25/07/2006
0
застійні брежнєвські часи, коли іншого варіанта, окрім планової економіки, для
народного господарства не було, поліські села Старовижівського р-ну жили за
ринковими законами. Їх мешканці
самі собі створювали робочі місця, розчищаючи заболочені, порослі чагарниками
ділянки землі, які згодом перетворювали на полуничний рай.
Авто – за полуниці
У пору дозрівання і збору ягід Стару Гуту, Галину Волю, Смоляри, Сьомаки, Рудню, Кукуріки можна було здалеку відчути за запахом. Духмяний аромат полуниць наповнював гаряче літнє повітря і приваблював не тільки любителів вітамінної смакоти, а передусім заготівельників переробних підприємств, які навіть із далеких міст добре знали дорогу в поліську глибинку. Вони відразу розраховувалися готівкою за вирощену продукцію, оборудки обходилися без жодних посередників. Відтак вирощування полуниць було досить розвинутим сільським бізнесом, за рахунок якого (а не за мізерну колгоспну зарплату) тутешні сім’ї жили досить заможно. Тож треба було б сподіватися, що чітко налагоджене діло без особливих труднощів пристосується до нинішніх економічних умов, а це якраз і декларують ринкові засади. Але ягідництво, яке традиційно розвивалося десятиріччями, занепало. Від вирощування полуниць зовсім відмовилися мешканці Смолярів, а в інших селах площі ягідників значно скоротилися.
Галина Воля – одне з небагатьох сіл, де ще чимало родин підтримує недавню традицію. Серед них і багатодітна сім’я Марії Климук.
– Донедавна ми садили ягоди на площі в 50 сотих гектара, – розповідає вона. – Поки діти були малими, їх доглядала свекруха, а я працювала біля ягід. Роботи вистачало на все літо. Полуниці потрібно було весною прополоти, підживити, потім тижнів три витрачали на те, щоб зібрати урожай, далі – ще раз треба прополоти.
Щоправда, робота у тому полуничному раю була пекельна: весь день під палючим сонцем і безжальними комариними атаками. Інколи у борознах між грядками влітку стояла вода, тому селяни взували довгі мисливські чоботи. Коли у Климуків підросли діти, на ягоди йшли всією родиною. Додому поверталися тільки тоді, як треба було порати худобу.
– Не мали часу навіть для того, щоб варити їсти, – продовжує Марія Лаврентіївна. – Найчастіше обходилися молоком, салом, хлібом. А ввечері поверталися настільки стомлені, що вже не було сили помитися.
Та дохід, який отримувала родина, був вартий зусиль: за 25 років полуничного бізнесу за виручені від вирощування ягід гроші Климуки звели будинок і гараж, придбали нові меблі і мотоцикл, щороку споряджали дітей до школи, купували обновки й собі. Чимало їхніх односельчан тільки за один полуничний сезон ставали власниками новеньких легковиків або ж відкладали на ощадні книжки по кілька тисяч радянських карбованців.
– Вирощувати ягоди було вигідно ще й тому, що заготівельники за кілограм полуниць платили від 80 копійок до 1,20 карбованця, – додає моя співрозмовниця, яка ще звечора налаштувала везти на базар чотири відра ягід. – А на карбованець купували аж шість буханців хліба. Сьогодні ціна залишилася нібито однакова: 1,20-1,50 гривні за кілограм, але за цю суму навіть хлібини не купиш.
Нині Климуки скоротили полуничні плантації до 10 «соток». Решта їхніх односельчан також відмовляються від традиційного заняття: на місці колишніх ягідників вирощують зернові чи картоплю, а то й взагалі ці ділянки заростають чагарниками. Причина, на думку селян, не стільки в заниженій ціні на полуниці, скільки в тому, що необачно і поступово руйнувався той налагоджений роками ринковий ланцюжок галузі. Початок поклали необдумані дії місцевої влади, яка у 80-х роках надумала чинити перешкоди заїжджим заготівельникам із інших областей. Мовляв, треба створити такі умови, щоб селяни продавали полуниці тільки місцевим переробникам, хоча ті платили за ягоди менше. На дорогах до „полуничних” сіл виставили міліцейські патрулі, які під різними приводами завертали автомобілі з чужими номерами.
