12/07/2008
0
Лісничий Звірівського лісництва, заслужений лісівник України Василь Максимчук (на фото) зустрічає свій 60-літній ювілей з поважним ужинком. Наш кореспондент розмовляла з ним про пройдений життєвий шлях і справи, якими були виповнені дні, і роки
— Василю Кіндратовичу, що вас привело у ліс на все життя?
— А я в ньому, по суті, народився і виріс. Моя мала батьківщина — це хутір неподалік села Журавичі Ківерцівського району — біля Радзивіллівського лісу. Я змалку ходив у ліс по гриби, ягоди. А як доріс до тих літ, що дізнався про професію лісівника, то напевно знав, куди піду після школи. Дорога моя пролягла у Львівський лісотехнічний інститут.
— І де починалась ваша службова кар’єра?
— Звичайно, на рідній Волині. У 1970 році я закінчив інститут, а в сімдесят першому вже працював у Мощаницькому лісництві помічником лісничого. Потім був лісничим у Берестянах, головним інженером — у Колківському лісгоспі. А ось шістнадцять літ — лісничий Звірівського лісництва, що належить до Ківерцівського лісгоспу.
Ліс не можна не любити, не захоплюватися ним. Це як непрочитана книга, постійно відкриваєш щось нове. У мене нема ностальгії за тим минулим, яке припало на радянські часи. Але скажу, що багато було тоді зроблено в лісі і для лісу. Зараз, як на мою думку, комерція повністю заволоділа умами. Звичайно, ліс повинен давати прибуток. Але ми ж живемо у селі і бачимо його проблеми, а допомогти людям не завжди можемо. В якогось чоловіка, наприклад, розвалився хлівець — треба дерево, щоб відремонтувати. А де його взяти? До мене йде. Колись, за совєтів, був так званий бюджетний ліс, на якому держава, може, й втрачала, але при потребі людина могла купити деревину за доступною ціною. Зараз же той же дядько йде красти ліс або купувати деревину в якогось злодія.
— То коли лісу рубали більше — тоді чи тепер?
— Тоді був народногосподарський план і доводилося завдання кожному лісничому скільки треба вирізати лісу. За невиконання навіть, як кажуть, били. Колись і добру деревину брали, і погану, на якомусь болоті. Зараз давай кращу деревину, таку, на яку є попит. І дуба, який в ціні і в нас, і «за бугром», то стараємось його під будь-яким приводом вирізати.
А взагалі ліс треба рубати. Достигла пшениця — її збирають. Так само і в лісі настає пора врожай збирати. Ось тільки вік сосни, як я думаю, треба збільшити — не у вісімдесят літ пускати під пилку, а у сто-сто двадцять. Деревина буде якісніша. Головне в нашій роботі — посадити не менше, а то й більше, як зрубано.
— А як поєднуються інтереси Звірівського лісництва, яке ви очолюєте, і Звірівського мисливського господарства, яке розташоване на його території?
— Де дві хазяйки в хаті, то мусять бути якісь тертя. Так і тут. Але серйозних суперечностей нема. Ми так співпрацюємо, щоб вирішувати по-діловому проблеми, які виникають.
— А як щодо звірів, чи багато їх тепер у лісі?
— Море… У ближніх селах хоч не з’являйся — дядьки нарікають на кабанів. І оленів зараз багато. Вольєр зроблять, то, може, вдасться і зубра відновити.
— Чому ж так сталося, що в кінці вісімдесятих років нараховували двісті, а то й більше зубрів, а тепер всього пару десятків?
— Позначилась тут й кормова база, яка зменшилась уже через те, що не стало колгоспних посівів, і міграція. Але не секрет, що браконьєрство у дев’яностих роках призвело до зменшення популяції волинського зубра.
— А ви самі мисливець?
— Чесно скажу, що років десять тому викинув мисливську рушницю. Практично у Звірівському господарстві не полював. Я міркую так: якщо буду з рушницею ходити, то будуть різні розмови. Мовляв, раз лісничий, то він що хоче, те й стріляє. Тож я викинув рушницю і оголосив про це, і мені легше стало.
— У молодості ж, мабуть, був мисливський азарт, і на вовка ходили…
— Ходив, але не застрелив жодного. А ось кабанця — брав. Якось взимку, пригадую, пішов на полювання. По сліду вистежував кабана. Вистежив… Стрелив… Кабан розвернувся і на мене. А в мене від морозу руки задубіли, не можу перезарядити рушницю. Але таки встиг…
— Чи пішли діти дорогою батька?
— Син закінчив лісотехнічний інститут, хоч уже перекваліфікувався у підприємця. Дочка — фінансист. Дружина у мене — лісовий економіст. Вона їздила за мною по лісах, як колись дружини декабристів за своїми чоловіками.
— Для когось відпочинок — вирватись на природу. А ви весь час на природі. То як відпочиваєте?
— Я люблю почитати газети, книжки.
— А поїхати десь на моря?
— Куди поїдеш? Живу ж я, як кажуть, на полустаночку — на кого покинеш і лісництво, і своє хазяйство? Ще десь у дев’яностому році на морі був.
— У відпустку ж ходите?
— Не завжди. А торік аж три місяці взяв (і за попередні роки). Але то була відпустка не відпочинкова — хату собі будував у Гаразджі.
— То ви збудували хату, як і належить справжньому мужчині, і дітей виростили, і дерево посадили. Багато дерев… А підраховували, скільки лісу створено під вашим началом?
— Спеціально не рахував, але зараз спробую: у Берестянському лісництві за десять літ ми посадили гектарів шістсот, у Колківському і Звірівському — не менш як чотириста. Отож, бачите, вже є кругла тисяча.
Волинь, ЕЛЕКТРОННЕ ВИДАННЯ №812 ЧЕТВЕР, 10 ЛИПНЯ 2008р.
http://www.volyn.com.ua/
