18/09/2006
0Село Шешори спокійно
грілося на сонці в обрамленні зелених гір, коли ми сюди заїхали, і не
видавалося бунтівником. А між тим тут нині нуртує багато пристрастей.
Ліс, гори – найдорожче, що є у гуцула, кажуть мені. Люди думали, що парк
допоможе їм краще охороняти і зберігати їхні ліси. А що виходить?
Що виходить – йдемо разом із сільським головою Василем Якібчуком дивитися у ліс. Він довкола, тож напрямок вибираємо спонтанно, куди ближче. Піднімаємося асфальтовою доріжкою повз санаторій-профілакторій “Шешори”, робимо кілька кроків убік – і вже у лісі. Розбитою колесами лісовою дорогою заглиблюємося у нетрі. Втім, нетрі – це сильно сказано, бо дерев тут уже чи не менше, ніж пеньків. Шукати останніх не треба. Пеньки біліють скрізь -свіжі й здорові. Навколо ніби великі мурашники – купи накиданого зеленого гілля. Вони прикривають місця, де недавно росли сосни, смереки, буки. Є й інший спосіб замести сліди – обвуглені пні, за якими важко встановити, коли тут гуляла бензопила. Деякі спиляні дерева лежать на землі – їх ще не встигли вивезти. На них розпачливо зеленіє гілля. Чуємо далекий стукіт сокири. Йдемо на звук, але зробити це не так просто. Земля під ногами – суцільна багнюка, столочена колесами машин і кінськими копитами. Загалом усе так захаращено і скрізь такий безлад, що стає моторошно. А що відчуває гуцул, для якого цей ліс рідний дім? Та й що стало за ці роки з самим гуцулом, адже очевидно, що й він приклав до цього хаосу свої руки?
Питаю про це газдиню, яка разом з двома помічниками громадить сіно на обійсті під самим лісом.
– Якби мій тато побачив, що нині твориться у лісі, – каже жінка, – то перевернувся б у гробу. Так той ліс уже змісили, так занехаяли, що й заходити до нього не хочеться. Мене внучка недавно просить: бабусю, ходімо по ягоди. Ми як зайшли, як побачили, що там діється, то в мене аж душа заболіла. Там уже навіть ні гриби, ні ягоди не хочуть рости. А колись, як вчилась у школі, за один день якось назбирала тут стільки білих грибів, що за них купила велосипед. У лісі були такі хащі, що як зайдеш в ожину, то важко вибратися. А нині кругом поляни, ліс світиться, як старе решето. Я так розумію: як то є парк, то там все має бути гарно, доглянуто, а не так, що кожен робить у ньому, що хоче. Боюсь, скоро й гора Гега, – показує рукою на вершину, – може “поїхати” і наробити великої шкоди людям. Бо як ідуть тепер дощі, то до нас котиться набагато більше води, ніж раніше. Нема дерев, нічого ту воду не спиняє.
Запитую жінку, хто ж нищить ліс, адже живе вона поряд, то мала б бачити. Газдиня опускає очі й каже, що не знає. Питаю чоловіків, що про це думають. Ті знизують плечима: вони не звідси. Чи є тут лісник? Є, каже жінка, живе в селі. Як його прізвище? Мовчить. Голова теж не може згадати його прізвища. Мовляв, він обраний війтом недавно, сам родом із Шешорів, але живе з сім’єю в Коломиї, тож усіх людей ще не знає.
Здається, голова радий, що продемонстрував підтвердження своїм словам: ліс крадуть і порядку в ньому нема. Тим і пояснює, чому вирішили вказати паркові на ворота. “Від такого парку село не має ніякої користі. За чотири роки, відколи парк функціонує, сільська рада не отримала жодної копійки до свого бюджету з цих лісів. Усі податки, – каже Василь Володимирович, – ідуть до Києва. То вже хай краще ці ліси належать якомусь держлісгоспу, той нам хоч щось до бюджету даватиме. Втім, – розмірковує далі, – сьогодні наша позиція така: ми не проти самого парку, але без вилучення земель”.
Мальовничі Шешори належать до тих сіл, чий земельний “внесок” у національний природний парк “Гуцульщина” є найбільш значимим. У постійне користування парку воно має вилучити 3060 га з 5040, які сьогодні входять у межу цього населеного пункту. За словами сільського голови, під парк має відійти вся заліснена частина села аж по сільські садиби. У 2002 році, коли створювався НПП “Гуцульщина”, Шешори були в списку тих 13 населених пунктів району, які погоджувалися на вилучення своїх лісових площ під парк. Але вже 2004 року змінили свій намір, а цьогоріч у День незалежності сесія сільської ради вирішила припинити діяльність парку на території села. Яку юридичну силу має цей документ, сказати важко. Принаймні сільський голова і нині говорить про ліс так, ніби в ньому і далі порядкує парк. Та й табличка з написом “Лісовий фонд національного природного парку “Гуцульщина” усе ще стоїть на своєму місці.
Коли ми їхали в Шешори, назустріч нам виїхав важкий ЗІЛ, навантажений відбірними кругляками. Спробували його сфотографувати, хоч не знаємо: можливо, серед білого дня він вивозив ліс на законних підставах. А ввечері, коли повертались із Шешорів, – обігнали підводу, навантажену деревом. Спробували сфотографувати і її, але фірман відвернув обличчя, і знімок вийшов розмитий. Коли обігнали наступну підводу, вирішили почекати її за поворотом. Однак і перша, і друга підводи ніби розчинилися в повітрі – сховалися за якимись парканами. Це вже було сусіднє село Пістинь. Кажуть, саме на його пилорамах розпилюють шешорський ліс. Утім, на підводи тут дивляться поблажливо. У горян побутує думка, що гуцул завжди крав дерево і великої шкоди це лісу не завдавало. Ліс здатний витримати підводи, кажуть тут. Але витримати нашестя КАМаЗів та ЗІЛів і захланність тих, хто їх посилає, йому понад силу.
Косівський район
Івано-Франківської області.
“Голос України” N1409 2006.09.14
