватор і перекопай границю, щоб бачили, що то вашої лісомеліоративної станції земля. Я так і зробив, ще й насадив на межі саджанці обліпихи. До речі, за це ніхто від мене нічого не вимагав і навіть не натякав на якийсь хабар. Сьогодні це може здатися дивиною, але тоді чиновники трохи думали про Батьківщину, суспільне добро. На новому лісорозсаднику, в центрі селища Вендичани у перший кризовий рік ми висадили і привили щепи черешні, абрикоса, персика і яблуні і чотири ряди новорічних ялинок. Під час безгрошів’я, після реалізації посадкового матеріалу, це дало можливість погасити нам частину зарплати працівників.
Коли у нас появилося три фази, доста води від нового колодязя і водогону, тоді почали думати про благоустрій, ремонт контори і будівель. В гаражі у спадок достався старий точильний станок, там же механік Василь Іванович Демчук змайстрував кузню, зконструював потужний компресор, а наш дільничний Микола Якович подарував нам свердлильний станок. З колгоспів стягували і ремонтували агрегати. У нас були теплі відносини з Вендичансьою сільгосптехнікою. Спочатку вони нас виручали по ремонту нашого обладнання і двигунів. Згодом, коли ми вже мали свою кузню, то нам допомагали металом. Одного разу я завітав до них і зустрів на території директора Миколу Бойка. Микола Григорович на ходу щось мені розповідає в хорошому настрої, як завжди розмову доповнює дотепним анекдотом і ми проходимо повз кучу металолому. Микола Григорович каже, що пора вивести їм цей металобрухт і поклав ногу на велику болванку з трьома колесами, що вже вгризлася в землю. Я йому кажу, чи не міг би він нам поміняти цю болванку на пачку віників сорго, що ми виробляли. Він каже, немає проблем, підганяй машину, автопогрузчик прямо зараз відгрузить. І до цього пригостиш мене березовим соком, що раніше пригощав з проросшого ячменю. То не було для мене проблемою. Відразу агрегат, як маленька бомба був у нас. Я його завіз у Могилів, на міжколгоспенерго, де головний інженер той агрегат відремонтував і навіть сірою краскою покрасив. При цьому замінив усі проводи і приєднав нові кабелі. Зробив його новим. Марка його була ПС-500, вага десь до 500 кг, він зварював як постійним, так і перемінним струмом, незамінна для нас була річ, яку щодня використовували. Невдовзі завітав до нас М.Бойко, побачив зварювальний агрегат і здивувався. Перепитав мене, чи це той що він нам віддав. На другий день приходить до мене сусід, Федір Гаврилюк, що працював у сільгосптехніці прорабом і каже, що сьогодні на планьорці Бойко нам робив рознос, казав, як так, що лісники відремонтували зварювалний агрегат, а ви інженера не могли.
Одного разу начальник цеху Могилів Подільского приборобудівного заводу показав мені, як працює «П’яна бочка», агрегат, що очищає, шліфує поверхню деталей. Я розповів про це ліснику з Озаринець Гайворонюку Михайлу Порфировичу. Михайло Порфирович мав золоті руки і дома тримав цілу майстерню, де вирізав з дерева різні вироби, птахи. Він змайстрував механізми для очистки різного насіння, кленів, липи, скумпії, хвойних. А виготовленою його руками п’яною бочкою обробляв насіння шипшини, що замінювало процес скарифікації. Плоди шипшини до того часу без проблем переробляв механічно. Надихала на такі справи його дружина Галина Семенівна, яка була ланковою Озаринецької лісокультурної ланки. До середини 90-х ми вже мали повністю свою скромну ремонтну базу, свій маленький лісгосп. Подібна база була у Мурованокуриловецькій виробничій дільниці-лісництві. Так як Вендичани і Курилівці були далеко від лісгоспу, то така автономія була для нас необхідна.
На початку 90-х лісове господарство Вінничини очолює Анатолій Омельянович Бондар, родич партійного керівника області і пише наказ про культуру виробництва, обіцяє премію за кращий благоустрій лісництва. Тоді у лісників на перше місце стає те який саме має мати вигляд контора лісництва, лісовий кордон, туалет біля нього. Начальний управління разом з директорами раз на рік об’їздили кожен лісгосп, кожний обхід. На відміну від сучасних керівників лісами і реформаторів державних лісів, Анатолій Бондар жив з сім’єю на лісовому кордоні, коли працював майстром лісу. Він добре знав, як ходити взимку на відро, тому вимагав, щоб ми жили в нормальних, європейських умовах. Він ще тоді не був таким зазнайкою, від нього пахло ще лісом. До того часу ми вже трохи покращили матеріальну базу, поміняли в конторі погнилі двері, підлогу, обновили зовні її вигляд. Я попросив у Івана Нікифоровича, щоб він дав добро, щоб зрізати пару дерев перед конторою, які він посадив на початку заснування ЛМС. На їх місці посадили дві голубі ялинки, обсадили доріжку самшитом, завезли з Дунякової левади великий камінь, а лісник М,Гайворонюк вирізав з липи статую воїна-лісівника. Мені спало на думку привнести частину історії краю з її крепостями над Дністром в мініатюрі, знайшов талановитого Юру Ветчікова вимурувати таку собі крепость у вигляді шахової тури. Я йому це роз’яснив, що хочу, а він каже, покажіть як воно виглядає в натурі. Приношу йому туру від комплекта наших шахів, він її поставив на підвищенні і не кидаючи папіросу, погладжуючи кожний камінчик, поглядаючи весь час на туру, виклав чудову пам’ятку. Пізніше Юра працював вже у нас водієм. Мовчазний, талановитим був до всього, а авто тримав в ідеальному стані.
