21/03/2006
0Минуло два роки відтоді, як Надзвичайним і
Повноважним Послом України у Литві став Борис Петрович Климчук. З цієї нагоди
він запросив групу працівників засобів масової інформації Волині до цієї країни
для знайомства із роботою деяких галузей господарства Литовської Республіки,
зокрема лісового господарства.
Транзитом через Білорусь
Ще напередодні поїздки нас попросили
заготувати довідки у чотирьох примірниках з печаткою і підписом керівника
установи про те, що ми їдемо до Литви на запрошення Посольства України і на
території Білорусі жодних зйомок чи магнітофонних записів проводити не будемо.
Якщо у володіннях «бацькі» Лукашенка напередодні чергових президентських
виборів усе так добре, як він про це розповідав із трибуни недавніх третіх
Всебілоруських народних зборів, то чого б йому так боятися журналістів?
— А зачем ви туда едете? — допитувався нас
білоруський митник, хоча мета поїздки була зазначена в документах. Ніяких
претензій до нас не виникло, та все ж «гостинні «сябри» протримали дванадцять
журналістів на кордоні цілих три години: то з’ясовували, чому автомобіль, яким
ми подорожували, належить приватній фірмі, то у них якісь бланки скінчилися, то
настав час обіду…
А ось дороги у Білорусі, ніде правди
подіти, таки в доброму стані. Незважаючи на рясні у ті дні снігопади, очищають
їх регулярно і старанно, навіть посеред ночі. І заправки під маркою
«Бєларусьнєфть» також цілком європейського вигляду.
Тільки-но від’їхали від митниці по
кобринській трасі, налаштувалися на приємну подорож гарними білоруськими
дорогами, як зупинила нас «Міліцыя»:
— Всем вийти на улицу, будем взвешивать
автомобиль!
Щоправда, після кількахвилинних перемовин
із водієм, білоруські стражі порядку від своєї затії відмовилися і ми
благополучно рушили далі, аж до Литви. Не без того, звісно, щоб на білоруському
кордоні знову не стояти в черзі на вулиці під дощем зі снігом, аби особисто
засвідчити свій «фейс» із посинілим носом білоруському стражеві кордону.
Тому, коли згодом литовські бізнесмени
розповідали, що в разі нагальної необхідності їдуть в Україну через Польщу (хоч
далі, зате комфортніше), ми їх зрозуміли.
Приватний ліс служить для всіх
За перший день нам належало познайомитися
з етапами реформування лісової галузі Литви. Про них нам докладно розповів із
демонстрацією численних графіків, діаграм, планів заступник голови держкомітету
лісового господарства Вігантас Крауяліс.
Лісом покрито понад 30 відсотків території
країни (приблизно, як і на Волині), тому навести лад у лісі означало навести
порядок, власне, на третині території. Реформи відбулися досить спокійно, ліси
пройшли сертифікацію, й ось уже чотири роки галузь живе стабільно, спрямована
на розвиток. Нині тут 17 відсотків лісів належить до охоронних територій, а
решта, приблизно наполовину, перебуває у державній та приватній власності.
Причому кількість державних лісів постійно скорочується. 17,5 відсотка їх
резервовані для приватизації…
Останнє журналістів зацікавило особливо.
Зауважимо, що при переведенні земельних угідь у приватну власність у Литві
пішли шляхом реституції, тобто першочергового їх повернення колишнім власникам,
які володіли землею до 1940-го року.
Приватний ліс в уяві переважної більшості
українців — це ліс, обнесений глухим парканом чи колючим дротом, де власник
робить усе, що йому заманеться, а рядовому громадянину — ні грибів, ні ягід там
назбирати, ні просто красою природи помилуватися.
Насправді ж ніяких парканів чи охоронних ровів
у литовських лісах ми не бачили. І гриби та ягоди на приватних територіях може
збирати будь-хто, як і в державному лісі.
Це регламентовано лісовим законодавством.
Тільки, якщо там є приватне обійстя, то підходити до нього ближче, ніж за сто
метрів, заборонено. Кожен приватник зобов’язаний мати затверджений проект
лісокористування і неухильно його дотримуватися. Білет на рубку лісу він
отримує на загальних підставах в уредії, яка стежить, як виконується закон про
ліс, видає білети на рубки, контролює їх якість і консультує приватних
лісокористувачів.
