Старий Замок
№ 9-10 (628-629), 12 – 18 лютого 2004

В деяких обласних ЗМІ знову прочитав про дійсних поборників захисту лісу та тих, які так і не змогли поділити ласі й дармові шматки “колгоспних лісів” і зараз обвинувачують в усіх смертних гріхах один одного. Як не дивно може комусь здатися, при всій тенденційності підходу “Заслуженого природоохоронця України” Миколи Бігуна та журналіста Богдана Ганжі, який виступив на захист “генерального директора” державного підприємства “Закарпатагроліс” в публікаціях газет “Трибуна” від 27 січня 2004 року та “Вісті тижня+” від 24 січня 2004 року, але майже зі 100-відсотковою переконаністю можна стверджувати, що сказане в даних статтях є правдою. Чому ж у такому випадку мовчать відповідні державні структури, яким сам Бог велів і держава також губителям нашого зеленого багатства “дати по рукам”?

(Не забуваймо, що Президент України за десять років вже втретє розпочав війну з корупцією). Та виходить все навпаки. Вже майже рік прокуратура, податкова інспекція та інші правоохоронні і фіскальні структури воюють із Мукачівською районною радою задля однієї мети, щоб крадії і губителі лісу діяли ще більш безкарно.

Мукачівська районна рада діє послідовно, виважено і в рамках діючого законодавства
До травня 2001 року в області діяла відпрацьована, наскільки це було можливо в епоху так званого “дикого українського капіталізму”, схема надання лісосічного фонду. Дозвіл обов’язково погоджувався з районними радами, як того вимагає ст. 14 Лісового кодексу України та п. 22 ст. 43 Закону України “Про місцеве самоврядування в Україні”. Кому як не депутатам районних рад, які добре володіли ситуацією на місцях, було вирішувати в кінцевому варіанті, де, кому і скільки рубати. З приходом у губернаторське крісло Геннадія Москаля рубку лісу “зашифрували” від жителів Закарпаття.

31 жовтня 2002 року Мукачівська районна рада прийняла рішення №109 “Про ефективне використання та відтворення лісового фонду”: “Мукачівська районна рада вирішила звернутися до голови Закарпатської обласної ради з пропозицією не надавати земельні ділянки лісового фонду, що розташовані на території Мукачівського району, для заготівлі деревини та інших потреб без згоди Мукачівської районної ради”. Пропозицію, яка була внесена в порядок денний чотирма депутатами районної ради – лісниками Мукачівського держлісгоспу та колишнім керівником названої структури Олександром Булигіном, одноголосно підтримали всі депутати районної ради. Як показав час, рішення районної ради з позиції сьогоднішнього керівництва облдержадміністрації виглядало, як “дитячий лемент” дорослих “дядьків”. Тут не те що районну раду не допустили до розподілу лісосічного фонду, але й для обласної ради це виявилося своєрідним табу. В ролі головного лісорозпорядника виступив сам “керівник краю” Іван Різак.

5 грудня 2002 року районна рада, відпрацьовуючи систему захисту і збереження колишніх колгоспних лісів, приймає рішення №119 “Про програму створення структури охорони лісів, флори і фауни спеціалізованого лісогосподарського підприємства “Агроліс”. У своєму рішенні районна рада підкреслила, що “програма охорони лісів, флори і фауни є актуальною на сьогоднішній день. Від самовільних рубок втрати держави в середньому складають до 500 тис. грн. щорічно лише по лісовим масивам спеціалізованого лісогосподарського підприємства “Агроліс”. Показовими в цьому плані є деякі цифри, наведені в інтерв’ю начальника державного управління екології та природних ресурсів у Закарпатській області Мирона Цюбика газеті “Новини Закарпаття” від 5 лютого 2004 року: “Зафіксовано самовільні рубки дерев загальною масою 10,7 тисяч куб. м., в тому числі самовільні рубки на лісосіках, у насадженнях… По держлісгоспам призупинено 34 рубки, а по ГДСЛАП “Закарпатагроліс” – 16 рубок…”

