Григорій Гомель: Ямпільська ЛМС. Кікавські музики. О.Продан, В.Дерлецький, честь і гідність  (Люди, роки, життя. 1 частина)

У Вендичани я приїхав на службу від Ямпільської лісомеліоративної станції в лютому 1986 року, перед початком весняних робут, коли розпочинали висаджувати дерева на схилах Дністра. Після лісокультурних робіт, пішла пора  висівати сільськогосподарські культури, щоб зимою була робота тим працівникам, які були зайняті роботою у період вегетації дерев, на посадці лісу, на догляді за лісовими культурами. Крім кабачків, буряків, картоплі, для ферми ВРХ, головна культура була сорго. Поважний, досвідчений Іван Никифорович Дратований, помічник начальника, мені підказує, що пора сіяти сорго, при цьому наголошує, подивись там десь була брошура як вирощувати сорго. Від Івана Нікіфоровича я вперше почув про то сорго, навіть не уявляв яке воно.
Читаю брошуру, бачу дійсно пора, адже по науці сорго висівають в період посіву кукурудзи, коли земля добре прогріється і закінчаться весняні заморозки. Для нас то був час перщотравневих свят. І от першого травня їдемо сіяти сорго в урочище “Звеняче”, що за Серебринцем. Якихось три гектари висівали майже весь день. Причина ламалась техніка, старенький МТЗ 80 не витримував навіть не великої нагрузки. Тракторист Іван Купріянович Гуцал біля трактора лише оббивав пальці. Ділянка як слід не оброблена, та ще всіяна камінням, бо знаходилася на долині, біля річки. Того дня, я весь день з лісником Олександром Івановичом Проданом і механіком Василем Івановичом Демчуком налаштовували і робили дрібний ремонт сіялки СО- 2.8.
Налаштовували механізми подачі насіння, встановлювали норму висіву, прочищати її сімяпроводи. Продан на сівалці був у темно червоному захисному шоломі від власного бордового мотоцикла МТ10, він ніби щось знав про аварію на Чаес. У мене тоді була в голові одна думка, як якісно посіяти, щоб не було просівів, недосівів. А ще того дня зробив для себе висновок, щоб мати гарний урожай, потрібна бути завчасно справна техніка і добрива. Висівали сорго біля річки, навкруги ліс, а поруч травневі відпочиваючі смажили шашлики, грала з магнітофонів музика.
Ми про відпочинок не думали, щось на ходу, на швидкоруч перекусили, і до роботи, нам було не до музики і шашликів. Після роботи , дома, десь в час ночі, мені стало погано, почалася нудота, боліла голова. До ранку дотягнув, але не міг збагнути від чого, адже нічого такого не їв і не вживав різні напої. Я тоді не знав, що сталася аварія на Чорнобильській атомній станції, хоча перша новина про неї була 28 травня.
Вже 4 травня, коли здавав у Ямполі місячний звіт, пішов у центр міста перекусити, шукав їдальню, а по дорозі зустрів Івана Григоровича Іваська, заступника головного редактора Ямпільської районної газети, неординарна, принципова особистість, правдолюб, який мене запросив до себе в квартиру на чай, бо також сам йшов на обід. На кухні Івана Григоровича, з маленького ретранслятора ми вперше офіційно почули по всесоюзному радіо про аварію на Чорнобильській атомній станції. І це після того, як відбулася першотравнева демонстрація з дітками на Хрещатику. Тепер це вже історія.
 
Сама перша першотравнева посівна, події Чорнобиля, налаштували мене на порозуміння, взаємоповагу з моїми колегами по роботі, а особливо з лісником Олександром Проданом. Тоді я для себе зрозумів, що хлопці роботящі, відповідальні і дисципліновані. Для них головне робота. Перші дні, перше враження відбилося на цілих 12 років нащої спільної роботи. Десь через пару неділь, ми з О. Проданом поїхали оглянути результат нашої роботи. Хоча після аварії не було жодного дощу, було приємно побачити дружні сходи, які підтвердили не даремні наші старання. Того дня О.Продан запросив мене до себе, познайомив з дружиною, дітками та батьками.