Начуваним про неподобства у волинських
лісах, нам важко було повірити, що злодійських самовільних рубок у литовських
лісах давно нема, бо законодавчо було перетято злочинний ланцюжок. Краденого
лісу просто нікуди збути. Його не візьме жодна лісопильня, бо тут же
позбудеться ліцензії на роботу. А це занадто великий ризик. Не вивезеш його і
за межі країни. На наші настирливі запитання пригадали, що три роки тому таки
було вкрадено машину соснових кругляків, яких так і не знайшли.
Від одного із чиновників у Литві довелося
почути жарт, у якому від жарту, як мовиться, було не так і багато:
— У нас країна маленька, так що все, що
можна було розікрасти, розтягли швиденько, ще на початку 90-х, а далі довелося
наводити порядок. І ви також рано чи пізно постанете перед такою необхідністю.
Але повернемося до литовського лісу. Не
так важливо, кому він належить, головне, щоб він не залишився без догляду, —
вважають у Литві. А це значить, що люди будуть там працювати й отримувати
прибуток. Лісове господарство тут поділене на вісім регіональних департаментів,
які, до речі, не співпадають із кордонами адміністративного поділу губерній та
повітів, 42 лісгоспи, 405 лісництв…
Без доріг – ні сюди ні туди
В одному з лісгоспів — Дубравському
Каунаського повіту — нам вдалося побувати. Вразили не тільки неймовірна краса
хвойного лісу, який після густого нічного снігопаду виглядав просто казково,
гостинність литовців, котрі намагалися не лише зігріти гостей дружнім багаттям
і чарочкою фірмового 75-градусного напою «Жальгеріс», настояного на медові й травах,
рецепт якого зберігається в таємниці, а й те, з якою любов’ю, відповідальністю
й почуттям справжнього господаря вони плекають ліс, і навіть його рубають.
Та одне суттєве зауваження. Лісництва тут
лісу практично не рубають. Цим займаються найняті професійні бригади лісорубів.
Вивозять деревину також приватні підрядники. Не мають лісництва у своєму
підпорядкуванні й лісопилень. Вони займаються проблемами охорони, догляду,
пожежної безпеки, об’єктами рекреації, виконанням програми заліснення — не
менше 1000 гектарів щороку. При цьому Євросоюз вимагає садити лише ті породи,
які росли тут раніше. За ці роки допомога Євросоюзу на заліснення земель
становила 92 мільйони літів. Тобто, кожен виконує свої функції, що значно
скорочує можливості зловживань і корупції.
Із вступом до Євросоюзу Литва зіткнулася з
проблемою робочих рук: чимало литовців, особливо молоді, поїхали на заробітки у
заможніші країни. 60 відсотків із них повертатися у рідні пенати не поспішають.
Тож дефіцит робочої сили відчула на собі й лісова галузь. Ставку доводиться
робити не на ручну працю, а на висококласну техніку, яка, як відомо, й коштує
чимало. Євросоюз повертає 50 відсотків затрат, якщо таку техніку купують
приватні підприємці, а не державні підприємства. А як працює така техніка, нам
продемонстрували трохи згодом.
Привітний, підтягнутий, в ошатній уніформі
із написом «Державна лісова служба», лісничий Стасіс Трускаускас показував свої
володіння. Вісімнадцятикілометрова туристична траса по берегах ріки Неріс –
справжня розкіш для ока. Мальовничіших куточків природи із древніми курганами
ще треба пошукати. Але й люди зробили все для того, щоб привабити сюди
туристів. Лісові скульптури та рекреаційні споруди, як зауважив наш гід, мають
«противандальне» виконання, дбають тут і про очищення лісу та вивезення сміття.
Ми помітили дерева із яскравими мітками.
Це вказівники, щоб туристи завжди змогли знайти напрям до траси.