Тим часом на селянських подвір’ях стікали соком доспілі ягоди. Порятунку поліщуки кинулися шукати у сусідів-білорусів. Марія Климук добре пам’ятає ті часи: – Мій чоловік працював у колгоспі механізатором. Голова правління дозволяв йому зранку трактором підвозити кошики з ягодами до залізничного вокзалу в райцентр, щоб встигнути на поїзд Ковель-Брест, який відправлявся о шостій ранку. На причіп вантажили кошики звечора. Мусила у поїздку брати з собою котрогось із синів, щоб допомагав, бо одночасно везла до 50 кілограмів ягід, а це відер сім-вісім. Щоб дістатися із залізничного вокзалу Бреста до заводу продтоварів „Криниченька”, де купували продукцію з Волині, треба було перейти через міст. Доводилося кілька разів повертатися за ягодами, підносячи кошики чи відра за собою. А коли у Заболотті встановили митницю, і ми мусили переносити ягоди з одного поїзда в інший, відмовилася від таких поїздок: надто важко. Продавала ягоди ще й у Ковелі на базарі.
80 тисяч – у бочках
Крім приїжджих заготівників, полуниця як сировина цікавила і місцевих переробників. Ще у сімдесятих роках міжгосподарський лісгосп побудував цех переробки плодів та ягід. Згодом його перебрав на себе Старовижівський держлісгосп.
– Його виробнича потужність чимала, – каже директор підприємства Петро Сахарук. – За сезон тут переробляли майже 300 тонн полуниці, 20 тонн яблук, приймали також чорноплідну горобину, журавлину. А малину в Стару Вижівку привозили навіть із Закарпаття.
Власне, останніми роками майже весь урожай полуниць перероблявся у цеху держлісгоспу на пюре, яке після обробки його сірчаним ангідридом відправляли замовникам – кондитерським фабрикам. Вони використовували його як начинку для карамельок. Але в період економічного занепаду багато колишніх партнерів старовижівчан відмовилося від поставок пюре у великих обсягах. Особливо скоротилися ділові стосунки з російськими підприємствами: через значні транспортні витрати, митні послуги відправляти туди полуничне пюре стало невигідно.
– Не зважаючи на тривожні симптоми, торік ми все-таки вирішили підтримати селян, які ще вирощують полуниці, – продовжує Петро Мойсейович. – Щоб допомогти селянам відродити галузь, котра була для них джерелом солідних заробітків, прийняли на переробку весь урожай ягід. Навіть розрахувалися власними коштами. Виготовили 40 тонн пюре, та хоч претензій до його якості немає, так і не змогли знайти підприємства, яким могли б реалізувати цю продукцію. Відтак 80 тисяч гривень власних коштів виявилися законсервованими у бочках. Тож нинішнього сезону загодя попередили селян, що переробляти полуниці цех держлісгоспу не буде. Керівник усе ж сподівається, що підприємства харчової промисловості, кондитерські фабрики повернуться-таки до натуральної сировини. Недарма ж заїжджий підприємець сказав йому: „Ви дайте мені гарне яблуко, щоб у ньому було вдосталь сухих речовин, і з теперішніми добавками я зроблю з нього ананас”. Та, на жаль, поки що смачні перестиглі ягоди полуниці стікають соком, а ми змушені тамувати спрагу якимись заморськими нектарами з різними підозрілими добавками.
Створити власне переробне підприємство спробували і в одному з найбільших осередків ягідництва – с. Стара Гута. Тодішній колгосп імені Чапаєва придбав обладнання для цеху. Тут були наміри навіть готовий полуничний продукт довести до банки, тобто без посередників відправляти старогутівську полуницю на прилавки магазинів у вигляді джемів, соків, варення. Але благородна справа, яка мала порятувати від боргів бідний колгосп, що ледве животів на піщаних ґрунтах, закінчилася досить безславно: обладнання розтягнули.
І все-таки полунична справа у Старовижівському р-ні виглядає не зовсім безнадійно, адже у поліську глибинку саме для ягідної галузі прийшли іноземні інвестиції. Щоправда, як зазначив директор підприємства „Терцет” Петро Мазурик, власників цікавить не стільки та полуниця, яку намагаються виростити селяни, скільки особлива дрібна, що росте у лісі на піщаних валах і смаком та запахом нагадує суницю:
– Адже як би не старалися місцеві жителі культивувати полуничні сорти, тутешній клімат і погода перешкоджають ягодам набрати гарного товарного вигляду, щоб можна було запропонувати їх на продаж. А от дрібні ягоди, які нагадують суницю, наші іноземні замовники беруть охоче. 80 тонн такої продукції ми відправили до Швейцарії. Але справа у тому, що самим селянам вирощувати її не вигідно: збирати набагато важче, а ціна за кілограм така ж, як і за великі ягоди. На цьому підприємстві ягоди спочатку заморожують, потім робітниці відривають хвостики, а вже після цього продукцію відправляють замовникам. Для сезонного виробництва наймають до 80 осіб. Напряму від селян „Терцет” ягід не заготовляє: приймає від посередників-заготівників, які цього року купували полуницю за ціною 1,50 гривні за кілограм.
