10/02/2006
0
Саме так, “Чорнобильська Пуща”, відтепер називатиметься
Державне спеціалізоване виробниче комплексне лісове підприємство МНС України “Чорнобильліс”.
Площа його угідь значно збільшиться, розширяться і його функції, напрями діяльності,
а отже – різко зростуть і обсяги робіт. Тож принаймні дивним виглядає чергове скорочення
кількості працівників майже на двісті штатних одиниць – якщо в 2000 році їх було
732, то в 2005-му – лише 521. Скільки ж їх залишиться після нинішнього скорочення
ще на 200 осіб. Три сотні. І це на 240 тисяч гектарів площі?
Та ще плюс десятки тисяч гектарів додаткових угідь
після створення “Чорнобильської Пущі”. Та тут навпаки, збільшувати
кількість працівників треба хоча б до тисячі осіб, якщо врахувати нові,
додаткові функції , та обов’язки підприємства і специфіку його
діяльності. А змушує до цього скорочення наказ міністра НС В. І. Балоги
N391 від 12 грудня минулого року “На виконання доручення Президента
України”, в якому вказано: “Заборонити з 1 січня 2006 року вивезення
лісоматеріалів за межі зони відчуження та зони безумовного
(обов’язкового) відселення”. Але ж в дорученні Президента України
В. Ющенка від 9 грудня 2005 року вказано чітко:
“Вжити невідкладних заходів для недопущення незаконного вирубування
лісів та посилення контролю за їх збереженням у зонах відчуження та
безумовного (обов’язкового) відселення”. Наголошую -незаконного. Тобто
– браконьєрського. А “Чорнобильліс” якщо й проводив “вирубування”, то
це були лише вкрай необхідні рубки догляду санітарні, протипожежні
просіки тощо. Про те, що їх треба регулярно проводити, знає кожен
фахівець лісового господарства, бо ліс, як і будь-яка нині штучно
створена екосистема, потребує комплексного догляду. А якщо такі цілком
законні вирубування, життєво необхідні для лісу, проводяться, то
потрібно кудись дівати і вирубану деревину. Нинішньому директору
“Чорнобильської Пущі” (а донедавна – “Чорнобильлісу”), кандидату
сільськогосподарських наук Миколі Калетнику коштувало чимало зусиль і
часу, аби переконати вищі керівні інстанції і домогтися дозволу (лише
екологічно “чисту”) деревину, добуту під час планових рубок догляду
(санітарних, протипожежних), після належного радіологічного обстеження,
продавати на шахти Донбасу для шахтного кріплення, відомого ще під
назвою “рудостійки”, на півтора мільйона гривень щороку, які
витрачалися на виробничі потреби, обслуговування техніки тощо. Якщо
взяти до уваги, що, наприклад, 2001 року “Чорнобильлісу” на
виробничо-господарську діяльність було виділено з бюджету 880 тисяч
гривень, а в 2005-му – лише 362 тисячі гривень, то ці півтора мільйони,
чесно зароблених підприємством, фактично утримували його на “плаву” і
були неабиякою підтримкою для держбюджету. Нині ж, коли підприємству
заборонили продавати цю продукцію, людей доведеться скорочувати, бо їм
просто нічим платити зарплату. І це при тому, що шахтам України
потрібні мільйони кубометрів такої деревини, яку нині наша держава
закуповує в Росії (“Чорнобильліс” же продавав до 12 тисяч кубометрів
деревини для шахтних кріплень щороку) та ін. Між іншим, і в наказі
міністра В. І. Балоги
N 431 від 27 грудня 2005 р. чітко вказано, як один з
основних напрямків діяльності перейменованого “Чорнобильлісу”:
“Забезпечення спеціалізованого догляду за лісами шляхом реалізації
спеціалізованих заходів радіаційного, протипожежного та санітарного
захисту, лісорозведення на колишніх землях сільськогосподарського
призначення”, а це і є рубки догляду – санітарні, протипожежні. Тож
куди дівати ту сировину, яка після них залишається (а це близько 35
тисяч кубометрів деревини щороку)? Її ж потрібно якось утилізовувати з
користю для справи, реалізовувати (законно! ) тим, кому вона потрібна.
Не гнити ж їй роками, створюючи реальну загрозу лісам. Ці ж рубки
догляду за лісом сягають 35 тисяч кубометрів деревини щороку.
