До лісу – не по дрова

– Миколо
Миколайовичу, впродовж багатьох років ваше підприємство було відоме як ДП
“Чорнобильліс”. Сьогодні його перейменовано на “Чорнобильську
пущу”. Що, власне, змінилося у статусі і завданнях підприємства?Стосовно
біосферного заповідника, то щодо цього у лютому місяці за головування директора
Департаменту в Міністерстві охорони навколишнього природного середовища України
Ярослава Мовчана проводилася нарада. На ній були присутні представники різних
міністерств і відомств. Міністерство з питань надзвичайних ситуацій направило
на цю нараду офіційний лист, в якому обгрунтовувалася недоцільність створення
біосферного заповідника.А тим
часом у цьому році за півроку нам дали можливість заробити всього 200 тисяч
гривень. От і думай, куди їх прилаштувати, коли скрізь діри.

Академічний
словник української мови словом “пуща” називає великий, густий,
дрімучий ліс, хащі. Але, по-правді кажучи, не всі з цих названих ознак пущі личать
лісу рукотворному (а саме такими є більшість лісів Зони відчуження) за якими
вівся, ведеться і має вестися догляд.

Господарство
“Чорнобильської пущі” – це 140 тисяч гектарів лісу і 100 тисяч
покинутих полів. Доглядають за всією цією величезною територією, а це означає:
садити, проводити рубки догляду, берегти від пожеж і хвороб ліси, поля, від
браконьєрів диких тварин, а ще конче важливо вести наукову роботу,
удосконалювати методи і засоби ведення лісового господарства в умовах
радіаційного забруднення 469 працівників підприємства. Про те, багато це
чи мало, говорять безпристрасні цифри. На одного працівника пущі припадає 511
гектарів території з особливим статусом та умовами праці.

Про те, що і як
робиться в “Чорнобильській пущі” для того, щоб ця територія,
залишаючись унікальною екосистемою, виконувала свої специфічні функції буферної
зони на шляху поширення радіонуклідів за її межі, ми попросили розповісти
директора ДСКП “Чорнобильська пуща” к. с. н. Миколу Калетника.

– Хто
ініціював такий наказ нам невідомо. Але те, що цей крок був не зовсім
продуманим і логічним – очевидно. Скажу чому. По-перше, підприємство
“Чорнобильліс” засноване в 1992 році після величезних пожеж, які
сталися на території Зони відчуження. Підприємство за ці 14 років стало знаним
не лише в Зоні вічуження, Україні, але і за її межами. Воно тісно співпрацювало з подібними
структурами з Білорусі, Росії. Тому всі знали, що в Зоні відчуження працює
лісогосподарське підприємство “Чорнобильліс”. Пущею, до відома
ініціаторів такої назви, – це, якщо заглянути до лісівничої енциклопедії,
можуть називатися широколисті й ялинкові ліси. Ні тих, ні інших порід тут немає
як корінних.

– Можливо, ця ідея
була спрямована на розширення і переорієнтацію певних напрямків роботи
підприємства, зокрема природоохоронного?

– Так.
Цей статус передбачає створення у Зоні відчуження біосферного або іншого
регіонального заповідника. Але всі об’єкти, які необхідно було заповідати на
цій території, були організовані ще у 1980-му році і навіть на один із них
Пухівський, є постанова Ради Міністрів УРСР, а на решту 11 об’єктів місцевого
значення – рішення Київського облвиконкому. Тобто, ці заповідні території
існували ще до аварії на ЧАЕС і ми строго на цих ділянках лісу дотримувалися
охоронних зобов’язань. На них, зокрема, не проводилися рубки головного
користування. Тобто, якщо взяти Зону відчуження, то ми тут давно дотримуємося
заповідного режиму. Проводячи лише рубки догляду, або, як їх називають науковці
– рубки, пов’язані з веденням лісового господарства. Отож заповідний режим
ведеться в Зоні відчуження давно.

– Це
щодо рослинного світу. Але змінюючи статус підприємства, напевно, мали на увазі
дещо змінити ставлення до представників фауни, яка на території зони
поповнюється багатьма зникаючими видами?

