Озеро Синевир – найбільше із високогірних озер в Україні. Його плесо, що
розташоване на висоті 989 метрів над рівнем моря, займає сім гектарів.
Найбільша глибина озера – 22 метри. Утворилося воно близько десяти тисяч
років тому в післяльодовиковий період. Кришталево чиста вода відбиває в
собі голубінь неба, то ж за Синевирським озером міцно утвердилася й
інша, не менш поетична назва – “Морське око”. Його “зіницею” є
невеличкий острівець посеред озера, а “віями” – смереки, що оточують
водну гладінь. Ця нерукотворна краса не могла залишитися поза увагою
горян. Так народилося кілька легенд, які оповідають про походження
озера. Ось дві з них, що вміщені в нарисі “Морське око”. Виданий він
зусиллями колективу національного природного парку “Синевир” за
фінансової підтримки Фонду розвитку Карпатського Єврорегіону.
Крізь землю пробилося море?
У давні часи, серед дрімучих пралісів жили вільні люди. Ходили на полювання,
випасали овець. Та прийшов якось пан, і мусили вільні вівчарі скоритися своїй
сумній долі. Новий господар тяжко карав їх за найменшу провину?
Несподівано трапилося лихо. Вовки напали на овець, і вмить отари не стало.
Молодий вівчар Іван знав, що від пана чекати милості – марно, і подався через
гори Карпатські в далекі світи, аж до синього моря. Тужить на чужині вівчар,
щоночі приходить на берег моря й оповідає холодним і темним хвилям тугу за
рідним краєм, за батьківськими горами, де матір залишив й кохану покинув. –
Всесильнеє море, – благав юнак. – Хоч одним оком поглянь на мою Верховину,
рідній землі уклін передай…
І сталося диво: у самому серці Карпат крізь землю пробилося море й поглинуло
виром пана та всю його челядь. Само ж задивилося на горді Карпати й навічно
залишилось у них. Синє й чисте, мов око морське…
Синь і Вир
А ось друга легенда сповіщає, що у ті самі давні часи ці гори належали
багатому графові. Верховинці змушені були працювати на нього: випасати овець
і корів, косити траву, рубати ліс.
У графа була красуня-донька Синь. Дівчину звали так тому, що в очах її,
здавалося, була зібрана вся синява бездонного карпатського неба.
Одного разу багач вирішив довідатися, як наймити-лісоруби працюють у горах.
Синь попросила батька взяти її з собою. Поки граф перевіряв роботу лісорубів,
донька пішла збирати квіти. Раптом до її слуху долинули чарівні переливи
сопілки, і дівчина пішла на ці звуки. На поляні, де паслися вівці, вона
побачила юнака. Той одразу перестав грати і запитав: – Хто ти?
– Я – Синь. Ці ліси і гори належать моєму батькові. А ти хто?
– А я – Вир, пастух. Довго насолоджувалася мелодіями сопілки Синь, бо вони
торкали і серце, і душу.
Через деякий час граф знову приїхав у ці місця, і Синь знову зустрілася з
Виром. Молоді люди покохали одне одного і стали потай зустрічатися. Та лихі
заздрісники донесли графові, що його донька кохає простого пастуха. І граф
заборонив дочці зустрічатися з Виром. Та хіба є сили, які б перемогли
кохання? Не зупинили Синь батькові заборони, а Вира не злякали погрози графа.
І тоді той наказав убити пастуха.
Якось сидів Вир на лісовій галявині. Чекаючи кохану, грав на сопілці.
Графські слуги підкралися й зіштовхнули на нього з високої гори величезний
камінь…
Почувши страшну звістку, Синь побігла через гори і ліси до місця загибелі
коханого. Обняла величезний камінь-могилу і гірко заплакала. Дівочі сльози
лилися й лилися, поки не затопили і галявину, і саму Синь. Так утворилося
озеро, яке люди назвали Синевир. Вода в озері синя, як небо над Карпатами, як
очі Сині, а острівець посеред озера – то верхівка каменя-могили Сині і Вира.