— А щодо доріг, то без них у лісі ну
нікуди, – вважає Стасіс Трускаускас. — Ні пожежу загасити, ні матеріал вивезти,
ні грибів-ягід назбирати. Тому про дороги — особлива турбота, щорічно в них
вкладаємо 11 мільйонів літів, частину коштів виділяє Євросоюз, але, зауважте,
на реконструкцію старих і на будівництво нових доріг, а не на засипання ям.
Євросоюз — не дійна корова й зі своїми
грішми він розлучається не так просто. Наприклад, щоб купити пожежну машину,
довелося списати понад сто аркушів комп’ютерного тексту! Але машина того варта,
посміхаються наші співрозмовники. Ну, а щодо планування майбутнього, то
Євросоюз — це така планова економіка, що колишній Союз хай сховається!
Рубають, а тріски не летять
Поодинокі дерева із червоними мітками ми
зауважили й в іншому місці, на вирубці, де працював своєрідний «лісовий
комбайн». Розумна машина з легкістю зрізувала стрункі столітні сосни, причому
вони не падали на землю, а одразу ж позбувалися своїх пишних крон, сучків і
перетворювалися на кругляки заданих розмірів. Тут не волочать зрізаних дерев по
землі: деревина від цього забруднюється і втрачає якість, а значить і ціну, та
й грунт нищиться.
А щодо поодиноких «мічених» дерев, то їх
вибирають лісники й залишають на вирубуваній ділянці для збереження генофонду,
для того, щоб птах мав де сісти, звити гніздечко, щоб могли сховатися жучок чи
мурашина. Такі дерева вже ніхто не має права зрубати. Вони тут доти, доки
визначено їм матінкою-природою… Проводять вибіркові рубки невеликих ділянок
віком сто років, бо суцільна вирубка великих площ, як пояснили нам лісники,
«погано впливає на психіку населення».
Ну а в тому, що при господарському підході
до справи в лісі не пропадає навіть тріска, ми мали змогу переконатися вже
незабаром. Нам продемонстрували роботу так званого «чіпсера», який переробляє
відходи. Потужна ненажерлива машина запихала у своє черево гілляки, тонкомірні
деревця й перемелювала все це на дрібні дерев’яні «чіпси» — відмінне паливо для
біокотелень — і не тільки.
До речі, зараз у країні працює близько 200
біокотелень загальною потужністю приблизно 416 мегават. Поки що це небагато, бо
з використанням біопалива в Литві виробляється лише 10 відсотків тепла (із
використанням природного газу — 83,6 відсотка), а у Швеції — відповідно 60 і 6
відсотків. Аби не залежати від єдиного енергоносія, литовці змушені були раніше
від українців вивчати європейський досвід.
Ще влітку 2003 року тут була зареєстрована
Асоціація поставників деревного палива, в якій об’єднано 10 підприємств: два із
них займаються виробництвом біокотелень, одне дбає про вирощування плантацій
енергетичних швидкоростучих рослин (простіше кажучи, це верболіз), інше
займається виробництвом рідкого біодизеліну. Є у складі асоціації й дослідний
інститут. Саме він визначає стратегію розвитку цієї вельми перспективної
галузі, в чому ми мали нагоду переконатися, ознайомившись із усім ланцюжком
системи, починаючи від тріски, яка не пропадає у лісі, й закінчуючи квартирою
пересічного литовця, який користується теплом від біокотельні.
Товариство «Авірідіс», скажімо, засноване
три роки тому, нині здійснює найбільший у Литві проект з отримання біопалива.
Головна мета — зменшити вживання газу та електроенергії. Інвестиції в систему
заготівлі біопалива у минулому році становили 3,8 мільйона літів (1 літ —
приблизно 2 гривні). Воно є представником австрійської фірми «Мus—Мах» та фірми
«Rud ick & E ers» — виробників техніки для подрібнення деревини, а також
може запропонувати повні рішення з виробництва і підготовки біопалива для
котелень.
Фахівці підрахували, що нині
використовується лише десята доля відходів вирубки, тож резерви є чималі.
Водночас, «Авірідіс» пропонує довготривале співробітництво із власниками лісів,
лісництвом, підприємствами з переробки деревини, адже товариство саме подрібнює
і вивозить відходи з обумовленого місця. Тільки в минулому році воно скупило у
лісництвах та приватних власників понад 30 тисяч кубічних метрів відходів
вирубки. У нас вони частенько просто спалюються або залишаються гнити в лісі.