У районному бюджеті на 2003 рік для утримання спеціалізованого комунального підприємства “Лісова охорона” було закладено 50 тисяч грн. Здавалося, що “Лісова охорона” отримає зелене світло в своїй діяльності. Але виявилося, що “двічі районний губернатор” Віктор Дядченко так і не сприйняв ідею захисту районних лісів, і за його повторного районного “царювання” так і не вдалося зареєструвати відповідне комунальне підприємство. Комунальне підприємство “Лісова охорона” було зареєстровано тільки в кінці грудня 2003 року і зараз розпочало свою активну роботу, демонструє результати позитивної роботи. Для підтвердження цього наведу останню операцію, яку проводила “Лісова охорона” разом із працівниками Мукачівського РВ УМВС у Закарпатській області 4 лютого в курортній зоні санаторію “Синяк”. Працівниками підприємства було затримано чотирьох самодіяльних лісорубів, які на момент фіксації злочину встигли зрубати 12 куб. м. першосортного фанерного бука і завантажити на автомобіль “КРАЗ”. Районна рада сподівається, що Мукачівська районна міліція на чолі з полковником Василем Яременком доведе справу до логічного завершення.

Керуючись ст. 14 Лісового кодексу України, ст. 15 Закону України “Про охорону навколишнього природного середовища в Україні” та Законом України “Про мораторій на проведення суцільних рубок на гірських схилах в ялицево-букових лісах карпатського регіону” районна рада вирішила ввести мораторій з 1 січня 2004 року на проведення суцільних рубок на землях лісового фонду Мукачівського КСВЛГП “Райагроліс” на території Мукачівського району терміном на три роки (Рішення №317 від 20 листопада 2003 року). Не встигли жителі сіл Мукачівського району полегшено зітхнути, як в.о. прокурора Мукачівського району Іван Коровський пише 25 грудня 2003 року протест на назване рішення сесії районної ради. Може, Іван Іванович виконував чиєсь замовлення. Не віриться, щоб кваліфікований юрист із багаторічним стажем роботи самостійно, без вказівки “згори”, викладав юридичну нісенітницю, яка подана в його протесті на Рішення сесії районної ради?

Що буває, коли отару овець випасають вовки?
Аналіз наявних документів показує, що як голова облдержадміністрації Іван Різак, так і його заступник Степан Ревак діяли за принципом відомого російського байкаря Крилова, який в одному зі своїх творів описував ситуацію, яка трапляється, коли отару овець випасає вовк.
Однією з причин, окрім юридичних і майнових, чому Мукачівська районна рада прийняла жорстку позицію по відношенню до нинішнього керівництва державного підприємства “Закарпатагроліс” Миколи Грубого і Миколи Бігуна, є їхні “лісові гріхи”, які чітко відповідають поведінці вовка в овечій отарі.

Для охорони колишніх колгоспних лісів держава виділяє на оплату праці лісникам близько 50 гривень на місяць. До створення державного підприємства “Закарпатагроліс” лісники комунальних підприємств “Райагроліс” регулярно отримували названу доплату, а потім всі гроші були передані державному підприємству “Закарпатагроліс”. Мукачівська районна рада не залишила лісників Мукачівського комунального підприємства “Райагроліс” в біді. Для оплати праці лісникам, які будуть займатися охороною і відтворенням лісів Мукачівського району, в бюджеті 2004 року передбачено 100 тисяч грн. Та не в цьому річ. Після створення державного підприємства “Закарпатагроліс”, наприклад, на роботу в Мукачівську філію даного підприємства були прийняті тільки лісоруби на кшталт драгинського “спеціаліста” з рубок дуба Івана Яцини й ні одного лісника. “Славну” працю бригади Грубого-Бігуна-Мучички помітив навіть професор Василь Комендар: “…Вражає і спосіб знищення дубових, дубово-грабових лісів в околицях Мукачева. Цю брудну роботу виконує новостворене районне відділення агролісу”, (“Срібна Земля-Фест”, 29 січня-4 лютого 2004 року). А ось що пише головний лісничий ОЛГО “Закарпатагроліс” Микола Бігун про використання грошей, які були виділені державою для охорони лісу, його “начальником” Миколою Грубим: “…зароблені та одержані із державного бюджету фінансові ресурси використовуються далеко не за призначенням… Хіба бідний лісник зрозуміє такого керівника, який не виділяє жодної копійки на його службовий одяг і взуття, не дає гроші на посадку лісу, догляд, навіть не видає грошима зарплатню, при наявності заборгованості із заробітної плати купує дві службові “Волги”…”, (“Трибуна”, 27 січня 2004 року). Якщо не враховувати одну неточність, кількість службових “Волг”, то все інше – правда. Враховуючи те, що Іван Різак на виконання Указу Президента крім “Року газифікації” оголосив 2004 рік ще й “Роком антикорупції”, то ще раз нагадаю, що Микола Грубий купив “Волгу” за “експропрійовані” кошти від Свалявського комунального підприємства “Райагроліс”, які воно отримало від держави, як компенсацію за виведення з обороту землі сільськогосподарського призначення. Чим не наочний приклад корупційної діяльності державної особи?

