До проблеми оптимізації лісистості в Україні

Останнім часом питання
лісів і лісового господарства в Україні стають дедалі актуальнішими.
Підтвердженням цьому є ряд указів і постанов різних гілок виконавчої влади, не
кажучи вже про засоби масової інформації. При цьому постають питання ролі лісів
у забезпеченні екологічної рівноваги природних комплексів і лісистості. Перш за
все мова йде про зміни лісистості в минулі історичні часи та доведення її до
оптимальної величини в перспективі.

Питанню лісистості України присвячено велику
кількість наукових робіт. Не вдаючись до детального аналізу наведених в них
матеріалів та їх достовірності, нами при написанні цієї роботи ставилось за
мету дати довгостроковий аналіз динаміки лісистості в Україні з врахуванням
змін її кордонів і території в різні історичні часи й особливо акцентувати
увагу на проблемі збільшення площі лісів держави в майбутньому. Виходячи з
розуміння, що викласти деталі такої роботи в рамках даної публікації досить
важко, нами в окремих моментах вибрано шлях тезисного викладення матеріалів.

Умовно при аналізі змін лісистості історичний
проміжок часу було поділено на три періоди. Перший – із часів генерального
межування до 1914 р., другий – з 1914 по 1956 р., третій – з 1956 р. і до
тепер. Указані періоди встановлені, виходячи з найбільш суттєвих територіальних
змін в Україні і наявних матеріалів обліку лісів.

Точкою
відліку прийнято період генерального межування, проведеного в колишніх
губерніях України в 1775 – 1845 рр. Саме тоді вперше були зібрані відомості про
площі лісів шляхом проведення геодезичних вимірів у натурі.

Аналіз
території й динаміки лісистості за період із часів генерального межування до
1914 р. показує, що площа українських губерній збільшилась з 45609 до 49994
тис. га (на 9.6%), а  площа лісів
зменшилась з 6911 до 4889 тис.га (на 29%) [1]. Відношення площі лісів  до
території у цілому за даний проміжок часу зменшилось з 15.1% до 9.8%, причому
найбільш суттєво в Полтавській, Харківській, Київській і Волинській губерніях.
Для південних губерній мало місце збільшення лісової площі. Воно відбувалось за
рахунок штучного лісорозведення.

Причиною
зменшення площи лісів явилась відсутність дієвих обмежень на користування
лісами приватних осіб. Адже приватні ліси, доля 
яких перевищувала 2/3 усіх лісів, лишались майже без усякого контролю з
боку держави.

В подальшому значних збитків
лісам України було завдано революцією, громадянською та Великою Вітчизняною
війнами. Починаючи з післявоєнних років, були розпочаті роботи по
лісорозведенню, якими суттєво збільшено площу лісів в Україні. Так з 1923 по
1956 рр.  при максимальній зміні
території на 6% за вказаний проміжок часу відбулося збільшення лісової площі на 21%
(рис. 1). Причиною останнього було взяття на облік лісових площ, які раніше не
були враховані, а також проведення лісовідновних робіт. За даними “Генерального
плану розвитку лісового господарства Української РСР на 1956-1966-1970 роки” [2] в держлісфонді були
закультивовані такі площі: в 1927 – 1936 рр. – 104 тис. га, 1937 – 1941 рр. –
300 і в 1945 – 1952 рр. 637 тис. га, а всього 1131 тис. га. 

 Починаючи з 1939 р. значно змінюються кордони
України, збільшується її  територія і,
відповідно, лісовий фонд. Станом на 1956 р. при збільшенні території на 33%
лісова площа в Україні збільшується на 127% у порівнянні з 1937 р. Це відбулось
за рахунок приєднання західних лісистих областей і Криму.

Поряд з
аналізом змін лісової площі для України в цілому представляє
інтерес  її динаміка по лісорослинних зонах. За період
з 1937 р. по 1956 р. значне збільшення відношення лісової площі до
території відбулося в Поліссі – на 11.1%, в
Лісостепу воно становило 2.8%, а в Степу лише 0.4%. Таким чином, за
період формування території України з 1917 р. до 1956 р. лісистість
її зростала в першу чергу за рахунок приєднаних земель. Причому це
відбувалося
за рахунок типово лісових регіонів.

Починаючи з 1956 р. кордони
України не мінялись. Тому порівняння її території і лісової площі станом на
1956 р. з даними останнього обліку лісів, який був проведений в 1996 р., буде
коректним.  Воно свідчить про те, що за
40-річний період територія України збільшилась на 1.2%, лісова площа – на
29.4%, відношення лісової площі до території – на 3.6%. Динаміка відношення
лісової площі до території у розрізі лісорослинних зон показує, що з 1956 р. найбільше
лісова площа зросла в Степу – у 2.7 раза.  

В цілому станом на
1996 р. лісистість за своєю відносною величиною в рівнинній частині України
наблизилась до показнику лісистості губерній на період генерального межування,
а для Степу вона значно перевищила його. У зв’язку з цим виникає питання
про те чи достатній досягнутий в Україні рівень лісистості. Порівняння її із
середньою лісистістю Європейських країн буде не коректним. Причиною цього є
різка відмінність фізико-географічних і лісорослинних умов України. Як вихід
пропонується співвідношення досягнутої лісистості з оптимальною. Оптимальною
названо  лісистість при якій ліс найбільш
повно впливає на умови оточуючого середовища, ефективно виконуючи різноманітні
природоохоронні функції і, даючи народному господарству потрібну кількість
деревини [3].

Зональні
нормативи загальної оптимальної лісистості рівнинної частини України були розроблені
УкрНДІЛГА [4]. Їх величини наводились
станом на 2000 рік (табл.) і передбачали збільшення лісистості з 1970 по 2000
р.  на 3.9% шляхом заліснення 2185 тис.га
земель (з них 48% у Степу).