Мають там, де дбають…
Під час зустрічі із земляками Надзвичайний
і Повноважний Посол України у Литві Борис Климчук зізнався: «Я постійно вчуся,
мені все цікаво, я вже замучив своїх дипломатів, які постійно шукають необхідну
інформацію». Судячи із тієї програми, яку запропонували нам під час перебування
в Литві, дипломати працюють тут у вельми інтенсивному режимі. Такий же
запропонували і нам, журналістам. А з того, як гостинно й доброзичливо приймали
волинян у всіх інстанціях, мимоволі напрошувався висновок про високий авторитет
Українського Посольства та його Надзвичайного і Повноважного Посла.
У Міністерстві господарства Литви ми мали
цікаву розмову з директором Литовського енергетичного агентства Маріусом
Франкявічюсом, який поділився досвідом Литви в енергозбереженні. Держава має
стратегію розвитку на найближчі двадцять років, яка через кожні чотири роки
оновлюється, координується і затверджується сеймом. Нині особлива увага — так
званій зеленій енергетиці (енергія вітру, води, сонця, відходів, сміття,
біогазу, біопалива і т.п.). Адже ціни на традиційні енергоносії збільшуються і
продовжуватимуть збільшуватися, а Литва їх змушена купувати, отже, бути
залежною. На те, як мінімізувати цю залежність — і спрямована стратегія
держави.
Особливо багато енергії втрачається
непродуктивно в побуті —до 80 відсотків, тому саме там ще треба багато зробити.
Люди повинні зрозуміти вигоди економії, тому програми з ефективності
розпочинаються із просвітницьких книжечок для дітей. У тому, що багато литовців
уже зрозуміли необхідність раціонального використання енергії, ми мали нагоду
неодноразово пересвідчитися, побувавши і в котельнях, і в типових квартирах, і
в досить нетипових особняках.
Володар одного із таких особняків, площею
320 квадратних метрів, із басейном і сауною, пан Альгердас, розповів, що
будуючи вісім років тому свій дім, хотів обрати оптимальний спосіб опалення.
Від газу відмовився, бо для його проведення необхідно було 20 тисяч доларів.
Електрика також виявилася дорогою — довелося б платити по 400—600 літів
щомісячно. Почав думати про систему теплового насоса, але тоді це також було
надто дорого. Та енергія почала дорожчати і, прорахувавши, господар вирішив, що
біотермальне тепло в даному випадку — найвигідніше, затрати окупляться через
5—8 років. Оскільки ж ціни на електроенергію знову зросли, то його розрахунок
виявився правильним: затрати окупилися швидше, а гарантію роботи система має на
50—100 років.
Чи може грам антибіотика зіпсувати бочку меду?
Адрес передового досвіду для нас, українців,
багато. Один із них — це, безперечно, пункт ветеринарного контролю на
прикордонному переході Мядінінкай. Тут журналісти покірно перевдяглися у білі
одноразові халати, шапочки й бахіли і рушили вслід за начальником прикордонного
ветеринарного контролю ЛР Донатасом Йонаускасом оглядати його стерильно чисте й
впорядковане господарство вартістю приблизно два мільйони євро. Половина цих коштів
були надані Євросоюзом. Литва має 12 прикордонних ветпунктів, які обладнані й
працюють відповідно до європейських вимог. Той, на якому ми побували, — найбільший, відкритий у 2001 році. Через
нього можна цілодобово провозити всі вантажі — і продукцію тваринництва, й
живих тварин. Тут працює вісім ветлікарів, при потребі проводяться необхідні
лабораторні аналізи. Є морозильні автокамери, в яких уміщається фура з
вантажем.
За
вимогами Євросоюзу, за добу до прибуття сюди має надійти факс про надходження
вантажу.
Споглядаючи стерильну чистоту й ідеальний
порядок, ми навіть засумнівалися, чи у цих стінах коли-небудь перебували
тварини? Але наш гід розповів, що провозять племінних коней із Росії та Білорусі,
що довелося навіть повертати живий вантаж — коней із Казахстану, через
порушення правил утримання тварин у дорозі.
