14/09/2006
0Село Шешори спокійно грілося на сонці в обрамленні зелених гір, коли ми сюди
заїхали, і не видавалося бунтівником. А між тим тут нині нуртує багато
пристрастей. Ліс, гори - найдорожче, що є у гуцула, кажуть мені. Люди думали,
що парк допоможе їм краще охороняти і зберігати їхні ліси. А що виходить?
Що виходить - йдемо разом із сільським головою Василем Якібчуком дивитися у
ліс. Він довкола, тож напрямок вибираємо спонтанно, куди ближче. Піднімаємося
асфальтовою доріжкою повз санаторій-профілакторій "Шешори", робимо кілька
кроків убік - і вже у лісі. Розбитою колесами лісовою дорогою заглиблюємося у
нетрі. Втім, нетрі - це сильно сказано, бо дерев тут уже чи не менше, ніж
пеньків. Шукати останніх не треба. Пеньки біліють скрізь -свіжі й здорові.
Навколо ніби великі мурашники - купи накиданого зеленого гілля. Вони
прикривають місця, де недавно росли сосни, смереки, буки. Є й інший спосіб
замести сліди - обвуглені пні, за якими важко встановити, коли тут гуляла
бензопила. Деякі спиляні дерева лежать на землі - їх ще не встигли вивезти.
На них розпачливо зеленіє гілля. Чуємо далекий стукіт сокири. Йдемо на звук,
але зробити це не так просто. Земля під ногами - суцільна багнюка, столочена
колесами машин і кінськими копитами. Загалом усе так захаращено і скрізь
такий безлад, що стає моторошно. А що відчуває гуцул, для якого цей ліс -
рідний дім? Та й що стало за ці роки з самим гуцулом, адже очевидно, що й він
приклав до цього хаосу свої руки?
Питаю про це газдиню, яка разом з двома помічниками громадить сіно на обійсті
під самим лісом.
- Якби мій тато побачив, що нині твориться у лісі, - каже жінка, - то
перевернувся б у гробу. Так той ліс уже змісили, так занехаяли, що й заходити
до нього не хочеться. Мене внучка недавно просить: бабусю, ходімо по ягоди.
Ми як зайшли, як побачили, що там діється, то в мене аж душа заболіла. Там
уже навіть ні гриби, ні ягоди не хочуть рости. А колись, як вчилась у школі,
за один день якось назбирала тут стільки білих грибів, що за них купила
велосипед. У лісі були такі хащі, що як зайдеш в ожину, то важко вибратися. А
нині кругом поляни, ліс світиться, як старе решето. Я так розумію: як то є
парк, то там все має бути гарно, доглянуто, а не так, що кожен робить у
ньому, що хоче. Боюсь, скоро й гора Гега, - показує рукою на вершину, - може
"поїхати" і наробити великої шкоди людям. Бо як ідуть тепер дощі, то до нас
котиться набагато більше води, ніж раніше. Нема дерев, нічого ту воду не
спиняє.
Запитую жінку, хто ж нищить ліс, адже живе вона поряд, то мала б бачити.
Газдиня опускає очі й каже, що не знає. Питаю чоловіків, що про це думають.
Ті знизують плечима: вони не звідси. Чи є тут лісник? Є, каже жінка, живе в
селі. Як його прізвище? Мовчить. Голова теж не може згадати його прізвища.
Мовляв, він обраний війтом недавно, сам родом із Шешорів, але живе з сім'єю в
Коломиї, тож усіх людей ще не знає.
Здається, голова радий, що продемонстрував підтвердження своїм словам: ліс
крадуть і порядку в ньому нема. Тим і пояснює, чому вирішили вказати паркові
на ворота. "Від такого парку село не має ніякої користі. За чотири роки,
відколи парк функціонує, сільська рада не отримала жодної копійки до свого
бюджету з цих лісів. Усі податки, - каже Василь Володимирович, - ідуть до
Києва. То вже хай краще ці ліси належать якомусь держлісгоспу, той нам хоч
щось до бюджету даватиме. Втім, - розмірковує далі, - сьогодні наша позиція
така: ми не проти самого парку, але без вилучення земель".
Мальовничі Шешори належать до тих сіл, чий земельний "внесок" у національний
природний парк "Гуцульщина" є найбільш значимим. У постійне користування
парку воно має вилучити 3060 га з 5040, які сьогодні входять у межу цього
населеного пункту. За словами сільського голови, під парк має відійти вся
заліснена частина села аж по сільські садиби. У 2002 році, коли створювався
НПП "Гуцульщина", Шешори були в списку тих 13 населених пунктів району, які
погоджувалися на вилучення своїх лісових площ під парк. Але вже 2004 року
змінили свій намір, а цьогоріч у День незалежності сесія сільської ради
вирішила припинити діяльність парку на території села. Яку юридичну силу має
цей документ, сказати важко. Принаймні сільський голова і нині говорить про
ліс так, ніби в ньому і далі порядкує парк. Та й табличка з написом "Лісовий
фонд національного природного парку "Гуцульщина" усе ще стоїть на своєму
місці.
Коли ми їхали в Шешори, назустріч нам виїхав важкий ЗІЛ, навантажений
відбірними кругляками. Спробували його сфотографувати, хоч не знаємо:
можливо, серед білого дня він вивозив ліс на законних підставах. А ввечері,
коли повертались із Шешорів, - обігнали підводу, навантажену деревом.
Спробували сфотографувати і її, але фірман відвернув обличчя, і знімок вийшов
розмитий. Коли обігнали наступну підводу, вирішили почекати її за поворотом.
Однак і перша, і друга підводи ніби розчинилися в повітрі - сховалися за
якимись парканами. Це вже було сусіднє село Пістинь. Кажуть, саме на його
пилорамах розпилюють шешорський ліс. Утім, на підводи тут дивляться
поблажливо. У горян побутує думка, що гуцул завжди крав дерево і великої
шкоди це лісу не завдавало. Ліс здатний витримати підводи, кажуть тут. Але
витримати нашестя КАМаЗів та ЗІЛів і захланність тих, хто їх посилає, йому
понад силу.