Продан з дружиною Ніною і маленькими Людмилою і Олександром завершували будувати на краю Кукавки хату. Батьки Саші жили навпроти, через дорогу і виявилося, що Саші батько Іван, як і мій тато Андрій, працював колись колгоспним ковалем, вони навіть були чимось схожі. Мені було цікаво спілкуватися з ним, адже було багато у нас спільних тем. Саша Продан крім того, що працював у нас лісником, до того ж ще й керував Кукавськими музиками.
Зарплата лісника була мінімальна 80 карбованців, хоча, наприклад тракторист у нас одержував від 300 до 500 крб. Тому приходилось лісникам підробляти на стороні. О.Продан організував колектив українських музик. Їх музики були в ті часи на розхват. Але поєднувати музику з охороною лісу було не так легко. Бували випадки, що я приїздив до Саші у понеділок , він терміново мав бути на роботі. Дружина Ніна каже, самі будіть, він лише перед ранком приїхав з весілля коли лише світало. Розбудити його було дуже важко, але Саша все одно через силу вставав і йшов на роботу. По можливості я старався якось його графік зі своїм поєднувати, бо розумів, що Продан відповідальний лісовод. Тим більше, що його авторитет серед людей, односельчан компенсував усі ті недоліки і труднощі, які виникали. Наприклад , коли їхали бригадою на браконьєрів, то бували різні неприємні ситуації, колізії. Наприклад, коли починали перевіряти у мисливців документи на полювання, часто виникали суперечки, проблеми з документами, порушення правил полювання, не зареєстрована зброя і т.д.. Так як, О.Продана всі добре знали, то відповідно старалися вести себе гідно, він був для них авторитет, його поважали, розуміли, що завтра прийдеться іти до Продана, щоб його музики заграли на весіллі чи проводах в армію.
На відміну від мене, О.Продан знав майже всіх мисливців, був місцевим, тому у нас проблем не виникало, хоча сам не був мисливцем і напевно ніколи рушницю в руках не тримав. Коли виникали лісові пожежі Саша, як і усі ми, ставився відповідально і по необхідності підключав брата Василя, головного інженера колгоспу імені Богдана Хмельницького с. Кукавка. Саша, пишався і батьками і своїм братом. Спочатку розповідав, що його Василь працює в Кам’янець Подільському інституті, а потім, коли той повернувся у рідне село і працював у колгоспі ім. Б.Хмельницького головним інженером. Найбільше мені запам’яталася пожежа у тому ж урочищі “Звеняче”, на схилах якого вже піднялися дубки, сосни, чагарники з обліпихи, кизилу. Ранньої весни, коли пригріло сонце, при долині хтось підпалив суху траву і вогонь долиною підібрався до лісу, захопив не малу площу і спроби простим захльостуванням гіллям вогонь зупинити було не можливо, визивати пожежну з Могильова даремно, результат на таких схилах нульовий. Вирішили з Проданом, щоб він попросив у брата Василя трактор Т 150 з важкими боронами. Так і зробили, на щастя недалеко працював на полі трактор і Саша поїхав своїм мт10 і пригнав його. Той трактор важкими дисками створив широку мінералізовану смугу і перерізав поширення вогню.
Василь Продан, був людиною слова і честі, не раз нас виручав, але нажаль довго не прожив, невиліковна хвороба його забрала. У Василя залишилося двоє діток Світлана і Мирослав, майбутній голова податкової України. Саша мав видну статуру із широкими плечима і шевченківськими вусами, був витривалим, адже майже добу бити у барабан, бути керівником колективу, постійно тримати себе у формі, знати міру, утримуватися від надмірних пригощань на весіллі, не кожен зможе. Одного разу такі його якості допомогли нам вирішити одне наболіле питання.
Економічна криза дуже боляче вдарила по нашому підприємству. В той час практично не оновлювалася техніка, централізовано перестали поступати навіть запчастини, хоча до кризи нас забезпечували паливом, запчастинами, для коней лісників упражу, хомутами, спецодягом, аптечками і т.д. Для усіх штатних працівників і пенсіонерів виділялася безплатно із забезпеченням транспорту паливна норма 8 скадочних метрів на рік. До речі, щоб одержати паливну норму потрібно було всього навсього подати голові проспілки списки пенсіонерів і працівників і затвердити їх на профспілкових зборах, без всякої волокіти, що існує тепер.