А ось вантажі з України через цей пункт
практично не проходять, бо у нас нема підприємств, котрі б мали європейський
сертифікат. Був випадок, коли з України завезли велику партію меду, але в ньому
виявили антибіотик хлоранфениколь, який за європейськими нормами ні в якому
разі не може потрапляти в їжу людей. Потім його виявили і в сухому обезжиреному
молоці для годівлі худоби, то й ці поставки довелося припинити.
На наше запитання, чи не могло статися так, що
та велика партія меду вигулькнула потім на українських базарах за вельми
привабливою ціною, головний лікар пункту Егідіус Трунца пояснив, що бути такого
не може. Бо за правилами Євросоюзу неякісний товар обов’язково утилізується,
при цьому за утилізацію мусить платити або господар, або одержувач вантажу.
Можливо, й не варто було б так докладно
описувати всі тонкощі ветеринарного контролю вантажів на межі Євросоюзу, коли б
не одна обставина: йдеться насамперед про якість продукції. А вона у нас до
євростандартів, м’яко кажучи, ще не дотягує.
І, можливо, причини «м’ясо-молочної війни з
Росією» слід шукати не стільки чи не тільки на кримських маяках, а й у
ветеринарних лабораторіях? Але говорити про це якось незручно, непатріотично…
А яким має бути підприємство із отим самим
європейським сертифікатом, нам також продемонстрували. Втім, м’ясопереробне підприємство «Біовела», що
у с.Даукштос Вільнюського повіту, отримало право експортувати свою продукцію в
країни Європи ще задовго до того, як Литва стала членом Євросоюзу.
Коли
ми їхали на «Біовелу», один із колег-журналістів сказав, що на м’ясокомбінат
він не піде, бо після таких відвідин у нього надовго пропадає апетит до м’ясних
страв. Але то, вочевидь, після відвідин наших рідних м’ясокомбінатів. А на
«Біовелі» ми побачили ту ж стерильну чистоту, порядок, неухильне дотримання
технологій, виготовлення продукції лише «під замовлення», тому вона не лежить
на складах. Щодоби її виробляють 90 тонн, з них 15 відсотків відправляють до
Швеції, Італії, Ірландії, Австрії та інших країн. Ветеринарний інспектор Єляна
Кішкене з гордістю розповідала, що їх продукція — а це близько 150 сортів
ковбас, сосисок, бочків, сала, буженини і навіть такого специфічного
делікатесу, як копчені свинячі вуха — щорічно отримує по кілька медалей на
багатьох конкурсах, у тому числі й на «Агробалті».
Тому, коли після екскурсії нам запропонували
скуштувати зразки продукції — ми це зробили з великим задоволенням.
«Дререво
виросте тоды, коли його посадиш»
Графік нашого перебування у Литві був дуже
щільний. Борис Петрович Климчук та його дипломатична команда потурбувалися про
те, щоб ми якомога більше побачили, зустрілися з фахівцями, почерпнули досвіду
й поінформували наших читачів, слухачів, глядачів саме з тих проблем, які
особливо актуальні на Волині: структура та робота лісового господарства,
деревообробка, переробка відходів, виробництво біопалива, робота геотермальних
підприємств, котельні з економайзером та багато іншого, у чому литовці значно
просунулися вперед.
Тому
чимало з того, що хотілося б побачити, відчути у країні, з якою нас єднає
чимало спільного в історичному минулому, зокрема, й пам’ятки її історії,
довелося споглядати переважно з вікна автобуса. Але зустріч у Посольстві
України з Надзвичайним і Повноважним Послом, яка відбулася вже пізно ввечері на
наше прохання, дещо розрізнені ланки вражень з’єднала у єдиний щільний
ланцюжок.
