14/02/2011
0Колаж Світлани Урбанської. «Наближається земельний Майдан», — недавно довелося мені почути. «Ні, — заперечив я своєму співрозмовнику, тому що ця акція не матиме потужних соціальних джерел, які могли б її підживити і розширити».
Адже, як свідчать соціологічні опитування, 50-60 відсотків власників паїв готові позбутися землі хоч сьогодні за більш-менш пристойну ціну, бо кожного взяли за горло злидні. Але якщо якась політична сила раптом почне повертати земельну реформу в зворотному напрямку, тобто добиватиметься націоналізації вгідь, то немає сумніву, що село проти цього збунтується. Бо паї для більшості людей — світло в кінці тунелю, єдина надія на розв’язання численних родинних проблем. Убогість українського села вигідна нашим скоробагатькам, арабським шейхам, американським та європейським мультимільярдерам, які сплять і бачать цю родючу землю у своїх руках. Створилася унікальна ситуація, коли бідні опинилися по один бік барикади з багатими, себто в партії прихильників негайного продажу землі. Ось для чого впродовж останніх двадцяти років із села смоктали соки.
А ХТО Ж виступає проти негайного запровадження ринку землі? Ті, хто хочуть і вміють на ній працювати, але не мають змоги її придбати: фермери, одноосібники, власники малих та середніх сільгосппідприємств. Цю категорію аграріїв підтримує свідома і відповідальна інтелігенція. Варто нагадати, що фермери з перших років незалежності були завзятими прихильниками ринку землі, навіть його ідеологами, тож різко критикували владу за те, що гальмує цю справу. Їм уявлялося, що в результаті земельної реформи фермерський або куркульсько-хутірський рух буде бурхливо розвиватися і, зрештою, поховає на віки вічні колгоспну систему. Однак після 2000 року їхній запал став згасати, а ілюзії — розвіюватися. Зрозуміли, що ринок землі якщо й діятиме, то не для них. Бо більшість фермерів — це «пани — драні штани», у яких бракує грошей не те що на купівлю землі, а й на найнеобхідніше — насіння, міндобрива, пальне. Помітили також, що середні та дрібні сільгоспформування стали заковтуватися акулами аграрного бізнесу. Картина така: якщо 2000 року 15 агрохолдингів обробляли 203 тисячі га, орендуючи в середньому по 14,5 тис. га, то 2010 року ці цифри збільшилися: 105 агрохолдингів, 10,4 млн. га, 99,5 тис. га відповідно. Тобто в руках латифундій уже у 50 разів більше землі, ніж було попервах.
Із наближенням запровадження ринку землі конкуренція за право її орендувати загострилася. Акул аграрного бізнесу стали заковтувати суперакули. Ось нещодавно у виданні «КоммерсантЪ-Украина» з’явилося повідомлення, що компанія «Ukrlandfarming», яка орендує в Україні 150 тисяч га сільгоспугідь, придбала контрольні пакети акцій агрохолдингів «Дакор Агро Холдинг» і «Райз», котрі обробляли відповідно 106 тис. і 180 тис. га. Відтак утворився найбільший за площею орендованих земель агрохолдинг в Україні, а може, і в світі. Бо площі вгідь найбільших землевласників на батьківщині латифундизму — в Аргентині та Бразилії — не перевищують 50 тисяч га. Немає сумніву, що полювання на землю триватиме й надалі: менші агроформування поглинатимуться більшими.
Останнім часом я набридаю вченим, посадовцям, аграріям, які обстоюють запровадження ринку землі з 1 січня 2012 року, одним і тим же запитанням: «Чи знаєте ви, що після цього станеться в Україні?» Тобто чи змоделювали ситуацію з урахуванням усіх можливих ризиків? І чи знають, як їх уникнути? Здебільшого у відповідь чую тираду про розквіт села, потік інвестицій, кількаразове збільшення обсягів виробництва сільгосппродукції, збагачення сільського населення, в результаті чого буде подолано застій на ринку будівництва житла та різних товарів, що сприятиме переборенню кризи, і таке подібне. Одне слово, змальовуються картини безхмарного життя. Проте фермери закликають теоретиків опуститися на грішну землю. Важка праця на ній навчила перших мислити реально. А тому вони ліпше за академіків змоделювали ситуацію, яка виникне в Україні в умовах запровадження ринку землі з 1 січня 2012 року шляхом ухвалення двох законів — «Про ринок землі» та «Державний земельний кадастр», хоча для усунення всіх ризиків треба прийняти близько 20 законів та понад 400 підзаконних актів.
Так от, якщо земля почне продаватися, станеться справжній земельний Армагеддон. Процес латифундизації пришвидчиться вдвічі-втричі, вважає почесний президент Асоціації фермерів і голова Союзу обслуговуючих сільськогосподарських кооперативів Іван Томич. Через п’ять років дві третини сільгоспугідь перейде до латифундій, більшість із яких належатиме іноземцям. Мине ще стільки ж часу — і вся земля опиниться під їхнім контролем. Із 28 тисяч сільських населених пунктів залишаться дві тисячі, бо за таких умов для обробітку плантацій вистачить 300-350 тисяч найманців. Тобто устрій сільських територій буде докорінно змінено: вони перетворяться на пустелі. За кілька років земельного переділу буде знищено десятки тисяч господарств, у першу чергу фермерських та особистих селянських. Є реальна небезпека того, що значна частина землі стане лише предметом спекуляцій, тож не буде оброблятися. Внаслідок цього наша країна не тільки втратить свої експортні позиції, а й не зможе забезпечити харчами власне населення. Надходження на фінансовий ринок величезної купи грошей (300-400 млрд. дол.) після продажу землі може спричинити інфляційний вибух. Отже, нашу державу після здійснення земельної авантюри може чекати не розквіт, а економічний і політичний крах.
Іван Томич пропонує дати системну відповідь на ці виклики. Оскільки запровадження цивілізованого ринку землі неминуче і мораторій на її продаж тривати вічно не може, то насамперед треба ухвалити закони про земельний кадастр, про земельний державний іпотечний банк, про особливо цінні землі, про сільські товариства, які були б відповідальними за реалізацію вгідь, і лише в останню чергу — закон про ринок землі. В другому ешелоні законотворення мають бути найвищі документи про інвентаризацію земель сільгосппризначення, про землеустрій, про розмежування земель комунальної та державної власності, про охорону вгідь, слід також внести зміни до чинного Земельного кодексу, аби розв’язати проблеми, пов’язані з правами довічного успадкованого володіння та колективної власності. Лише після цього можна скасовувати мораторій на продаж земель сільськогосподарського призначення.
— Чому ми, фермери, боїмося скасування мораторію на продаж землі? Бо Україна — дуже корумпована держава. Які б гарні закони не ухвалювалися, обов’язково хтось придумає, як їх обійти. Ми, українці, інакше не можемо, так у нас мізки влаштовані. Якщо чотири студентки приватизували шельф Чорного моря, то чому б їм не приватизувати всі землі сільгосппризначення? То чи не краще почекати декілька років, поки суспільство стане свідомішим, відповідальнішим, чеснішим? — говорить керівник фермерського господарства «Каунас» із села Володимирівка Знам’янського району Кіровоградської області Микола Стрижак.
Поспішати з реформуванням аграрних та земельних відносин означає ламати долі мільйонів селян. Невже багатовіковий гіркий досвід українського села нічому нас не навчив?