Наведу ще одний цікавий вислів пана Бігуна з процитованої публікації: “…У Мукачівському районі було видано лісорубні квитки на вирубку цінної деревини, дуба і ясеня… проти яких я заперечував…” Не зрозуміло, чого більше у вислові “Заслуженого природоохоронця України” – лукавства чи брехні? В Акті “Про попередні результати службового розслідування. Ужгород. 14 січня 2004 року”, який опубліковано в газеті “Вісті тижня+” за 24 січня 2003 року, сказано: “У березні 2001 року керівництво ЛГО “Закарпатагроліс” доручило Бігуну М.Ю. одержати в Ужгородському ДСГ бланки лісорубних та лісових квитків. Одержавши у бухгалтерії довіреність № 540809 від 28.09.2001 року для отримання цих бланків суворої звітності, Бігун М.Ю. не виконав доручення керівництва. При цьому в поясненні доповів, що довіреність було викрадено, а тому бланків він не отримував. Перевіркою, проведеною працівниками КРУ з Ужгородського ДЛГ, виявлено, що Бігун М.Ю. отримав 200 (двісті) комплектів бланків лісорубних і лісових білетів… Ці бланки він приховав і через деякий час вже продавав за готівку…” Можна навіть назвати орієнтовну вартість такого лісорубного квитка, підписаного Бігуном, – 20 доларів США і більше. Якщо правоохоронців ще цікавить “квиткова” діяльність Миколи Бігуна, то директор Мукачівського комунального підприємства “Райагроліс” Іван Котурбач може пред’явити фальшиві лісорубні квитки, підписані Миколою Бігуном, які були вилучені в “драгинських лісорубів” та керівника Мукачівської філії державного підприємства “Закарпатагроліс” Івана Мучички. Користуючись цими “квитками” Іван Яцина та інші члени “бригади” здійснювали суцільні рубки дуба та ясеня на заплавній території річки Латориці біля сіл Драгиня та Кінлодь (Зняцівська сільська рада). Звернімось до слів професора Комендаря: “…У цивілізованих країнах Заходу дуб давно вважається священним деревом. Там категорично заборонено вирубати не тільки дубові ліси, але й окремі дерева… Відомо, що дубові й дубово-грабові ліси тут утримують вологу”. Чи думають “аборигени-лісники” на кшталт Яцини, що буде з їхніми низинними селами, які часто розташовані біля річок у болотистій місцевості, як, наприклад, Драгиня, Кінлодь, коли ліси тут перетворяться в урочища пеньків та чагарників?