В подальшому
УкрНДІЛГА, використовуючи наведені зональні нормативи, розроблено показники
оптимальної лісистості як по адміністративних областях так і для України в
цілому [5]. Співвідношення
запропонованих нормативів із наявними величинами по лісорослинних зонах
наведені на рис. 2. Воно свідчить про те, що для досягнення рівня оптимальної
лісистості в Україні її слід збільшити на 3.4%. Основне збільшення лісистості
необхідно провести в Криму (на 8.4%) і в Степу (4.1%).

Тобто основна маса лісів
повинна створюватись в найбільш жорстких лісорослинних умовах. Для цього
пропонується залісити еродовані пасовища, зарослі кущів, частину боліт, береги
річок і інші землі, які не використовуються.

За
часів існування України як самостійної держави питання збільшення лісистості
набуло державного значення. Свідченням цьому є прийняття Закону «Про
Загальнодержавну програму формування національної екологічної мережі України на
2000 – 2015 роки» [6]. Для збільшення площі
національної екологічної мережі Програмою передбачається створення захисних
лісових насаджень та полезахисних лісових смуг, заліснення деградованих і
забруднених земель на площі 1697.7 тис. га. Причому більшість робіт по створенню
лісових насаджень знову таки передбачається провести у Степу (41% від усього об’єму). При успішності
запрограмованих заходів лісистість України наблизиться до оптимуму
(розрахованого УкрНДІЛГА), а вкриті лісом землі у степовій частині держави
зростуть на 54% у порівнянні з 1996 роком.

Порівнюючи  площі наявних рукотворних лісів з об’ємами лісорозведення
у відповідності до  Програми
приходимо до висновку, що  за 15 років передбачається посадити 93%  від наявних в державному лісовому фонді
України  штучних насаджень.  Співвідношення площ створених насаджень і
передбачених Програмою представлено на рис.3.

Так у
Полтавській і Дніпропетровський областях площу наявних лісових культур буде
потроєно. Вцілому більшість лісів передбачається створити у південному, найменш
сприятливому для лісорозведення  регіоні
України, не дивлячись на проблему зниження стійкості ростучих лісів і
загальновизнану тенденцію потепління клімату. Складається враження, що  об’єми створюваних насаджень в Програмі
встановлені без врахування сьогоднішньої економічної ситуації у країні, наявних
можливостей лісогосподарських підприємств та цілого ряду проблем, які будуть
викликані таким масивним залісненням.   

• використання лісів людиною на території України
  привело до безповоротного порушення склавшогося на протязі тисячоліть
  балансу  між кліматом, грунтами і
  здатністю лісових порід використовувати лісорослинні умови. Так тільки на
  протязі 19-го,  початку 20-го століття
  лісистість України зменшилась більш ніж на 4%. Основною причиною цього явилась
  структура власності на ліси, ріст населення, збільшення об’ємів
  сільськогосподарського виробництва й промисловості на фоні відсутності дієвої
  лісоохорони. В подальшому ліси зазнали великих збитків від епохальних революції
  і воєн.
• поняття оптимальної лісистості,
  яке склалось в лісовій науці в 60 – 70-х роках 20-го століття в колишньому
  Радянському Союзі виходячи з реалій сьогодення, потребує перегляду. Причинами
  цього, на наш погляд, є кардинальні зміни в державному управлінні і
  соціально-економічній сфері, які привели до корінних змін у питаннях власності
  на землю і, відповідно, у веденні сільського господарства    й землекористуванні, та науково
  обгрунтований прогноз потепління клімату.
• численні обгрунтування
  необхідності збільшення площі лісів, в тому числі і на державному рівні,
  замовчують один чи не найсуттєвіший аспект проблеми, а саме на які кошти буде
  проводитись лісорозведення, скільки потрібно капіталовкладень для створення
  відповідної матеріальної бази лісогосподарських підприємств і які фінансові
  витрати будуть потрібні в майбутньому для доглядів за насадженнями, особливо в
  Степу. Наведений вище далеко не повний перелік проблем виходячи з сучасної
  економічної ситуації  в державі є
  вирішальним у проблемі збільшення лісистості в Україні.
• збільшення площі лісів в
  Україні найбільш реально за рахунок типово лісових зон, і в першу чергу
  Полісся. Саме тут є значна частина земель, які після розпаювання колишніх КСП
  не оброблюються, а також виведені із сільськогосподарського використання
  внаслідок радіоактивного забруднення. Причому на більшості зі вказаних земель
  лісорозведення можливе з мінімальними затратами, необхідними для сприяння
  природному поновленню.
• перш ніж приступити до
  виконання законодавчих вимог і заходів, пов’язаних із Програмою формування
  національної екологічної мережі України слід дати оцінку проведеному за
  попередні десятиріччя лісорозведенню. Особливо це актуально для Степу, т.я.
  саме тут планується найбільш значний обсяг робіт по лісорозведенню.
  Сьогоднішній стан лісового фонду і проблеми з ведення лісового господарства в
  Степу свідчать про те, що збулись далекоглядні прогнози Г.М.Висоцького: “Раз лес сушит почвогрунт, то
  его массивное разведение в засушливых местностях не может быть полезным. От
  недостатка влаги массивный лес на сухих степных почвах начинает рано страдать и
  засыхать; почва под ним сильно высушивается, грунтовые воды понижаются и
  солевые растворы в них сгущаются … трудов и средств для его насаждения
  потребуется много, и в результате – заросли сохнущих чагарников (кусторослых
  насаждений). Они ли могут защитить степи от ветров и увлажнять их на широких
  просторах?”[7, стор.184].