23/04/2023
0Не знаю, как книга, – сразу не стал размещать, потому что она представляет собой сборник старых публикаций, многие положения которых пора переосмысливать, а “неформальная рецензия” Ивана Парникозы мне понравилась. Почитайте подумайте. М.П.
Нещодавно вийшла в світ книга Володимира Борейка «В защиту диких растений Украины». Хотів би дещо зупинитися на ній в рамках цієї неформальної рецензії. Книга є результатом дуже цікавого процесу, яким автор цієї рецензії був безпосереднім учасником.
В своїй новій книзі відомий український громадський діяч, заслужений природоохоронець України, директор Київського еколого-культурного центру (КЕКЦ) Володимир Борейко описує свій досвід в справі охорони рідкісних рослин. Найстарішою активною кампанією з охорони рідкісних рослин, яка проводиться КЕКЦ до цього часу ,є «Першоцвіт». Вона не тільки вдарила по торгівлі, але й виховала низку молодих природоохоронців, до яких можу зарахувати і себе. Вже за кілька років реалізації цієї компанії стало зрозуміло, що окрему увагу треба приділяти охороні рідкісних рослин в місцях їх зростання.
Водночас, не дивлячись на зусилля окремих ботаніків та природоохоронних активістів, щойно знайдені популяції рідкісних рослин, зокрема у Києві та на Київщині гинули, а деякі старші колеги ботаніки розводили руками та казали що мабуть цей процес вже не зупинити. Проте потреба реалізації інших пріоритетних завдань (порятунок зубра, Дунайського заповідника, законотворча діяльність тощо) тривалий час не давала достатнього часу на цілеспрямовану роботу саме над збереженням популяцій рідкісних росин. Так ,були окремі справи з виявлення і заповідання об’єктів на підставі їх ботанічного компоненту. Проте, як виявилося, справжній прорив в цьому питанні був попереду. І хоча Володимир Євгенович не є ботаніком, він приділив багато часу тому, щоб познайомитися з предметом природоохоронних зусиль – різними представниками раритетної флори, вивчити існуючі уявлення по їх охороні, сконфронтувати існуючі уявлення з власними спостереженнями. А цих спостережень було дуже багато.
Насправді в 2019 р. розпочалися і досі, незважаючи на війну, тривають кожен вегетаційний сезон експедиційні роботи, які можна з певністю назвати інвентаризацією запасів рідкісних рослин Києва, Київщини, частини Чернігівщини та Черкащини. Ці роботи фінансувалися з власних джерел КЕКЦ та благодійних внесків його симпатиків. Робота була спрямована на фактичне підтвердження існуючих популяцій рідкісних рослин для проведення роботи з їх заповідання. При цьому було закладено принцип забезпечення кожного виду мінімальною кількістю природно-заповідних територій. Ця робота проводитися в тісній співпраці з низкою ботаніків, місцевих активістів, депутатами місцевих рад, працівниками лісового господарства. Варто згадати також неоцінену допомогу спеціаліста Мінприроди України Анастасії Драпалюк.
І тут виявилося що на практиці лісники, які подекуди страшно демонізувалися, виявилися конструктивними партнерами і за умов об’єктивного підходу з врахуванням їх життєвих інтересів багато в чому пішли на зустріч цьому процесу. Одне за одним посипалися погодження лісових господарств на створення об’єктів з орхідеями, сном, лілією та іншими видами. Можна сказати, що природно-заповідний фонд зазнав певного конструктивного переформатування, що спиралося на поточних фактах наявності видів, які демонструвалися землевласнику, та певному ранкінгу пріоритетів – обиралися великі популяції, а не поодиничні місцезростання, спільні місцезростання кількох видів тощо… В об’єктив цієї роботи попали такі ультра-рідкісні види як альдрованда, бруслина карликова, зозулині черевички тощо.
Результатом цієї роботи стало не тільки створення за 5 років близько сотні природоохоронних об’єктів в Києві та трьох областях України, що дозволяють говорити про надію на збереження тих чи інших видів, але й критичних роздумів над проблематикою охорони рідкісних видів в Україні.
З огляду на жанр цієї книги, вона є продовженням серії критичних книг КЕКЦ, що представляють собою уявлення автора на ситуацію з системою природно-заповідних установ, лісової галузі, мисливського господарства тощо. І як свідчить відвідуваність цих книг в інтернеті, вони вже знайшли велику аудиторію в Україні та за кордоном. Отже з викладеними автором поглядами можна не погоджуватися, можна дискутувати, але немає сенсу їх ігнорувати.