– Але головна для нас ягода – чорниця, – зауважив Петро Мазурик.
Власне, у цьому давно пересвідчилися і самі селяни.
– Нині вигідніше збирати чорниці, бо на них не треба затрачати стільки праці, як біля полуниць, які необхідно щороку й селітрою, і гноєм підживити, – пояснила Марія Климук. – Та й заготівельники на початку цього сезону платили по 6 гривень за кілограм чорниць.
Нині ціна на чорну ягоду піднялася вдвічі. До її заготівлі має конкретний інтерес і місцева влада.
– Поки що заготівля полуниць не працює безпосередньо на наповнення бюджету, а от за використання дикорослих ягід та грибів можна отримати для району немалі кошти: від сплати за лісові квитки, відрахування прибуткового податку, оренди торгового місця, де проводиться закупівля ягід, – така думка голови Старовижівської районної ради Бориса Смілого. – Районна влада готова створити для ягідникового бізнесу найсприятливіші умови, аби лишень він працював на ринку прозоро і чесно сплачував податки. Ті структури, які надіються ухилитися від цього, можуть селянам запропонувати більшу, ніж інші підприємці, ціну. Але щоб працювати й надалі, вони мають тільки два варіанти: вийти з тіні і чесно розраховуватися з бюджетом або взагалі облишити цю справу. Щоб чітко розмежувати добросовісних і не дуже посередників, сільські голови повинні знати, хто, на яку фірму і скільки заготовляє ягід на території сільської ради. Цього сезону голова районної ради розраховує поповнити бюджет декількома сотнями тисяч гривень. Поки що на останній нараді в облдержадміністрації Старовижівський р-н, як і найбільш перспективні щодо заготівлі дикорослих ягід Камінь-Каширський та Ковельський, згадували як такий, що не використовує можливості, створені самою природою. На думку ж Бориса Степановича, перед сезоном заготівлі обласна рада не встановила однакові правила заготівлі на всій території Волині, а це таки перешкоджає боротися з недобросовісними перекупниками лісової продукції.
– Ми зацікавлені в тому, щоб наші селяни змогли заробили якомога більше грошей під час ягідного сезону, – сказав наостанок. – Тому будемо сприяти тим структурам, які готові займатися безпосередньо заготівлею і переробкою ягід. Але й місцевим підприємствам треба думати над удосконаленням технологій переробки.
У пору дозрівання і збору ягід Стару Гуту, Галину Волю, Смоляри, Сьомаки, Рудню, Кукуріки можна було здалеку відчути за запахом. Духмяний аромат полуниць наповнював гаряче літнє повітря і приваблював не тільки любителів вітамінної смакоти, а передусім заготівельників переробних підприємств, які навіть із далеких міст добре знали дорогу в поліську глибинку. Вони відразу розраховувалися готівкою за вирощену продукцію, оборудки обходилися без жодних посередників. Відтак вирощування полуниць було досить розвинутим сільським бізнесом, за рахунок якого (а не за мізерну колгоспну зарплату) тутешні сім’ї жили досить заможно. Тож треба було б сподіватися, що чітко налагоджене діло без особливих труднощів пристосується до нинішніх економічних умов, а це якраз і декларують ринкові засади. Але ягідництво, яке традиційно розвивалося десятиріччями, занепало. Від вирощування полуниць зовсім відмовилися мешканці Смолярів, а в інших селах площі ягідників значно скоротилися.
Галина Воля – одне з небагатьох сіл, де ще чимало родин підтримує недавню традицію. Серед них і багатодітна сім’я Марії Климук.
– Донедавна ми садили ягоди на площі в 50 сотих гектара, – розповідає вона. – Поки діти були малими, їх доглядала свекруха, а я працювала біля ягід. Роботи вистачало на все літо. Полуниці потрібно було весною прополоти, підживити, потім тижнів три витрачали на те, щоб зібрати урожай, далі – ще раз треба прополоти.
Щоправда, робота у тому полуничному раю була пекельна: весь день під палючим сонцем і безжальними комариними атаками. Інколи у борознах між грядками влітку стояла вода, тому селяни взували довгі мисливські чоботи. Коли у Климуків підросли діти, на ягоди йшли всією родиною. Додому поверталися тільки тоді, як треба було порати худобу.
– Не мали часу навіть для того, щоб варити їсти, – продовжує Марія Лаврентіївна. – Найчастіше обходилися молоком, салом, хлібом. А ввечері поверталися настільки стомлені, що вже не було сили помитися.
