Там, де гори й полонини…, або “прозорість” темного лісу

ЧАС-2000 №10 за 12 березня 2004 року

Минулого понеділка буковинські чиновники знову вдавали з себе компетентних господарів лісу, у якому давно і безроздільно владарює його величність долар і місцеві князьки. На виїзному театралізованому дійстві побував наш кореспондент.

Край Буковинський з давніх-давен вважався лісовою перлиною, легенями Південно-Західної України. Близько 260 тисяч гектарів тутешньої землі вкриті лісами, а такі провідні місцеві лісоутворюючі породи, як бук, дуб, ялина – широко відомі у Європі і світі. Відтак і лісове господарство, лісозаготівельна та деревообробна галузі промисловості за правом вважаються одними з провідних та найбільш перспективних у Чернівецькій області. Працівники лісового господарства області традиційно відзначалися високим професіоналізмом, фаховою майстерністю і бережливим ставленням до лісових багатств краю. Завдяки їх самовідданій праці ліси Буковини, на відміну, скажімо, від Закарпаття, все ще не втратили своєї неповторної самобутності і первозданної краси. У нас насправді дбають не лише про неповторні лісові ландшафти, що так приваблюють туристів, але й про захисні та санітарні функції лісу, його виробничі та рекреаційні можливості, про лісовідновлення та лісокультурні роботи, покликані забезпечити збереження лісових ресурсів краю.

Найбільшими постійними лісокористувачами в області сьогодні є такі державні підприємства, як Берегометське державне лісомисливське господарство, Путильський, Сторожинецький, Чернівецький та Хотинський держлісгоспи, у віданні яких перебуває левова частка загальної площі лісів. Тож не дивно, що учасники першої за останні роки виїзної прес-конференції з питань використання лісових багатств, організованої облдержадміністрацією, вирушили саме до Сторожинця та Берегомета.

У гостинній оселі сторожинецьких лісовиків з журналістами центральних та обласних ЗМІ спілкувалися перший заступник голови облдержадміністрації Євген Луцишин, начальник обласного управління лісового господарства Андрій Вовчок, начальник управління екології та природних ресурсів Володимир Сівак, голова Сторожинецької райдержадміністрації п.Мельничук та голова районної ради Геннадій Мазур, директор Сторожинецького держлісгоспу Георгій Ротар. У своєму вступному слові перший заступник губернатора Євген Григорович Луцишин зауважив, що тема зустрічі з журналістами була визначена керівником області Михайлом Романівим, а її метою є “додати прозорості роботи облдерж-адміністрації у лісовій галузі”.

Після розмови з піклувальниками буковинських лісів прозорості і справді побільшало, але чомусь тільки у розрізі прорахунків та зловживань, які мали місце за часів колишнього керівництва галузі та області. Втім, 30 кримінальних справ, порушених і переданих до суду минулого року органами прокуратури області щодо посадових осіб підприємств лісового господарства, навряд чи відбивають реальну картину тих неподобств, що були і є у нетрях лісового бізнесу на Буковині. Посилання чиновників від лісу на недосконалість чинного в Україні законодавства навряд чи можуть виправдати масові самовільні рубки, експортування цінних порід деревини та виробів з неї за багатократно заниженими цінами, численні порушення правил відпуску деревини, інші гріхи, грішки та іграшки “князів буковинського лісу” та їхніх підлеглих.

Постійні ротації у вищих ешелонах керівництва цієї стратегічної для Буковини галузі також викликають, м’яко кажучи, здивування. Принаймні пан Луцишин так і не спромігся пояснити справжніх причин звільнення колишнього начальника облуправління Володимира Дарчука, посилаючись на відповідне рішення колегії Держкомлісгоспу України. “Подання про звільнення Дарчука облдерж-адміністрація до Києва не направляла”, – парирував Євген Григорович запитання журналістів. Воно, можливо, так і було, але ж не секрет, що без благословення керівництва області подібні кадрові рішення у столичних міністерствах та відомствах приймаються в окремих випадках. У чому полягала “винятковість” у випадку з відставкою пана Дарчука, “довкололісова” громадськість області напевне знає, але допоки мовчить.

У Сторожинці відбувся також перший “вихід на люди” новопризначеного генерала буковинських лісів Андрія Вовчка. Андрій Миколайович, який чи то всерйоз, чи то жартома назвався онуком класика української літератури, доволі впевнено тримався з журналістами, щоразу уникав відповідей на найбільш дошкульні запитання, ба навіть переходив у контратаку, коли відчував недостатню обізнаність “акул пера” у тонкощах сповитої бюрократичним мороком лісової справи.

