Делегація рівненських лісівників провела у Литві, вивчаючи тамтешній досвід ведення лісового господарства.

ЛІС ПО – ЛИТОВСЬКИ

З вівторка до суботи – майже весь минулий тиждень делегація рівненських лісівників провела у Литві, вивчаючи тамтешній досвід ведення лісового господарства. Забігаючи наперед, скажу, що поїздка перевершила всі сподівання. Бо, по-перше, повчального було більше, ніж достатньо. А, по-друге, литовці виявилися настільки гостинними, з такою готовністю, геть-чисто відкинувши постулати конкуренції, показували навіть святая святих своєї галузі, так відверто, без огляду на комерційну таємницю називали усі показники, що більшого годі було чекати, більшого просто не могло бути.

А ще своєму успіху поїздка завдячує двом особам, яких ви бачите на фото, – члену колегії Державного комітету лісового господарства України, голові Товариства лісівників Рівненщини народному депутату Миколі Шершуну, який був її ініціатором і організатором, та Надзвичайному і Повноважному Послу України в Литовській Республіці Борису Климчуку, який від першого і до останнього дня безпосередньо чи опосередковано опікувався делегацією, справді зробив усе, аби рівняни у Литві не змарнували ані хвилини. Отже, як усе було там, на литовській землі?

“Вільно… дороге моєму серцю”

Найкоротша дорога у Литву – через Білорусь, і доки проїжджаєш череду убогих “вьосок”, доки питаєш і перепитуєш сябрів, куди повертати на перехресті, щоб поцілити на Пінськ, а тоді дістаєшся у Слонім, а звідти – в Ліду й далі на білоруську “митню” в Беняконі, не покидає думка, що ти на машині часу потрапив назад у Радянський Союз, що бачиш світ довкола себе через давно забутий чорно-білий телевізор. Бо хіба то не з тої, крикливо-сірої епохи оті похмурі бетонні плоти, які все ще в поті чола “клепають” тутешні ПМК, хіба то не з неї жалюгідна “архітектура” коробок силікатних багатоповерхівок, потворні арматурні грати на припорошених вікнах чи то ще живих, чи вже мертвих будівель?

Жовто-зелено-червоний прапор, а поряд ще один, синій з кільцем золотих зірок – символ Євросоюзу біля бездоганних ліній і кольорів прикордонного переходу Варена – то Литва. Прикордонний і митний контроль займають лічені хвилини, – виявляється, про делегацію тут попереджені, до того ж на нас чекає, аби супроводжувати у Вільнюс, представник українського посольства.

Від кордону до литовської столиці зовсім близько – ледве година їзди. На покажчиках і рекламі вже незрозумілі нам назви і написи, все решта – нічого особливого, ніби й не Європа, принаймні її фасад. Хати – дерев’яні, під шиферними дахами, суціль оббиті фарбованою вагонкою. Хіба що квітів, це одразу впадає у вічі, біля них значно більше. Та ще чим далі від кордону, тим більша між ними відстань. А за якихось десять кілометрів, ніби пересварившись між собою, вони геть розбігаються навсібіч по горбистій місцевості, губляться за зеленими стінами дерев, і тільки припнуті (ще одна відмінність) на величезних пасовиськах статечні вим’ясті корови нагадують, що десь тут повинні бути люди і їхнє житло. А ще всі звертаємо увагу на дорогу – таку рівну, хоч справді коти сире яйце, через те здається, ніби наш автобус не їде, а безшумно пливе на повітряній подушці. І красномовно переглядаємося, побачивши, що поліцейська машина з патрульними дорожнього руху на тій бездоганній трасі не ховається, як у нас, за кущами, а стоїть на видному з обох сторін місці, щоб першим ділом допомагати машинам і водіям.

Втім, ще проводити якісь паралелі бракує часу, – несподівано починається Вільнюс, і аж тепер усі розуміють, яке щастя, що дорогу нам показує посольський “опель”. Бо що ближче до центру, то вужчими стають вулиці, вулички і провулки; у старій частині міста, куди ми пробираємося, вони взагалі зводяться ледве не до розмірів жіночої талії, і коли автобус береться вписуватися в черговий поворот або тиснеться на бруківку між височенних стін, мимоволі хочеться сісти боком і заплющити очі.