В книзі ми знайдемо і інформацію про боротьбу КЕКЦ за збереження червонокнижного статусу низки видів рослин, яка з самого початку, нажаль, перетворилася на політичне протистояння, а не аналіз наведених за чи проти аргументів. Надзвичайно сумно усвідомлювати, що в сучасних умовах в природоохоронній практиці нерідко представники академічної науки не розуміють можливостей, які посідає на сьогоднішній час громадський рух охорони природи і не користуються його можливостями для забезпечення реальних зсувів в охороні окремих видів чи угруповань. Також чомусь не знаходять розуміння деякі продиктовані практикою (чи краще написати «прозою життя») зовсім очевидні потреби. Натомість виникає не потрібна конфронтація сторін, які в однаковій мірі являють собою представників інтересів дикої природи.
Щодо останнього переформатування списку червонокнижних видів рослин, то автор цієї рецензії неодноразово піднімав питання обережності таких змін з огляду на потреби природоохоронної практики. Дуже сумно, що в уявленні низки наших спеціалістів чорні форми берез, що є рідкісними в природі, не заслуговують охорони. Потреба природоохоронного статусу для водних рослин ,характерних для біотопів Оселищної директиви, також цінна для заповідання водних об’єктів , але не знайшла розуміння та підтримки. Як зрозуміти відсилання до регіональної охорони низки видів, якщо де факто регіональної охорони видів рослин в Україні не існує? Таких питань багато. Необхідно не відмовчуватися від них ,а відповідати. А в разі потреби проводити додаткові дослідження.
Переконаний, що коли йдеться про можливість зберегти той чи інший вид чи популяцію, то треба відставляти в сторону свої суб’єктивні моменти та сприяти цьому процесу. Тоді не виникало б таких сумних історій, як описана в цій книзі історія з заповідання місцезростання надзвичайно рідкісного виду гронянки віргінської на лівобережжі, коли до зусиль В. Борейка панувала абсолютна не прихильність, та розповсюджувалося хибне уявлення про те, що ця популяція під охороною, а рубки вже підбиралися до цієї без перебільшення унікальної популяції. Чи відповідальна така позиція? Що ж, тільки завдяки проведеним КЕКЦ заходам низка популяцій рідкісних рослин, за які я роками переживав, нарешті отримали надію на порятунок. Ця сатисфакція дозволяє з більшим оптимізмом дивитися в майбутнє.
Надзвичайно важливо також знати як сприймають потребу охорони рідкісних рослин представники локальної влади, ознайомитися з практикою реальної взаємодії з ними і позбавитися всяких ілюзій з цього питання. Ніхто крім нас! – так можна підсумувати досвід в цьому питанні. А також природоохорона – це сурова праця, купа нервів . Про це треба пам’ятати, ступаючи на цей шлях і називаючи себе охоронцем природи.
Володимир Євгенович є наступником основоположника концепції заповідності – піонера охорони природи Європи Гуго Конвенца та багато зробив щодо розбудови концепції заповідності в умовах сучасної української практики. На жаль, в рамках пострадянського синдрому на теренах України, як і інших країн підрадянського блоку все ще живі пережитки радянської практики прихованого користування природними складовими як ресурсом навіть на заповідних територіях. Це, зокрема ,призвело до того, що на догоду таким потребам рослинний і тваринний світ були оголошені абсолютно залежним від всякого роду регуляції та втручання. Це дозволяє прозаїчно користуватися природою, мати з неї зиски, прикриваючись псевдонауковою ширмою. Звичайно деякі біотопи і види рослин є залежними від певних впливів. Але це, по-перше, не абсолютна більшість видів, а по-друге, ці впливи звичайно ж мають бути конечно потрібними і не нести ознак економічного використання, що в умовах України стовідсотково виливається в чергову «схему».
Абсолютно погоджуюся з автором книги – диктатурі не місце в охороні природи. Кожен погляд, кожна думка тут мають сприйматися з великою увагою по принципу «не нашкодь», але теж має вивчатися ,чи ця думка є дійсно природоохоронною ,чи спробою лобізму якоїсь іншої потреби, або проявом якихось суб’єктивних почуттів, що з охороною природи не має нічого спільного.
Так, прочитання наступної книги Володимира Борейка не буде легким, як це було і з попередніми книгами. Не було воно легким і для мене – людини, яка вже багато років займається вивченням рідкісних рослин і їх збереженям, а на багато речей не звернула увагу, багато чого не помічала. Не буде вона легкою ані для ботаніків ,ані для господарників, ані для лісників, які знайдуть тут безліч пунктів, щоб можливо почутися ображеними. Що ж, саме так пише свої критичні книги Володимир Борейко. Але якщо подолати в собі бажання ображатися, можна побачити інший погляд, можна довідатися для себе багато нового з напрацювань мозольної практики. А практика як відомо критерій істини.
