28/01/2008
0
26 грудня 2005 року Любов Чекаліна з села Киселівки Чернігівського району втратила ліву руку, майже до ліктя. М’ясо до кістки обгриз ведмідь.
Він сидить у клітці на території фермерського господарства Олександра Гудименка. Це господарство – ангари над трасою – бачив кожен, хто хоч раз їхав з Чернігова у бік Новгорода-Сіверського.
Люба Чекальна давала звіру пити. Не зчулася, як сама стала їжею. Був скандал.
В господарство Гудименка, до ведмедя, не раз їздили прокурори, екологи, міліція. Їх не пускала охорона. Казали, тут приватна власність. У понеділок 21 січня потрапити до ведмедя спробували і ми: журналіст «ВісникаЧ» та голова обласної організації партії Зелених України Леонід Бурковський. Скажу відразу – потрапили без проблем. Ведмедя в клітці, схоже, ніхто не охороняє.
Ми його хлібом погодували…
Два роки тому було декілька публікацій у пресі. Про те, що киселівський ведмідь живе у тісній клітці, його погано годують. Кидають кішок, собак, тельбухи. Тому він агресивний, калічить людей.
Навіщо Гудименку ведмідь? Охороняє, замість собаки та сторожів? Так люди кажуть, що з тих ангарів вже викрали все вартісне…
Звертаємо з дороги. Заїжджаємо на територію. Нікого. Без перешкод доїжджаємо до клітки з ведмедем. Сидить клишоногий! А де ж йому бути? Вийшов з барлогу, сумно на нас дивиться. Води у його відрі нема. Сухо. Під кліткою видно розсипаний овес. Кажуть, восени господар привозив «в’язню» три тонни м’яса. Тоді ще був сторож. Люди дивуються, чому Гудименко не пристрелить ведмедя, коли він йому не треба. Тиждень тому «управляючий» Ярослав Литвиненко висипав звіру мішок вівса…
У клітці – купи фекалій. Ох і запах був би літом! Ще у клітці валяються давно обгризений старий череп. Мабуть, телячий. І якась кістка, теж давно обгризена. Більше ніякої їжі нема. Зовсім ніякої. Хоч би трави жмут… Якщо і привозив хтось восени м’ясо, воно давно закінчилось. Нема біля клітки і людських слідів. Ніхто, крім нас, цього дня до ведмедя не приходив. Ширина клітки – два кроки. Довжина – п’ять.
Ведмідь мовчить, не реве. Поряд з кліткою, з боку, протилежному заїзду, помічаємо відчинені ворота.
– Звір голодний. А сюди може зайти дорослий, дитина. Все ж відчинене, не замкнуте. Грати у клітці широкі. Так і біда знову може статися! – обурюється Леонід Бурковський.
Ведмеді їдять усе. Як і люди. М’ясо, траву, гриби, ягоди. Знову сідаємо в машину і їдемо до сільського магазину. На 10 гривень від «ВісникаЧ» і на 20 від партії Зелених Леонід Григорович купує хліба і батонів. Повертаємось до клітки. Бурковський виносить з машини важкий пакунок.
Запах хліба ведмідь почув здалеку! Як він зрадів! Стрепенувся, підстрибнув, як кошеня. Хліб схопив двома лапами і відразу почав їсти. Відкушував шматок за шматком. Ми поскладали хліб і батони у відро для води. Пошкодували, що не взяли її з собою. Ну, може хтось таки напоїть…
У січні 2007 року Чернігівська міжрайонна природоохоронна прокуратура пред’являла позов «Про припинення права приватної власності на об’єкти тваринного світу». Готував позов помічник прокурора юрист третього класу Геннадій Чичкань.
– Позов був спрямований до Чернігівського районного суду. У розгляді було відмовлено, – розповідає Геннадій Миколайович. – Право приватної власності Олександра Гудименка на ведмедя не підтверджено жодними документами. Що скасовувати? Гудименко прописаний у селі Брусилів Чернігівського району. Живе у Києві. На виклики не з’являється. За поясненнями киселівців, ведмедя тримає в клітці вже років десять. Постраждали від його зубів чоловік десять.
Весь цей час клишоногий не бачив ведмедиці. За порушення закону «Про захист тварин від жорстокого поводження» може бути штраф з конфіскацією. Конфіскація – саме те, що може врятувати ведмедя від самотності, тісноти і голоду.
– Але ж як туди зайти? Приватна власність… — говорять у природоохоронній прокуратурі.
– Власність уже давно не охороняють! – розповідаю.
Часом корисно спілкуватися з журналістами, зраділи інформації в прокуратурі. Схоже, справа матиме продовження?
«Гудименко ні разу до мене не заходив»
Вирішили провідати й жінку, чиєю рукою поснідав ведмідь. У Киселівці над дорогою дім на два ходи, де живе Люба Чекаліна з мамою. Довго гукаю в сінях: «Люба!» Нарешті вона виходить, заспана й не причесана. Запах перегару чути за версту.
– Ніч не спали, добу не спали. Чергували під сберкасою, щоб гроші получить, – пояснює Люба. Раптом, без всякого переходу, голосно вигукує:
– Яка падла собаку відв’язала?
Здоровенна дружелюбна собацюра на прізвисько Гудя (від Гудименко?) бігає по двору. Раніше жив при фермерському господарстві, біля ангарів. Тепер там ніхто не годує, Люба собаку забрала.
Запрошує в хату. Там одна тісна кімната. В ній два ліжка і стіл. На одному ліжку спить одягнена Любина мати. На другому сідає вона і чоловік Сергій. Запалюють цигарки.
– У мене третя група інвалідності. Дають 140 гривень пенсії на місяць. Як жити? – каже Люба. – Роботи нема. Гудименко ні разу не заходив, не цікавився, як я. Я допомагала чергувати, у господарстві. Зараз нікого там нема, зарплати не платять уже давно. Місяців дев’ять чи всі дванадцять.