Та дохід, який отримувала родина, був вартий зусиль: за 25 років полуничного бізнесу за виручені від вирощування ягід гроші Климуки звели будинок і гараж, придбали нові меблі і мотоцикл, щороку споряджали дітей до школи, купували обновки й собі. Чимало їхніх односельчан тільки за один полуничний сезон ставали власниками новеньких легковиків або ж відкладали на ощадні книжки по кілька тисяч радянських карбованців.
– Вирощувати ягоди було вигідно ще й тому, що заготівельники за кілограм полуниць платили від 80 копійок до 1,20 карбованця, – додає моя співрозмовниця, яка ще звечора налаштувала везти на базар чотири відра ягід. – А на карбованець купували аж шість буханців хліба. Сьогодні ціна залишилася нібито однакова: 1,20-1,50 гривні за кілограм, але за цю суму навіть хлібини не купиш.
Нині Климуки скоротили полуничні плантації до 10 «соток». Решта їхніх односельчан також відмовляються від традиційного заняття: на місці колишніх ягідників вирощують зернові чи картоплю, а то й взагалі ці ділянки заростають чагарниками. Причина, на думку селян, не стільки в заниженій ціні на полуниці, скільки в тому, що необачно і поступово руйнувався той налагоджений роками ринковий ланцюжок галузі. Початок поклали необдумані дії місцевої влади, яка у 80-х роках надумала чинити перешкоди заїжджим заготівельникам із інших областей. Мовляв, треба створити такі умови, щоб селяни продавали полуниці тільки місцевим переробникам, хоча ті платили за ягоди менше. На дорогах до „полуничних” сіл виставили міліцейські патрулі, які під різними приводами завертали автомобілі з чужими номерами.
Тим часом на селянських подвір’ях стікали соком доспілі ягоди. Порятунку поліщуки кинулися шукати у сусідів-білорусів. Марія Климук добре пам’ятає ті часи: – Мій чоловік працював у колгоспі механізатором. Голова правління дозволяв йому зранку трактором підвозити кошики з ягодами до залізничного вокзалу в райцентр, щоб встигнути на поїзд Ковель-Брест, який відправлявся о шостій ранку. На причіп вантажили кошики звечора. Мусила у поїздку брати з собою котрогось із синів, щоб допомагав, бо одночасно везла до 50 кілограмів ягід, а це відер сім-вісім. Щоб дістатися із залізничного вокзалу Бреста до заводу продтоварів „Криниченька”, де купували продукцію з Волині, треба було перейти через міст. Доводилося кілька разів повертатися за ягодами, підносячи кошики чи відра за собою. А коли у Заболотті встановили митницю, і ми мусили переносити ягоди з одного поїзда в інший, відмовилася від таких поїздок: надто важко. Продавала ягоди ще й у Ковелі на базарі.
80 тисяч – у бочках
Крім приїжджих заготівників, полуниця як сировина цікавила і місцевих переробників. Ще у сімдесятих роках міжгосподарський лісгосп побудував цех переробки плодів та ягід. Згодом його перебрав на себе Старовижівський держлісгосп.
– Його виробнича потужність чимала, – каже директор підприємства Петро Сахарук. – За сезон тут переробляли майже 300 тонн полуниці, 20 тонн яблук, приймали також чорноплідну горобину, журавлину. А малину в Стару Вижівку привозили навіть із Закарпаття.
Власне, останніми роками майже весь урожай полуниць перероблявся у цеху держлісгоспу на пюре, яке після обробки його сірчаним ангідридом відправляли замовникам – кондитерським фабрикам. Вони використовували його як начинку для карамельок. Але в період економічного занепаду багато колишніх партнерів старовижівчан відмовилося від поставок пюре у великих обсягах. Особливо скоротилися ділові стосунки з російськими підприємствами: через значні транспортні витрати, митні послуги відправляти туди полуничне пюре стало невигідно.
– Не зважаючи на тривожні симптоми, торік ми все-таки вирішили підтримати селян, які ще вирощують полуниці, – продовжує Петро Мойсейович. – Щоб допомогти селянам відродити галузь, котра була для них джерелом солідних заробітків, прийняли на переробку весь урожай ягід. Навіть розрахувалися власними коштами. Виготовили 40 тонн пюре, та хоч претензій до його якості немає, так і не змогли знайти підприємства, яким могли б реалізувати цю продукцію. Відтак 80 тисяч гривень власних коштів виявилися законсервованими у бочках. Тож нинішнього сезону загодя попередили селян, що переробляти полуниці цех держлісгоспу не буде. Керівник усе ж сподівається, що підприємства харчової промисловості, кондитерські фабрики повернуться-таки до натуральної сировини. Недарма ж заїжджий підприємець сказав йому: „Ви дайте мені гарне яблуко, щоб у ньому було вдосталь сухих речовин, і з теперішніми добавками я зроблю з нього ананас”. Та, на жаль, поки що смачні перестиглі ягоди полуниці стікають соком, а ми змушені тамувати спрагу якимись заморськими нектарами з різними підозрілими добавками.