Постачання було поки не появилася криза. Тоді приходилося самому шукати запчастини, пальне. Лісничому фінансову частину в телефонному режимі треба було погоджувати з директором. Поруч нашої контори, через дорогу, знаходилася нафтобаза, а за залізничною колією міжрайонний агропостач. Я туди не раз бігав, через колії по запчастини, для нашої техніки, давав доручення і мені видавали запчастини. Був час, коли на базу завезли нові трактори ЮМЗ. Я порадився зі своїм директором про придбання нового трактора, він дав добро. Керівником агробази став молодий директор, він тоді завжди був заклопотаний . Я не раз просив його, щоб відпустив для нас один трактор, бо наші трактори вислужили свій ресурс, часто ламалися. В ті часи часто нагадували на різних зборах і вивішували на підприємствах такий заклик: “Кто хочет виполніть план, тот іщет путі виполнєнія. А кто нє хочет, іщет прічіну”. В кожного з нас сиділи в голові ті гасла. Одного разу директору снабу вкотре я заікнувся, щоб продав нам трактор. Він у відповідь мені каже, на суботу готов шашлики, там поговоримо.
Шашлик тоді не було проблемою, в кожнім колгоспі і навіть на нашому Вендичанському цукрозаводі утримували вівці. Про вівці і барани Вендичанського цукрового заводу навіть журнал Перець присвятив тоді цілий фейлетон. Але була проблема, і я її усвідомлював, директор агроснабу мав міцну статуру, як кажуть був ростом і ліцом не маленьким, і у нас була різна вагова категорія. Прошу Сашу, пояснюю йому важливість такого рандеву, щоб виручив колектив, за одно ближче познайомимся з керівником-сусідом. Кажу Продану, що лише ти можеш допомогти у такій важливі справі. Він, говорить, що немає проблем, за мною шампанське. Від мене був шашлик, від Колі Дячка, нашого майстра лісу, решта- багаття і посуд. В суботу, під вечір, всі зібралися за ставком с. Тарасівка, не далеко від хати М. Дячка.
Розпалили багаття, гарно спілкувалися, чаркувалися, про роботу навіть не згадували. Поруч смажаться шашлики, над ставком появився туман, літають мушки і строкачі і приємний запах від смаженого б’є у ніс.. Я і Коля Дячок відійшли до багаття, дивитися щоб не підгорів шашлик. Саша з директором біля ставка собі мирно розмовляли. Через певний час чуємо вже голосні розмови на підвищених тонах, бачимо наші велетні беруть один одного за комірці, про щось спорять, Саша каже до директора снабу, якщо не можеш не спор. Виявляється, директор хотів показати, що за одним подихом вип’є пляшку шампанського, не відриваючись, а Саша доводив, що це неможливо. Так і вийшло, директор шампанське не допив . На цьому розійшлися, навіть нічого не обговорювали. На другий день, як у “Бриліянтовій руці”, я з гіркотою думав, що “шеф всьо пропало”.
Однак через пару днів зустрівся з директором, а він говорить мені, бери доручення і забирай новий ЮМЗ. А ще після юмеза взяли Т25, кран- балку, зварювальний апарат, диски лущильні і ще то що нам потрібно і нашому лісгоспу. Цей випалок я пригадую коли іде мова про Сашу Продана. Таким він був, простим, прямим, відвертим, без компромісним і принциповим в усьому. Ніколи не помічав, щоб він сам зрізав для себе дерево, як кажуть, щось мутив, для нього власна репутація була дорожче за все . До речі, і директор агроснабу виявився порядною людиною, не прийняв суперечки біля багаття за образу. Одного разу, під кінеці року я зібрав колектив і говорю, що над Дністром, в районі Липчан, Тикліївки (якої тепер немає на карті), через ледачкуватого і безвідповідального лісника у нас провал з проведенням прочистки молодого соснового насадження, умови погані, досить крутий схил. Саша каже, що до лісника працював у колгоспі трактористом, маю відповідне посвідчення. Давайте, каже я з майстром поїду і виконаю роботу. То був грудень, холодна зима зі снігами, але він так і зробив і слово стримав. Щодня з трактором з бензопилою разом з майстром лісу Миколою Миколайовичом Дякчом їздив за дисятки кілометрів по снігу і при морозах. Над Дністром, на колінах бензопилою зрізав дерева, проріджував сосни, щоб ті могли краще рости, давали більший приріст, .а з гілля робили хвойну лапку і возили на пташатник у Яришів.