Так,
мандруючи Литвою, ми не помітили розкішних «царських сіл», яких так багато
можна побачити у нас, хоча загалом країна будується, дороги не були запруджені
дорогими авто. Від Бориса Петровича ж почули: литовці дуже раціональні. Тут усе
дуже скромно, бо серйозний бізнес не передбачає непродуктивних витрат. Тому
ніхто не купує у першу чергу шестисотий «Мерседес». У Литві є багаті люди, але
у них не прийнято виставляти свої статки напоказ і ображати, принижувати тих,
хто почувається гірше. Люди живуть, рахуючи копійку. Це нас відрізняє, це
впадає у вічі.
Середня зарплата у Литві — 460 доларів. У Латвії
— трохи менша, в Естонії — трохи вища. З усіх прибалтійських країн Литва за рівнем цін
— найдешевша.
Звісно, цікавило журналістів і те, як ведеться
нашому землякові у новій, дипломатичній іпостасі.
—
Наприкінці лютого у мене кругла дата,— відповів Надзвичайний і Повноважний
Посол.— Рівно два роки, як я приїхав у Литву і вручив вірчі грамоти, це вже
половину терміну відпрацював. Я щасливий, що отримав призначення саме в цю
країну, мені вдалося чимало зробити, щось піднести на новий рівень.
Не випадково пан Адамкус разом із польським
президентом паном Кваснєвським брали участь у переговорах під час відомих
подій, які увійшли в історію як «Помаранчева революція». Литовці — наші добрі
адвокати, лоббісти у справах НАТО та Євросоюзу. Це накладає обов’язки. Не можна
розчаровувати своїх партнерів. Багато речей ми робимо поза дипломатичними
протоколами. Минулий рік був роком литовських інвестицій в Україну. Два роки
тому ця країна стала членом НАТО і членом Євросоюзу.
Ми
теж можемо пройти цей шлях, як прибалти. Але його легше здолати, якщо проводирі знають, куди йти і куди вести. Тут
також є «ліві» й «праві», але в одному вони єдині: у спрямованості зовнішньої
політики. Нам про таке залишається лише мріяти.
Тут популістам не вірять. А у нас тільки й чути:
«Дайте мені владу і я завтра все зроблю!».
Громадянське суспільство мусить існувати не від
виборів до виборів, а повсякчас. Подивіться на поведінку еліти. Ми ще не
навчилися не перетворювати вибори у знаряддя знищення один одного. Мене дуже
тривожить така невиправдана напруга напередодні виборів і неконтрольовані,
невідстежені гроші, які у них задіяні. Тут такого нема. За таке карають. Тут усе декларують, у тому числі
— бізнес своїх родичів. І платять податки.
Цікавило
журналістів і те, чи не збирається Борис Петрович застосувати набутий досвід в
Україні, зокрема, на Волині. Які плани на майбутнє? На це Борис Петрович відповів:
— Я сьогодні знаю більше, ніж два роки тому. У
мене є перевага: мене не цікавить влада, як така. Я її мав. Я заробив собі
пенсію і міг би спокійно сидіти десь на пасіці, міг би, зрештою, дописати
кандидатську дисертацію… Але мене цікавить процес…
З одного боку, мені подобається ця служба, мені
тут комфортно. Я не кар’єрний дипломат, мабуть, роблю помилки, але й бачу
результати своєї діяльності. Мені за них не соромно. А з іншого боку — треба робити в Україні домашнє
завдання. Тому плани мої дуже прості: якщо люди повірять, проголосують, то,
можливо, повернуся. Якщо ні — буду працювати далі. Я і тоді не чіплявся за
владу, але я знаю: дерево виросте тоді, коли його посадиш.
Наші надмірні очікування чуда нам дуже шкодять.
А чуда не буває. Є
робота. Найгірше — це синдром опущених рук.
Довідка:
У Литві — 3,4 мільйона мешканців. В етнічному
плані це найоднорідніша Балтійська країна: 80% литовців, 9% росіян, 7% поляків.
Площа 65,3 тис. кв.км, за територією Литва більша від Данії, Бельгії, Швейцарії
чи Голландії. З 1990 року, коли вона однією із перших радянських республік
проголосила свою незалежність і відокремилася від радянської імперії, умови й
можливості для підприємництва у Литві визначаються серед найсприятливіших у
Європі. Вступ до Євросоюзу й НАТО у 2004 році гарантував Литві політичну
безпеку й стабільність економічного розвитку.