Нарешті з третьої спроби беремо останню, найвужчу вуличку і зупиняємося біля готелю “Нарутіс”. Тут нас теж чекають. І тут ми вперше чуємо про українську діаспору на литовській землі. Нам розповідають, що “Нарутіс” – приватна власність одного столичного подружжя, литовця й українки, і це вона, хазяйка, довідавшись про приїзд земляків, запропонувала максимально можливу знижку за проживання в цьому стильному готелі.

До речі, про українців ми почули і наступного дня, коли прибули у Палукняйське лісництво. Альгіс Палютіс, лісничий, першим ділом вважав за потрібне підкреслити, що довгі роки його попередником був Микола Кученко, українець, давно пенсіонер і досі глибоко шанована в їхніх краях людина.

А взагалі, виявляється, у Литві етнічних українців набереться 22 тисячі з “копійками”. І червоніти за них не доводиться, свята правда, бо то люди і працьовиті, і підприємливі, і напрочуд доброзичливі. Звідси – повага до них місцевого люду, корінних литовців. Отож не випадково Литва була однією з перших держав, які визнали суверенітет України і встановили з нею дипломатичні відносини. А ще глибоко символічно, що тут, у центрі литовської столиці, на Кафедральній площі, на величному постаменті з українського граніту, а то дарунок України литовському народу, встановлено дорогий для кожного литовця пам’ятник засновнику Вільнюса великому литовському князеві Гедемінасу.

А не так далеко від цього святого дня литовців місця є не менш святе місце для кожного українця. То – меморіальна дошка Тарасу Шевченку. Три роки – з 1829 по 1831 роки юним хлопчаком він служив у Вільнюсі, знаному тоді як Вільно, козачком у поміщика Павла Енгельгардта. Вже потім, у зрілому віці, він згадував, що “Вільно… дороге по споминах моєму серцю”. Ото ті слова українською і литовською мовами й викарбувані на меморіальній дошці разом із знайомим поетовим барельєфом.

Ліс – не дрова, а довкілля

Показова деталь: литовці – від заступника міністра навколишнього середовища Альбертаса Васіляускаса, який вважав за потрібне особисто зустрітися з нами і засвідчити свою повагу, до директорів лісових уредій (структура на базі колишніх лісгоспзагів) – приїзд рівненських лісівників називали тільки так: візит української делегації. Тим самим підкреслюючи, що розглядають його з обох сторін як справу державної ваги, і не приховуючи, що готові відповісти таким самим візитом. Бо, як висловився заступник директора Генеральної лісової уредії Вігантас Крауяліс, “якщо скласти разом ваш і наш досвід, і ви, і ми тільки виграємо”.

Іншими словами, але про те саме сказав під завісу поїздки наш посол Борис Климчук:
– Якщо литовці більше години розмовляють з вами про бізнес чи якусь спільну справу, а вони народ обережний, люди обачні, це значить, що вони налаштовані на співпрацю. Вам литовці приділили аж чотири дні, це – повний успіх, за поїздку вам велике спасибі.

Той факт, що литовські лісівники не мають чисто “свого даху” (Міністерство лісового господарства було скасоване 1996 року), а віддані під опіку Міністерства навколишнього середовища, не міг не викликати запитання: виграли вони від цього чи програли? Відповідь була такою: виграв литовський ліс і виграли люди. Чому? Та тому, що змінився погляд і підхід до лісу на рівні держави, його почали розглядати не як специфічний, але все-таки господарський об’єкт, а ширше – як складову довкілля, життєвого середовища. Звідси – додаткове фінансування робіт, які наші лісівники виконують виключно на своєму ентузіазмі і за свої кошти. Наприклад, лише торік держава виділила 3 мільйони літів, а це понад 1 мільйон доларів США, на створення та впорядкування у лісах рекреаційних об’єктів, тобто тих місць, де при нагоді можна відпочити, комфортно провести час, причому не лише фізично здоровим людям, а й тим, хто прикутий до інвалідного візка.

Одне з таких місць відпочинку, що в ботанічно-зоологічному заповіднику Ленкімайського лісництва, неподалік від траси з Каунаса в курортну Палангу, ми бачили на власні очі. Підсипані щебенем доріжки, мальовниче штучне озерце площею півгектара, містки, замшілі чудернацькі валуни, майстерно виконані дубові лавки, добротні столи під розлогими дахами – усе влаштоване з любов’ю і на совість, та так, що не постраждало жодне (!) дерево, а весь рекреаційний ансамбль став органічним доповненням цієї мальовничої місцини. І ще одна показова деталь. Така зона відпочинку потягнула, бо литовці нічого не роблять абияк, немалі кошти – 130 тисяч літів. Але 50 тисяч цієї суми взяло на себе місцеве самоврядування розташованого неподалік містечка Скодас. Ось якби в нас так, га?