У Ведничанській лісомеліоративній дільниці-лісництві під час посадки лісу працювало більше ста тимчасових працівників. Всі вони одержували зарплату поштою. Іноді зарплата становила 5крб, іноді сто, хто скільки годин працював. Так як до посадки і догляду залучали учнів школи, то зарплату нараховували вчителям. Ні майстер лісу, ні лісничий не хотів мати проблеми з ревізором чи обхсом. А ще ми дружили з пенсіонерами, вони приходили на роботу до нас іноді раді спілкування. Хоча за виконану роботу, як тимчасовому працівнику нараховували певну суму. Коли вже ми розвинулися, часто звертався до електриків Володимира Трача і Григорія Степановича Мусієнко, по слюсарних і ковальських роботах був незамінимим пенсіонер Рингач Петро Семенович, Сьогодні читаю новини: «…90 млн грн на лісозаготівлю: щодо ДП “Ліси України” відкрили кримінальне провадження через фіктивні роботи…». Новина лише по одному Столичному офісу. Наступна новина: «Всього лишень шість чиновників державного підприємства Ліси України одержали 90 мільйонів гривень зарплати. Це не корупція в тіні, а офіційно задокументована зарплата. В той час прості працівники одержують 12 тисяч…». Виникає питання, для кого проведена лісова реформа? Для довідки, за багато років кожне лісництво накопичило собі якісь механізми, що допомагали у роботі, іноді то були списані з часом, чи виготовлені власними силами, наприклад електричний станок для чистки сорго, культиватори КЛБ 1.7, сіялки, зварювальні апарати, двигуни, мости до авто і т.д. Знаю, були в лісництвах придбані у колгоспі комбайни, трактори, різна техніка, яка не рахувалася, не стояла на обліку, не мала інвентарного номера, але в якийсь момент задіювалася до роботи. Звичайно під час цієї «реформи» все накопичене роками добро зникло, або на днях зникне і байдуже нинішнім реформаторам, вони заздалегідь про це не подумали.
А чому не подумали? Пригадав статтю Павла Вакулюка в газеті Сільські вісті, де він згадував, як цитату: «Лісових фахівців не можна замінити іншими без шкоди для лісу і тим самим — для всього народу». Виявляється, що замінили і сотворили нехтуючи всіма законами економіки монополіста ДП Ліси України. Хто ж ці херої? Розпочинали лісову реформу бувший прем’єр – міністр Денис Шмигаль за освітою економіст, бувший замісник офісу президента Ростислав Шурма, закінчив Школу управління Сколково під москвою перед війною, економіст, Юлія Свириденко, економіст, який добив до ручки завод, яким керувала. Бувший голова Держлісагенства Юрій Болоховець закінчив Національний аграрний університет, інженер лісового господарства. Єдиний із них фахівець Болоховець, який немає досвіду роботи в державних лісах з найнижчих щаблів. Після здобуття фахової освіти, з 2004 року по 2011 рік працював інспектором екології і інженером агролісу. Агроліс набагато має нижчий рівень господарювання за організацію і збереження лісу у державі. Виходить, що люди, які взялися реформувати державну лісову структуру великої держави не мали відношення до лісу, коротко кажучи не мали досвіду і навіть елементарного поняття у цій сфері. За дивним збігом обставин рішення про розформування лісгоспів і лісництв приймали похапцем перед самим повномасштабним вторгненням без програми, без обговорення. Якщо Ямпільська ЛМС організована в 1970 році, то решта лісгоспів і лісництв нашої області мають більше як столітню історію зі своїми традиціями, збереженими насадженнями і багатим досвідом вирощування лісу.
Кажуть горе-реформатори, що реформа затіяна з метою створення конкуренції на біржах, але чомусь Асоціація деревообробників вимагає зниження стартових цін на деревину. Як таке може бути? Лісгоспи зі своїми деревообробними цехами, переробляли низькосортну деревину і самі без біржі і вимог знижували стартові ціни на неї. Всім вистачало деревини і ціни були помірні. Тепер споживачі вимагають. Дожилися…
Свіжа новина: « Сьогодні на ДП Рихальське приїхав Голова Фонду державного майна України Дмитро Наталуха… і всіх запевнив, що трудовий колектив повернуть до роботи, на підприємство повернуть ветеранів і буде зроблено все можливе, щоб відновити роботу ДП Рихальське…».
ДП Ліси Україні в такому ж стані, як і ДП Рихальське, лише на перший погляд не видно загиблої худоби, але є понівечені долі лісоводів і безбожний грабунок лісу. Тому є надія, що новий міністр зрозуміє що ліс живий і в ньому працюють живі люди, тому приїде на Вінничину і поверне трудові колективи ліквідованих лісгоспів, Вендичанського та Ялтушківського лісництв, а заодно поверне нижній склад, що біля Трьох Дубів, на кордоні села Слобода Гулівська на своє старе місце у Копайгород, бо біля священних віковічних Дубів йому не місце. Має відбутися поворот до витоків, глибокий філософський жест переосмислення базових засад буття, культури та пізнання. Звичайно, якщо міністра зобов’язує шляхетність- Noblesse oblige.