У О. Продана був найкращий друг, Василь Іванович Дерлецький, стрункий хлопець, дуже добрячий і талановитий музикант. В Кукавських музиків О. Продан грав на ударних інструментах, керував колективом, а Вася Дерлецький вів соло, на трубі, ведучому інструменті всяких музиків. Після того як ми придбали новий трактор ДТ 75, а тракторист Павло Маловічко пішов на пенсію, виникла проблема де знайти тракториста, який міг би працювати на крутосхилах, мав досвід і не боявся. Головне не боявся крутосхилів. О.Продан мені підказав звернутися до В.Дерлецького, який у нас раніше робив на тракторі, але його переманили в рідний колгосп з хорошою зарплатою і різними льготами. Я поїхав у Кукавку, до Василя. В його хаті ми довго розмовляли, я переконував Василя повернутися в наш колектив. Спочатку він був категорично проти, а потім мені каже: ” У мене в колгоспі гарна зарплата, я працюю не далеко від своєї хати, не треба далеко трактора переганяти, але мене тягне на схили Дністра, люблю висаджувати дерева, мені подобається ліс”.
Короче, я Василя вговорив, домовився, і він повернувся назад до нас. Перше стажування В.Дерлецького я проводив самостійно. Трактором ДТ-75 ми поїхали через Озаринці, Карпівку, Бронницю, аж до Садковець, у 39 квартал, на Бронницьку гору. Бронницька гора всім добре відома своєю неперевершеною красою, схожа на кримську Білу Скелю. З під її підніжжя витікає прямо в Дністер цілюща солона вода. Там трактором з плугом Василь Іванович Дерлецький наорював “тераси” і облаштовував бульдозером “бульдозерні площадки”. По правилах такі роботи виконувати має лише один тракторист, обов’язково з відкритими дверима трактора, але я це правило порушив і сказав Василю, що в таких важких умовах будемо разом, адже у мене вже є діти, а тобі треба ще женитися. Василь погодився і під час роботи я пересвідчився, який він був досвідчений і хоробрий тракторист, хоча досить ризикований, адже трактором підїжджав до самого краю ярка, хоча по правилах слід робити розворот не менше як за 5 метрів від яру і я про це йому наголошував. Коли Вася Дерлецький працював у нас , то нарешті женився, вроді все йшло добре, але несподівана онкохвороба його забрала коли йому не було навіть 40 років.
Після розмови з Дерлецьким, його стажування, я вирішив всі механізовані роботи і зарплату трактористів по нарядах, листах механізатора, нараховувати самому, щоб у механізаторів було більше бажання працювати, була мотивація. Не потрібно було їхати на заробітки в Росію. Про якісь теперішні відкати навіть в голову тоді не приходило. Продан і Дерлецький були хорошими друзями, у них крім музики, було багато спільних інтересів і спільна робота. В той же час вони були зовсім різні по природі, О.Продан все робив повільно, мав витримку, на нарадах мені було корисно почути його думку, а В.Дерлецький здебільшого був мовчазним, але в роботі був швидким і мав чудову реакцію, відчуття, які дуже важливі при роботі трактором на схилах, одна у них була вада, це пристрасть до куріння сигарок, і в подальшому напевно вона зіграла у них погану скрипку, вони пішли у другий світ від однієї хвороби, хоча у різному віці. З Сашою я останній раз розмовляв по телефону перед вторгненням, у нього був поганий голос, хвороба сильно його підкосила.