Зрештою, не має особливого значення, хто керуватиме лісосіками та “лісофінансовими” потоками – нащадки Марка Вовчка чи “діти лейтенанта Шмідта” – аби лише робили вони свою справу якомога чесніше і відповідальніше, без оглядки на впливових чернівецьких та київських дядьків, ласих до коштовної буковинської деревини. Інакше не минути Буковині сумної долі Закарпаття, лісове господарство якого ще довго не зможе оговтатись від наслідків варварського грабунку. З цієї точки зору заслуговує на підтримку бажання керівника області убезпечити лісові багатства від загребущих рук різного роду зайд з інших областей України та з-за кордону. Водночас тривожить, що під маркою очищення лісу від спритних ділків позбавляються єдиного заробітку ті, хто споконвіку живе на Буковині, доглядає і охороняє її лісові багатства. Схоже, що гасло “Гори – гуцулам” дехто хоче втілити в життя лише після того, як ці гори стануть “лисими”, мов великодня писанка.

З лісом у нас працюють люди різні, і плоди цієї праці різняться так само. У цьому ми змогли наочно переконатися, коли відвідали і порівняли два чи не найбільших державних лісових господарства області – Сторожинецький держлісгосп і Берегометське державне лісомисливське господарство.

Директор Сторожинецького ДЛГ Георгій Ротар не так давно прийняв підприємство у стані, близькому до катастрофічного – у задушливих тенетах кредиторських боргів, претензій споживачів і своїх працівників. Але ж на те і ґазда у хаті, щоб був лад на обійсті: за короткий час держлісгосп, як мовиться, звівся на ноги. Більшу частину боргів вдалося виплатити лише за 11 місяців, працівники одержують стабільно високу заробітну плату, умови праці – на рівні сучасних вимог. Звідси і впевненість керівника у гарних перспективах підприємства, і ошатні будови цехів, і привітні посмішки сторожинецьких майстрів лісопереробної справи.

“Приїжджайте до нас невдовзі і переконаєтеся: справи будуть ще кращими”, – каже Георгій Дмитрович. І хотілося вірити слову цього міцного господарника.

Далі маршрут виїзної прес-конференції пролягав до Берегомета, де перед очі писучої братії постали сумніші картини. На всьому лежала тривожна печатка байдужості та безгосподарності. Угіддя місцевого державного лісомисливського господарства розташовані відразу у трьох районах – Сторожинецькому, Вижницькому та Кіцманському. Площі лісів та мисливських угідь тут більші, ніж у сторожинчан, а з боргами впоратися не вдається, та й заробітки менші у півтора раза. Але, здається, такий стан справ, коли підприємство більше мертве ніж живе, місцеве керівництво влаштовує.

А тому напускний ентузіазм директора Берегометського ДЛМГ Миколи Ракевича, коли він оповідав про здобутки, виглядав на дешевий театральний фарс. Про проблеми ж взагалі висловлювався скупо. Не змогли журналісти довідатися від Миколи Павловича про причини занепаду господарства, невиплатних боргів, неповернутих кредитів, про механізм формування цін на експортовану деревину. Схоже, лукавив пан Ракевич, коли посилався на незнання кон’юнктури світових цін на свою продукцію. “Ти – мені, а я – тобі”, – от насправді та кон’юнктура, яка панує сьогодні між виробником та споживачем лісових багатств, і у Берегометі це видно неозроєним оком. Але говорити про це Миколі Павловичу чомусь геть не хотілося. Годі було почути і відповідь на запитання про те, як і коли керівництво підприємства збирається погасити майже 800-тисячну заборгованість.

А тим часом директор, як і його керівний апарат, регулярно отримує солідну зарплатню та щодня доїжджає на роботу за 50 км з іншої області до Берегомета на службовому авто, спалюючи державний бензин, як і його заступник з баків іншого службового автомобіля. Ой, схоже, не болить у цих керівників серце за рідне підприємство, за вижницькі ліси, за людей. Окрім того, за інформацією зростають вирубки у Вижницькому заповіднику – унікальному фрагменті Буковинських Карпат. Проте стривожені громадяни невдовзі обіцяють надати редакції факти і пред’явити невідворотні докази – пні від цінних, а подекуди унікальних порід дерев.

Незважаючи на запевнення керівника обласної лісової галузі Андрія Вовчка щодо сприятливих перспектив усіх без винятку держлісгоспів, склалася думка, що головне у справі відродження галузі, забезпечення її прибутковості та технологічного переоснащення залежить не від потуг чернівецьких чиновників, а від щирості і результативності зусиль чи відвертої цинічної бездіяльності і безвідповідальності місцевих керівників, яким не місце у буковинському лісі. Напевно, вже пора губернатору Михайлові Романіву особисто внести корективи у таку кадрову політику.

На зворотному шляху до Чернівців мимоволі думалося про те, що ліс у нас один, а от господарі – різні. Чи не тому у буковинському лісі (та й поза ним) досі немає ладу, що сьогодні порядкують у ньому не гуцули, які з діда-прадіда плекали цей ліс і справедливо вважали його своїм, а заїжджі “зірвидуби”, для яких кожна букова гілочка – не частинка до болю знайомого, святого і прекрасного світу, а всього лише зім’ятий доларовий папірець у нечистих руках, що ніколи не знали мозолів? Якщо це так, то будь-які балачки про “прозорість” і “законність” не зарадять справі – буковинські ліси залишаться темними, і закони там пануватимуть, даруйте, вовчі.

Валерій УНГУРЯНУ