Створити власне переробне підприємство спробували і в одному з найбільших осередків ягідництва – с. Стара Гута. Тодішній колгосп імені Чапаєва придбав обладнання для цеху. Тут були наміри навіть готовий полуничний продукт довести до банки, тобто без посередників відправляти старогутівську полуницю на прилавки магазинів у вигляді джемів, соків, варення. Але благородна справа, яка мала порятувати від боргів бідний колгосп, що ледве животів на піщаних ґрунтах, закінчилася досить безславно: обладнання розтягнули.
І все-таки полунична справа у Старовижівському р-ні виглядає не зовсім безнадійно, адже у поліську глибинку саме для ягідної галузі прийшли іноземні інвестиції. Щоправда, як зазначив директор підприємства „Терцет” Петро Мазурик, власників цікавить не стільки та полуниця, яку намагаються виростити селяни, скільки особлива дрібна, що росте у лісі на піщаних валах і смаком та запахом нагадує суницю:
– Адже як би не старалися місцеві жителі культивувати полуничні сорти, тутешній клімат і погода перешкоджають ягодам набрати гарного товарного вигляду, щоб можна було запропонувати їх на продаж. А от дрібні ягоди, які нагадують суницю, наші іноземні замовники беруть охоче. 80 тонн такої продукції ми відправили до Швейцарії. Але справа у тому, що самим селянам вирощувати її не вигідно: збирати набагато важче, а ціна за кілограм така ж, як і за великі ягоди. На цьому підприємстві ягоди спочатку заморожують, потім робітниці відривають хвостики, а вже після цього продукцію відправляють замовникам. Для сезонного виробництва наймають до 80 осіб. Напряму від селян „Терцет” ягід не заготовляє: приймає від посередників-заготівників, які цього року купували полуницю за ціною 1,50 гривні за кілограм.
– Але головна для нас ягода – чорниця, – зауважив Петро Мазурик.
Власне, у цьому давно пересвідчилися і самі селяни.
– Нині вигідніше збирати чорниці, бо на них не треба затрачати стільки праці, як біля полуниць, які необхідно щороку й селітрою, і гноєм підживити, – пояснила Марія Климук. – Та й заготівельники на початку цього сезону платили по 6 гривень за кілограм чорниць.
Нині ціна на чорну ягоду піднялася вдвічі. До її заготівлі має конкретний інтерес і місцева влада.
– Поки що заготівля полуниць не працює безпосередньо на наповнення бюджету, а от за використання дикорослих ягід та грибів можна отримати для району немалі кошти: від сплати за лісові квитки, відрахування прибуткового податку, оренди торгового місця, де проводиться закупівля ягід, – така думка голови Старовижівської районної ради Бориса Смілого. – Районна влада готова створити для ягідникового бізнесу найсприятливіші умови, аби лишень він працював на ринку прозоро і чесно сплачував податки. Ті структури, які надіються ухилитися від цього, можуть селянам запропонувати більшу, ніж інші підприємці, ціну. Але щоб працювати й надалі, вони мають тільки два варіанти: вийти з тіні і чесно розраховуватися з бюджетом або взагалі облишити цю справу. Щоб чітко розмежувати добросовісних і не дуже посередників, сільські голови повинні знати, хто, на яку фірму і скільки заготовляє ягід на території сільської ради. Цього сезону голова районної ради розраховує поповнити бюджет декількома сотнями тисяч гривень. Поки що на останній нараді в облдержадміністрації Старовижівський р-н, як і найбільш перспективні щодо заготівлі дикорослих ягід Камінь-Каширський та Ковельський, згадували як такий, що не використовує можливості, створені самою природою. На думку ж Бориса Степановича, перед сезоном заготівлі обласна рада не встановила однакові правила заготівлі на всій території Волині, а це таки перешкоджає боротися з недобросовісними перекупниками лісової продукції.
– Ми зацікавлені в тому, щоб наші селяни змогли заробили якомога більше грошей під час ягідного сезону, – сказав наостанок. – Тому будемо сприяти тим структурам, які готові займатися безпосередньо заготівлею і переробкою ягід. Але й місцевим підприємствам треба думати над удосконаленням технологій переробки.
“Волинська газета”