Кукавські музики, керівником яких був О.Продан, а головним музикантом В.Дерлецький, були відомі не лише на лівому березі Дністра, але й у Молдавії а селах Вовчинець, Оживо, Волошківо, Василівці. У Продана був розписаний графік, коли і де мають, як він казав, відпрацювати оказію. Як Кукавські музики грали, як запалювали весілля мені довелося почути і побачити лише один раз, коли женився наш лісник. Тієї неділі, вони грали цілий день, аж до пізньої ночі, майже без перерви. У них був свій стиль гри, трохи схожий на молдавський, а трохи на ритми нашої подільської мелодії, поєднували традиції, тому і мали попит на свою, чимось оригінальну музику. Наприклад, я міг порівняти їх з нашими музиками мого дитинства, що грали у Біличині і були у пошані, затребувані, їх називали Філімончики, зі Слободи Гулівської. Якщо у нашому селі у неділю було два весілля, то йшли на те, де грали саме Філімончики. Саша любив говорити, що сьогодні будемо грати фрейлики. В третю неділю вересня у Вендичанах наш колектив відмічав професійне св’ято “День працівника лісу”, чи як у нас говорили, “День лісника”.
В 1993 році ЛМС перейменували на лісгосп, але функції заліснення Дністра і його приток залишили. Тому для нас то було дійсно свято, адже ми займалися благородною справою, вирощували ліс, а не його спилювали. У Вендичанах я не мав клопоту організації свята, все робив сам колектив. Мені доводилося лише у переддень привітати наших ветеранів праці, до кожного навідатися, розпитати які у нього проблеми. У гарну погоду святкували у Вендичанській дубині, посеред дубового лісу на галявині. Там розводили багаття, варили шурпу, смажили шашлики і вільно спілкувалися, забували про турботи.
 Пригадую, як одного року нас привітали Озаринецькі музики, в яких грали також наші працівники, молодий робітник Міша Гоцуляк (грав на барітоні) і його рідний брат, наш лісник Володя Гоцуляк на трубі, хороші, роботящі хлопці. Вони самі вирішили влаштували гарний відпочинок, відзначити День лісника. Той день запам’ятався, адже хлопці грали різні фрейдики посеред дубового лісу до пів ночі, всі були у захваті.
В компанії, в колективі Саша Продан любив жартувати, розповідати різні приколи, що з ним траплялися. Не раз він розповідав, як їздив у моє село Біличин. Мої батьки все життя тримали корови, свині, іншу живність. Навіть тоді, коли ще жила сама моя мама, у свої 70 рокув, у неї була корова. Щоб за одним разом викосити траву у саду і городі попросив хлопців, які вже мають навики до косовиці допомогти мені викосити за один день. У вихідну, в суботу Саша Продан, Вася Дерлецький, Юра Ветчіков їдемо Газ 69 за 90 км у Біличин. Я за кермом, хлопці в авто жартують. Приїхали, розклали в саду коси, а мама Ліза приходить до нас і каже, стоп, сьогодні косити не будете, сьогодні велике свято Спас, краще йдіть до хати. Мама була набожна, дотримувалася традицій. Як Саша не перечив, говорив, що приїхали за сотню кілометрів, мама настояла на своєму. Вона завжди на свята готовила смаколики. Того дня хлопці добре посиділи підчистили смаколики і вже під кінець дня вирушили назад у Вендичани через Кукавку. Мама після свята пішла до сусідів, попросила щоб вони викосили, а Саша не раз розповідав в компанії про ту поїздку, як замість того. щоб попрацювати, гарно відпочили.
Олександр Іванович Продан і Василь Іванович Дерлецький були не лише друзями, незаперечними авторитетами в нашому колективі Вендичанського лісництва, їх поважали люди у Кукавці, у селах з обох сторін Дністра. Для них головне у житті було природа, ліс, музика, честь і гідність, яких вони дотримувалися. То була їх філософія, як залишити слід на землі, наповненого добрими справами, вихованням наступного поколінпя, де справжнім “слідом” є не матеріальні речі, а пам’ять людей, посаджені дерева, вирощений хліб або виховані діти. У фільмі Саша Продан з барабаном, а поруч Вася Дерлецький на трубі. Такі вони були. 2.59 хвилина відео. Село Кукавка в давніші часи називали Кікавка. Хто з Кукавки працював в ЛМС так і говорив, Кікавка.