– Щодо
тваринного світу, то потрібно окремо сказати про завезених із Асканії-Нової у
1999 році коней Пржевальського. Сьогодні тодішнє стадо із 17 коней вже нараховує
приблизно 65 голів. Але, з прикрістю хотів би зазначити, що в засобах масової
інформації нещодавно було поширено повідомлення про те, що в зоні браконьєрами
вбито велику кількість коней. З цього приводу у нас виникли інсинуації з
керівництвом Асканії-Нової, які до цього високо оцінювали наш внесок в охорону
і догляд за кіньми Пржевальського. У публікації було завищене число стада коней
і наголошувалося на тому, що значну кількість цих тварин знищено браконьєрами. Справді,
вивчивши ситуацію і провівши дослідження – наші фахівці виявили в погребі
одного з покинутих сіл чотири шкури убитих тварин. Спеціалісти визначили, що
браконьєри використовували нарізну зброю калібру 7,62 мм. Хотів би наголосити,
що з метою недопущення у зону “мисливців” ще у 2002 році ми
розформували єгерську службу. За що мене два місяці поносили в усіх газетах.
Керівництво Міністерства тоді цю ідею підтримало. І це вірно, бо служба діяла всупереч
існуючого законодавства. Але час від часу у декого знову виникають ідеї проводити
у зоні відстріл дичини. І ці варварські розваги, як ми бачимо, декому вдається проводити
і сьогодні. Це щодо коней Пржевальського. Але ми повертаємося до основного
питання про заповідник.

Про виняткову
недбалість, з якою підготовлено документ про новий статус підприємства,
говорять і відомі вчені, які тривалий час займаються чорнобильськими
проблемами. А щодо біосферного заповідника, то це коштуватиме Україні мільйонів
доларів США.

Якщо
говорити про те, що є на цих територіях заповідного, то виникає багато
запитань. Адже заповідна територія – це еталон живої природи. А тут вже сталися
суттєві порушення природних процесів внаслідок дії радіації. Щодо диких тварин, то їх на
цих територіях розвелось досить багато. Наприклад, популяція дикого кабана вже
дозволяє його переселяти на інші території. Інакше природа регулюватиме їх
кількість хворобами.

За часів
Радянського Союзу у світі існувало близько 200 біосферних заповідників. У СРСР було сім. Поліський
на Березині з охорони бобрів і лосів, Кавказький – реліктові самшитові
насадження та ін. В Україні не було жодного. Вже за часів незалежної України
засновано було Придунайський та Причорноморський біосферні заповідники.

– Щодо
протипожежних заходів, як одного з важливих напрямків вашої робити – як вони
здійснюються у Зоні відчуження?

– У
кожному з лісництв на території зони діють лісові пожежні станції. Вони розміщені рівномірно
по всій зоні для того, щоб було зручніше контролювати територію. У пожежонебезпечений
період за лісом ведеться спостереження із семи протипожежних веж. При
необхідності ми можемо використовувати вертоліт МНС МІ-2.

Причиною
пожеж найчастіше стає недбалість і порушення правил протипожежної безпеки. Більшість
пожеж в Зоні безумовного (обов’язкового) відселення виникають на необгороджених
поліських територіях, якими пролягають транзитні транспортні шляхи. Іноді люди, які живуть на
сусідніх територіях, випалюють старі трави для відновлення продуктивності
пасовищ, що також призводить до пожеж. На правий берег Ужа приїжджають рибалки. А
це залишені непогашені багаття, недопалки, автотранспорт. Позаминулого року
пожежа, яка виникла на правому березі, перекинулася на наш бік.

Серед
заходів протипожежної безпеки важливе місце відводиться влаштуванню
мінералізованих смуг. Ми оборюємо всі хвойні молодняки. Мінералізованими
смугами “розрізаються” поля і перелоги. Оборюються всі великі дороги
загального користування. Загалом протяжність протипожежних розривів у Зоні
відчуження сягає близько 3,800 км.

–
Потрібно сказати, що вся територія Зони відчуження за рівнем забруднення
поділена на три зони. Охоронну (десятку) із рівнем забруднення 100 Кі на км2 і
більше, буферну зону із забрудненням від 40 Кі і до 100 Кі на км2 і зону
помірного забруднення від 1-го Кі на км2. 90% заходів із лісовідновлення
проводиться на помірно забрудненій території. На решті території лише здійснюються
заходи з протипожежної безпеки. Рубки догляду проводяться, в основному, в
зоні помірного забруднення. Але ситуація така, що роботи з догляду за лісом вже
потрібно проводити в другій зоні і навіть першій зоні. Раніше тут було зроблено смуги протипожежних
розрізів. Це просіки шириною 30-50 м. До 1999 року на ці роботи залучалися
організації, які отримували бюджетні кошти. Потім цю роботу ми почали виконувати
самі.