А ще у литовських лісах, на відміну від наших, дороги – пісня! Чотири дні, з ранку до вечора, ми роз’їжджали ними в довжелезному, як вагон, і височенному автобусі – і хоч би тобі що, жодних незручностей, жодних нарікань водіїв! А все тому, що впорядкування таких доріг не кинуто на відкуп лісівників, цією справою переймається і держава. Якщо бути точним, то 4 відсотки коштів, які виділяються з державного бюджету на розвиток шляхового господарства країни, якраз припадають на будівництво лісових доріг. Погодьтеся, за такі солідні гроші можна не тільки латати дірки на старих, а й “шити” нові дороги. Причому це ж обертається взаємною вигодою: вивозять ліс тут майже стовідсотково автомобільним транспортом, це швидше і дешевше, бо залізничні тарифи, як і в нас, дуже високі, та й вагон не підженеш у лісосіку, навіщо гаятися і зайве витрачатися на додатковому навантаженні і розвантаженні? А якщо більші доходи у лісівників, то й більше перепадає державі.

Одне незрозуміло: якщо це ясно литовським чиновникам, чому це не ясно нашим, чому так не робиться в нас? І коли, нарешті, ми подивимося на ліс очима литовців?

Про операторів-вальметистів і лісівників на іномарках

У Литві, як і в нас, теж платять податки, і лісівники аж ніяк не виняток з цього правила. Інша справа, податки ці розумні, дозволяють і з державою розрахуватися, і лісове господарство розвивати належним чином. Це одразу видно по тому, як і чим працюють литовці, що можуть собі дозволити з потрібної техніки. І ми, українці, в цьому відношенні порівняно з ними виглядаємо так бідно, що, їй-Богу, соромно за державу.

У Вайшвідавському лісництві, далеко не найбагатшому в Дубравській уредії, після лісопильної бригади на лісосіці працює не першої молодості колісний МТЗ з причепом, який сам себе вправно навантажує і розвантажує швецьким гідроманіпулятором вартістю “якихось” 70 тисяч літів. Більше, а отже, дещо багатше Палукняйське лісництво має у своєму розпорядженні, за нашими мірками, ціле багатство – 6-колісний фінський форвардер (лісопромисловий трактор) “Вальмет” вартістю 300 тисяч доларів, який замінює звичні для нас трелювальні трактори і крани, збираючи і складаючи у штабелі біля головної дороги до 120 кубометрів лісу за зміну. А в Кретінгській лісовій уредії, окрім такого ж “Вальмета”, є ще два німецькі форвардери, в тому числі його ефективніший, 8-колісний варіант, і три новенькі вантажівки МАН, ДАФ і “мерседес”, кожна з яких тут, на місці, була обладнана спеціальними бортами і гідроманіпуляторами. Та ще спеціальна машина для пересадки дерев великого росту американської фірми “ Bobcat ”, яка за робочий день на озелененні населених пунктів легко посадить до сотні дерев 4-5-метрової висоти зі 100-відсотковою їх приживлюваністю.

Чого, це годі зрозуміти, ми такі бідні? Ніби ж так само не без клепки у голові, а дивишся на всю ту досконалу машинерію, як бідний родич, чухаєш потилицю і думаєш… Зрештою, навіщо воно вам, про що і про кого думаєш.

До речі, і в плані пересування по своїх “володіннях” литовські лісівники виглядають на кілька порядків вище, аніж наші, хоча й вони ніби не зовсім уже скривджені долею. Уредаси, тобто директори уредій, роз’їжджають на класних службових іномарках, так само – лісничі і лісники. І це не вважається розкішшю, бо все це, як правило, економічно вигідні малолітражки, які до того ж у разі потреби легко “дістануть” будь-якого моторизованого злодія.

А раз уже мова зайшла про тутешніх розкрадачів лісу, а таке зілля й тут не перевелося, то литовці і цю справу вирішують вельми ефективно: повним ходом створюються мобільні загони лісових рейнджерів, які круглодобово патрулюють лісові масиви, маючи у своєму розпорядженні найкращу техніку і будучи наділені серйозними повноваженнями.