Варто наголосити, що Микола Калетник, який
очолює “Чорнобильліс” з 1999 року, як ніхто, відповідає своїй посаді,
він не випадкова людина в “зоні відчуження”. Він, будучи відповідальним
фахівцем Мінлісгоспу України, боровся з наслідками Чорнобильської
катастрофи з весни 1986 року, учасник ліквідації наслідків аварії на
ЧАЕС. Його кандидатська дисертація (захистив 1990 року в Москві) на
тему: “Організація ведення лісового господарства в умовах
радіоактивного забруднення” була чи не першою науковою працею подібної
тематики в СРСР, в основу якої лягли результати практичних досліджень і
спостережень на Чорнобильщині після 26 квітня 1986 року. Ця його робота
і нині має велику прикладну цінність, і не лише в Україні, а й за її
межами. За сім років директорства Миколи Калетника колектив
“Чорнобильлісу”, попри постійне скорочення коштів, значно розширив
площі лісів у зоні відчуження, створивши близько тисячі гектарів
молодих лісових насаджень. Завдяки роботі підприємства вдалося в
угіддях “Чорнобильлісу” зменшити кількість лісових пожеж – якщо 1999
року їх було 114, то 2005 лише 34. Тож цілком можна сказати, що Микола
Миколайович Калетник очолює колектив висококваліфікованих фахівців,
патріотів у кращому, глибинному розумінні цього слова, які працюють
самовіддано. Навіть при тій скромній зарплаті, що їм належить. У Миколи
Калетника є одна з цінних рис керівника – вміння передбачати. Так, він
ще кілька років тому перевів більшість об’єктів “Чорнобильлісу” (а це
кілька десятків об’єктів) на автономне, незалежне від постачання газу,
забезпечення теплом – у будівлях встановили автономні котельні на
дровах, спорудили в кожному дві бані для персоналу тощо. Тож недавно
“газову кризу” чорнобильські лісівники просто не відчули, вона їх не
торкнулася. Між іншим, Микола Калетник може поділитися цим своїм
досвідом і з іншими керівниками “зони відчуження” (а в ній же – сотні
об’єктів, котрі потребують тепла), щоб забезпечити теплопостачання
“зони” за рахунок місцевої сировини, простіше кажучи, дров з рубок
догляду і в такий спосіб зекономити тисячі, якщо не мільйони,
кубометрів газу, вкрай необхідного Україні.
Безперечно, ліс – це найкращий радіопротектор,
природний щит від радіації, який при мінімумі витрат дає максимальний і
довготривалий, надійний ефект. Якщо взяти до уваги, що коефіцієнт
залісненості України становить лише 14 відсотків (для порівняння – в
Німеччині він становить 30 відсотків), то ліси нашій державі вкрай
потрібні. Тож розширення “Чорнобильлісу” до масштабів заповідної
“Чорнобильської Пущі” виправдане і доцільне. Про створення подібного
заповідника я писав не раз і давно. От тільки навряд чи можна буде
назвати це підприємство “біосферним заповідником”, якщо врахувати, що з
1973 року статус “біосферного” може надавати лише ЮНЕСКО, котра
займається створенням світової системи “біосферних заповідників” (а
критерії в ЮНЕСКО дуже жорсткі і специфічні, тож зона відчуження навряд
чи їх витримає). Вважаю, що доцільніше було б скористатися досвідом
сусідньої Білорусі, де вже давно успішно діє “Поліський державний
радіаційно-екологічний заповідник”. Можливо, навіть варто створити
спільний міжнародний (українсько-білоруський) науково-методичний центр
проблем радіаційно-екологічних заповідників? В будь-якому разі,
“Чорнобильська Пуща”, якщо стане повноцінним заповідником, має бути
виведена з юрисдикції МНС України і перепідпорядкована відомству,
відповідальному за заповідники (скажімо, Держкомлісу чи охороні
природи). Як вважають фахівці, нинішню “зону відчуження” і безумовного
“обов’язкового) відселення, площа якої становить 260 тисяч гектарів,
варто заліснити до 70 відсотків – нині ж ліси становлять тут лише 50
відсотків площі. Так що колективу “Чорнобильської Пущі” роботи
вистачить не на одне десятиріччя. І нехай тут зростає наша
чорнобильська тайга, загоює рани скаліченої радіаційної землі. А щодо
обмеженої господарської діяльності, то її, між іншим, не виключає, а
навіть передбачає статус заповідника, зокрема, і біосферного, в якому,
крім зони заповідної, має бути зона відвідування, а це – туризм,
відпочинковий бізнес тощо. І рубки догляду, між іншим, котрі донедавна
годували кількасот працівників “Чорнобильлісу”.
Тож варто повернути вже “Чорнобильській Пущі” це
законне джерело прибутку, дозволивши продавати деревину на шахти і тим
самим врятувати колектив вкрай потрібного підприємства, я б сказав,
найбільш потрібного головного на Чорнобильщині. Бо, як слушно сказав
заступник міністра НС Станіслав Аржевітін в інтерв’ю, надрукованому в
журналі “Надзвичайні ситуації”, “… державні структури, як правило,
досі працюють за принципом : “Накази керівників не обговорюються, а
виконуються”. На мою думку, такий підхід у роботі державних відомств
лише шкодить спільній справі, бо, трапляється, що й високопосадовці
віддають непродумані накази, які суперечать сучасним вимогам.
Тема фінансування видатків бюджетних установ уже
стала класикою. З року в рік всі силові міністерства б’ються над нею, і
ми не є винятком, а запланованих коштів катастрофічно не вистачає. А
тому, гадаю, пошук альтернативних джерел давно на часі.
Данило КУЛИНЯК для “Урядового кур’єра”
“Урядовий кур’єр” 2006.02.01