Тепер ці
просіки стали більш-менш схожими на протипожежні розриви. Хоча там ще дуже багато
роботи. Потрібно розкорчовувати пеньки, застосовувати гербіциди, щоб вони були
хоч не такими, як прикордонні слідові смуги, але без трави, через яку може
поширюватися вогонь.

Зараз ці
смуги ми рубаємо у 10-кілометровій зоні. А там місцями гамма-фон сягає 300-400
мкР на годину. Через 20 років після аварії – це досить жорстке опромінення.

Але
лісоводи добре знають: якщо рубки не проводити в таких штучно створених або в
таких, що довго не доглядалися людьми лісах, тобто в насадженнях, адаптованих
до певних умов, то вони починають деградувати. Після аварії, до 1990 року,
рубки догляду, по-суті, не проводилися. До 1992 року ми лише охороняли ліси від
пожеж.

– А які
напрацювання фахівців “Чорнобильлісу” з ведення лісового господарства
в умовах радіаційного забруднення можуть стати надбанням лісівників, які
працюють у близьких до чорнобильських умовах?

– Роботу
в чорнобильських лісах, як вже говорилося вище, ми розпочали зразу після
аварії. Якихось
солідних нормативних документів для ведення лісового господарства в умовах
радіаційного забруднення не було. В першу чергу припинили рубки догляду. З
настанням весни до Чорнобиля виїжджали спеціальні групи з 10-15 чоловік від
Міністерства лісового господарства, які охороняли ліси від пожеж. Але коли до
Чорнобиля почали їхати ліквідатори, кількість пожеж стала зростати. І тоді функції охорони
лісів було передано до Міністерства Чорнобиля.

Стосовно
лісівничих напрацювань як вести господарство в умовах радіаційного забруднення,
то їх майже не було. Або були, але дуже незначні. І коли ми стали на
чергування, то особливу увагу приділяли “рудому лісу”. Звичайно, тоді
не було коли думати про перспективу.

Підприємство
в той час нараховувало 730 чоловік. Але окрім протипожежних заходів ніякі роботи не
проводилися. Суть проблеми у тому, що цей напрямок робити було вилучено із системи
лісового господарства. Ніхто не хотів морочити собі голову цією проблемою. І її
передали до Мінчорнобиля. Але, на мою думку, найкращим варіантом було б надання
підприємству більшої самостійності.

Якщо ми
не будемо брати до уваги атомної станції, об’єкта “Укриття” і
могильників – все решта – це проблеми реабілітації території, як тут
поводитись, щоб вона не була джерелом виносу радіонуклідів. Насамперед – ліси, поля,
водні об’єкти.

Потрібно сказати,
що 240 тисяч гектарів – це не лише територія виробничої діяльності
підприємства, але й величезна лабораторія ведення лісового господарства в
умовах радіаційного забруднення, подібної якій немає ніде. Традиційні методи
в цих умовах не завжди ефективні. А тому потрібні дослідження, експерименти,
пошук оптимальних підходів до вирішення багатьох проблем. Це те місце, де наука
і практика можуть діяти разом, справді набуваючи унікального досвіду. Але, на
жаль, ми маємо інший досвід роботи у складних умовах без належного фінансування
і за постійного скорочення штату працівників при відповідному збільшенні
навантаження на працюючих. Судіть самі. Сьогодні з 469 працівників
підприємства фінансування передбачено лише на 325. А це означає, що
під скорочення потрібно готувати ще 144-х працівників, яких і так не вистачає.

То які
за таких умов можна розробляти чи впроваджувати технології, якщо на виробничу
діяльність на 2006 рік виділено всього 500 тисяч гривень. А підприємство
задихається від відсутності належної техніки. Трактори всі доходячі. Про герметизацію кабін, як
цього вимагають умови праці цієї техніки, годі й говорити. Наші вальники
лісу працюють на найстаріших бензопилах. За вісім останніх років було куплено
лише декілька автомобілів для найнагальніших потреб і причепів. Люди, які працюють у лісі,
виконуючи важку фізичну роботу в умовах радіаційного забруднення, отримують
найнижчу зарплату серед усіх підприємств Міністерства у Зоні відчуження. На спецодяг
чотирьохсот робітників, зайнятих доглядом лісів, у цьому році виділено 10 тисяч
(!) гривень.