Як виглядає литовський праліс

Ми побачили його в Дубравській експериментально-навчальній уредії, яка по праву вважається центром литовської лісової науки і практики. То – ліс, який сам собою засіявся 140 років тому на родючій землі, що оброблялася, і тепер досяг у середньому 32-метрової висоти. Гігантські ялини і сосни діаметром за 70 сантиметрів, абсолютно правильної, ідеально циліндричної форми нагадували колони, що підпирали небо, і при вигляді цих колосів ми ніби втратили дар мови, хотілося просто постояти і помовчати.

В лісі цьому, а то своєрідний музей, резерватна територія площею 120 гектарів, ось уже 40 років забороняється будь-яке людське втручання у природні процеси. Іншими словами, тут ліс росте так, як розпоряджається тільки матінка-природа, як він ріс мільйони років тому, і що відбувається з ним, як він народжується і вмирає, – все те ретельно занотовують науковці. І знову ми черговий раз зітхнули: чому маленька Литва може собі дозволити такий резерват, а ми, куди більша Україна, ні, чому не додумалися до цього?

Ще одна цікава у багатьох відношеннях ділянка лісу знаходиться у Вайшвідавському лісництві. Тут теж проводяться наукові дослідження, бо площа ця розміром 27 гектарів не звичайна, а експериментальна: на ній десять років тому висаджено 12 варіантів різної густоти ялину і сосну, від 800 до 25 тисяч дерев на гектарі. Зайве говорити, що для лісової науки такий експеримент вочевидь дасть безцінні знання.

А взагалі лісова наука в Литві – у великій пошані, вона, маючи серйозну базу і достатнє фінансування, може похвалитися солідними напрацюваннями і йти на крок попереду лісової практики.

Уявіть собі, що тут є повний реєстр плюсових порід (дерева з найвищим генетичним потенціалом, які дають мінімально на 30% продуктивніше насіння) по всій Литві! Для інтересу скажу, що таких сосон з-поміж них – 332, вільхи -192, ялини – 175, дуба – 116, берези – 136, осики – 12, ясена – 39, липи – 11. По-хазяйськи, правда?

До речі, про насіння. У селищі Гірьоніс, у Дубравській уредії нам показали найбільшу в Литві шишкосушарку зі сховищем-холодильником насіння ялини та сосни. Лише в цьому році тут переробили 100 тонн шишок, звезених сюди з усієї країни, отримавши 1,2 тонни насіння. Але у двох холодильних камерах його тут зберігається значно більше – загалом 12 тонн, причому воно в таких умовах не втрачає своїх властивостей протягом тринадцяти років.

Там же, в Гірьонісі, на найбільшому в Литві, недавно модернізованому лісовому розсаднику площею понад 40 гектарів ми побачили, як серйозно ставляться литовці до вирощування берези, на яку за останні роки у світі надзвичайно зріс попит. Тут у величезній теплиці, розділеній на дві секції, ізольовано від довколишнього лісу вирощують 145 клонових беріз, аби вже за кілька років зібрати й висіяти перший урожай насіння з винятковим генетичним потенціалом.

А неподалік, у стінах генетично-біологічної лабораторії Литовського інституту лісу, доктор Сігуте Кусене не без гордощів показала нам пробірки зі зразками швидкоростучої осики, пояснивши при цьому, що лабораторія повністю володіє технологією розмноження такої осики і тепер проводить подібні дослідження з дубом, березою, сосною та ялиною, а також має хороші напрацювання в ранній діагностиці хвороб дерев.

Замість епілога

Ви не повірите, але Антанас Баранаускас, директор Кретингської уредії, побачивши нас, знаєте, як привітався? Здоровенькі були! Оце був номер! А потім, провівши день у нашому оточенні, отримавши, як годиться, з рук Миколи Шершуна булаву як символ своєї влади в тутешніх лісах, щиро зізнався:

– Навіть за Союзу, хоча Литву тоді не обминали гості з України, ми жили якось осібно, до нас делегації чомусь ніколи не доїжджали. А з інших країн їх вже було стільки, що й не злічити. Так що ви, образно кажучи, перша українська ластівка у наших дібровах, і дай, Боже, щоб це був тільки початок наших добрих партнерських відносин. Бо так вільно, розкуто, невимушено, весело, як оце з вами, я себе ніколи з чужоземними гостями не почував.

Я теж сподіваюся, що це – тільки початок. Більше того, переконаний, що ліс український і ліс литовський будуть розділені тільки картою, що вони обов’язково порідняться, якщо тут і там його вирощують такі люди.

Матеріал наданий Володимиром КОМАРОВСЬКИМ,
спецкором “Вільного слова