Те, що Бігун та Грубий використовують своє службове становище для особистих потреб, мабуть, нікого вже не дивує. Для кого є новиною безплатна “столярка” чи дерев’яна хатинка на “курячих ніжках”, які з великим “ентузіазмом” будують для свого начальника підлеглі. В цій ситуації обурює недалекоглядність керівництва облдержадміністрації. Як можна було на посаду обласної структури призначити районного керівника Перечинського “Райагролісу”, який окрім пеньків нічого не залишив за собою в Перечині? Як можна було не тільки залишити на керівній посаді, але й ще присвоїти звання “Заслужений природоохоронець України” Миколі Бігуну, який не тільки торгував за готівку лісорубними квитками, але й інтенсивно губив зелене багатство Закарпаття? Чи може це не недалекоглядність, а тонкий розрахунок? Недаремно Бігун пише: “Лише у Тячівському районі (с. Лопухово) у приполонинних лісах першої групи, які віднесені до категорії лісів, що мають особливо важливе економічне значення, було відведено і передано для рубки приватному підприємству “Бирть” і зрубано кілька лісосік, кубомасою близько 4 тисяч куб. Здійснено посягання і на вирубку унікальних дібров біля с. Буштина, які готуються до передачі заповіднику, як цінніший природозаповідний фонд держави…” Заперечуючи пану Бігуну, журналіст Богдан Ганжа в газеті “Вісті тижня+” пише, що “…видача дозволу підприємству “Бирть” була здійснена не за “спиною” і не “самовільно” паном Грубим, а за дорученням заступника голови ОДА пана С. Ревака…” А де відповідні погодження з Тячівською районною радою, сільськими радами, як цього вимагає Закон? А для чого? Якщо Іван Різак відчуває себе в області таким собі “міні-монархом”, то чому б його підлеглому Реваку не зіграти аналогічну роль на Тячівщині, чи, наприклад, в рідній Берегівщині. Адже достатньо одного помаху “монаршого” пальця, щоб зупинити рубки унікальної діброви в Отоці (Берегівський район), про яку з болем у серці пише професор Василь Комендар в статті “Треба зупинити сокиру, занесену над унікальним Отоком”, (“Фест”, 29 січня – 4 лютого 2004 р.).

Можна було б не писати про губителів нашого лісу Грубого та Бігуна, які зараз не можуть поділити великі шматки лісу, що з легкої руки Івана Різака передано їм у власне використання, про звичайний епізод боротьби “павуків у банці”, якби від діяння цих “лісових любителів” не страждали десятки тисяч закарпатців, а економіці та рекреації області не було завдано непоправної шкоди.

Заполітизованість діяльності обласної державної адміністрації та керівництва обласної ради не дає змогу реально, без політичних окулярів, подивитися на реальний стан справ в окремих регіонах та важливих галузях господарської діяльності.

Як можна назвати відписку голови обласної ради на депутатський запит?
2 листопада 2003 року депутати обласної ради Іван Балога, Ігор Кріль, Василь Васюта звернулися з депутатським запитом до голови обласної ради Миколи Андруся, щоб обласна рада дала оцінку діяльності облдержадміністрації в питанні законності діяльності Мукачівського спеціалізованого лісогосподарського комунального підприємства “Райагроліс” та незаконним намаганням облдержадміністрації ліквідувати комунальне підприємство районної ради. Депутатський запит навіть не був розглянутий відповідною комісією облради, то ж не було й прийняте відповідне рішення обласної ради, як того вимагає діюче законодавство. Микола Іванович діяв за принципом іншої байки Крилова, в якій суддею вівці виступив вовк, – і відправив для підготовки відповіді на депутатський запит… генеральному директору підприємства “Закарпатагроліс” Миколі Грубому. Після двомісячних “мук” юристів “Закарпатагролісу” на світ з’являються дев’ять аркушів юридичної нісенітниці, які зі спокійною совістю Микола Андрусь відправляє депутатам обласної ради 24 грудня 2003 року.

Ось і вір Вам тепер, шановний Миколо Івановичу, що Ви як керівник обласної ради, який представляє спільні інтереси територіальних громад міст, сіл та селищ області, дійсно захищаєте інтереси закарпатців. Чи може обласна рада не тільки де-факто, а вже й де-юре стала філією облдержадміністрації? Сумно стає від такої думки, Миколо Івановичу.

Степан Сікора, заступник голови
Мукачівської районної ради