Правилами
техніки безпеки при лісогосподарських роботах передбачено, що робітники
лісового господарства, які працюють у Зонах радіаційного забруднення
забезпечуються двома комплектами спецодягу (один – робочий, один – транспортний),
а також засобами індивідуального захисту. Роботи в лісі проводять виключно в
спецодязі та спецвзутті. Забруднений радіонуклідами спецодяг підлягає пранню, а
при необхідності його попередньо направляють на дезактивацію. А як дотриматися
цих правил, якщо спецівка одна або її немає взагалі?

Якщо
немає змоги забезпечити працівників літнім, то я вже і не говорю про спецодяг
зимовий. А про “дієтичне” харчування лісівників “Чорнобильської
пущі” вже ходять анекдоти і про кухарів також. Спробуйте за 6 гривень 25
копійок тричі на день нагодувати чоловіка, що цілий день вручну складував
колоди – не так просто. А тут ухитряються.

– Миколо
Миколайовичу, але ж раніше ці проблеми якоюсь мірою вирішувалися за рахунок
позабюджетних надходжень, зокрема, реалізації товарної деревини, яку отримували
при рубках догляду?

–
Справді, раніше постійно говорилося про необхідність нарощування позабюджетних
надходжень і ми їх мали від реалізації лісоматеріалів, які отримували від рубок
догляду. З 2000-го року по 2004-й ми відповідно рубали щорічно 29, 23, 34, 34,
34 тисячі кубометрів деревини. Це не багато з огляду на санітарний стан лісів.
Але крім користі лісу, ми отримували від реалізації деревини в середньому 1,5
млн. гривень, які знову ж спрямовували у виробництво, отже, у той же захист
лісів.

Потім
вийшла державна програма “Ліси України на 2002–2015 рр.”, згідно з
якою, щорічно в Зоні відчуження має вирубуватися 26 тис. м3 лісу на площі 680
гектарів. Хтось
поставився до цього питання непрофесійно і безвідповідально. Для сьогоднішньої
ситуації 26 тисяч м3 – це нічого. Стан лісів Зони відчуження вимагає щорічних
рубок догляду на території щонайменше 3 тис. га обсягом 100–110 тисяч м3
деревини.

Хочемо
ми того чи ні, нас змусить це робити ситуація, яка з кожним роком погіршується.
І рубати нам
доведеться в усіх трьох зонах. А це означає купувати нову техніку, яка б
відповідала всім вимогам радіаційної безпеки.

Посаджений ще у
60-ті роки минулого століття ліс у десятикілометровій зоні навколо ЧАЕС
навмисне загущувався з метою використання молодих деревець, отриманих при
розрідженні насаджень для виробництва вітамінного борошна для тварин. Але сталася
аварія і ліс росте так, як його посадили. Особливо в цій зоні накопичується
велика кількість хворих, сухих, гнилих дерев. Уже значні території лісу, навіть
за масштабами зони, вражені шовкопрядом. А знищений шкідниками сухий ліс – вже
збільшення небезпеки виникнення пожеж і виносу активності в атмосферу та за
межі зони. 50
тисяч гривень, виділених на боротьбу із шкідниками у цьому році – це непомітна
галочка у звіті про начебто вжиті заходи. По-друге, такий стан лісу приводить до
зменшення приросту дерев, а отже, і тих важливих функцій, які ми покладаємо на
чорнобильські ліси.

Отож
рубки догляду не можуть бути “не законними”, як дехто мотивує їх
скорочення і заборону реалізації деревини для отримання позабюджетних коштів. Вони мають проводитися у
значно більших обсягах, а отримана деревина після відповідного радіометричного
контролю реалізовуватися. Деревина, яка придатна для використання не лише з
економічних, але й санітарних міркувань, має обов’язково вивозитися з лісів. Це традиційна норма не лише
для такого лісу з особливим статусом, як чорнобильський.

– Дякую
за розмову.

P.S. Стоять на
господарському дворі “Чорнобильської пущі”, насолоджуючись тишею,
пилорами, збудовані за позабюджетні кошти, відірвані, як кажуть, від серця, а
тим часом деградує чорнобильський ліс і деградує наша свідомість, не здатна
осягнути, де ми собі ж самі шкоду робимо.