Знаки біди

Валентин БАБЕНКО, “Урядовий кур’єр”

Це не містифікація, не фотомонтаж за допомогою комп’ютерних технологій, не фальшивка. Фото, які сьогодні публікуємо, зроблено 18 серпня ц. р. в урочищі Драгобрат Свидовецького лісництва Ясінянського держлісмисливгоспу (директор Едуард Зелінський) Закарпатського обласного управління лісового господарства.

Тут, на висоті близько1300 метрів над рівнем моря, скоєно злочин (переконаний, судова влада з цим погодиться), позаяк по-злодійськи вирубано близько десяти гектарів лісу. Не просто лісу, а унікального, заповідного, що не має ціни. На кількасот метрів угору від зображеної на фото “скромної” п’ятиповерхової хатинки – ані кущика, ані деревця. Лише гола земля, де-не-де вкрита миршавою травичкою. Хоча ще торік тут серед безмежжя реліктового пралісу, переважно смерек, віком від 200 до 300 років, щебетали пташки, подавали голоси інші представники тамтешньої фауни. Нині об’єктив фіксує пустельний “місячний пейзаж”. Бракує хіба що кратерів. Моторошно бачити на верхній межі лісу, де одне лише небо і більше нічого, пеньки, з яких вже відсочилася кров-смола патріархів смерекового пралісу. У даному разі йдеться не стільки про факт наруги над довкіллям, як про відвертий цинізм і неприховану брутальність тих, хто це скоїв.

Облишу риторику, хоча це крик душі, і вдамся до конкретики. Як відомо, по гарячих слідах двох останніх руйнівних повеней у Закарпатті Верховна Рада України 10 лютого 2000 року прийняла Закон “Про мораторій на проведення суцільних рубок на гірських схилах у ялицево-букових лісах Карпатського регіону”.

Стаття 2 цього документа, де йдеться про заборону рубок головного користування, тобто суцільних рубок, проголошує: “З метою збереження корисних властивостей лісів та забезпечення запобігання проявам згубних наслідків природних явищ у Карпатському регіоні вводиться мораторій (тобто заборона – В. Б.) на проведення рубок головного користування у високогірних лісах, що розташовані вище 1100 метрів над рівнем моря, а також у лісах, розташованих у верхній його межі, де потенційні вогнища селів”.

Сказано чітко, конкретно й однозначно. Та, бачте, не всім той закон є обов’язковим до виконання. Кого маю на увазі? “Поважних” добродіїв з тугими гаманцями, хто видирається до цих крутосхилів незайманого довкілля на потужних, позашляхових “джипах”, аби розвіятись від “праведних” трудів у розкішних “хатинках”, де встановлено “тарілки” супутникового телебачення, облаштовано фешенебельні сауни, тенісні корти тощо.

Хіба не є то вершиною цинізму, аби після недавніх спустошливих повеней (і солідних витрат з держбюджету на подолання їхніх наслідків!) пиляти (і, звісно, продавати не за світовими цінами!) реліктовий ліс, що утримував натиск шаленої води на територіях прилеглих до гірськолижної Ясіні?

Я не згущаю фарб і не нагнітаю зайвих пристрастей з приводу бездумного, неконтрольованого вирубування лісів у Закарпатті, хоча оскальповані гори останнім часом вже душать психіку. Прагнучи об’єктивності, з другого боку, твердо переконаний, що тамтешні правоохоронці, екологи, керівники місцевої виконавчої влади, не кажучи вже про працівників лісового господарства (невже вони такі варвари?) роблять усе можливе, аби зберегти для нинішніх та прийдешніх поколінь цей унікальний острівець ще не сплюндрованого довкілля, образно кажучи, потужну фабрику, що забезпечує Україну джерельної чистоти повітрям і такою ж водою.

Мені імпонує позиція прокурора області, старшого радника юстиції, кандидата юридичних наук М. І. Гошовського, з яким під час телефонної розмови мав нагоду відверто обмінятися думками щодо цієї пекучої, може, не стільки місцевої, як загальнодержавної проблеми. Однак, щиро вірячи у те, що “прокурорське око” не дрімає, що, за словами Миколи Івановича, його працівниками у першому півріччі ц. р. порушено 45 кримінальних справ проти тих, хто по-хижацькому вирубує ліси, водночас рішуче не погоджуюсь з визначенням, так би мовити, фігурантів цих справ.

На думку прокурора, цитую надіслану електронною поштою офіційну довідку, “аналіз матеріалів про вчинення незаконних порубок лісу, складених працівниками державних лісогосподарських підприємств, свідчить про те, що переважна більшість встановлених лісопорушників є малозабезпеченими, ніде не працюючими громадянами, що унеможливлює в подальшому реальне відшкодування заподіяної шкоди”.

Даруйте, але чи не занадто дрібна рибка завдає екології краю непоправної шкоди, потрапляючи сьогодні до густих неводів наших законників та доблесних правоохоронців? На прикладі Драгобрата важко уявити, щоб “малозабезпечені, ніде не працюючі громадяни”, як мовиться у процитованій довідці, озброєні потужними бульдозерами (бачив їх на власні очі поблизу “хатинок”!) та іншою технікою видерлися на таку височінь і “стахановськими темпами” очистили від лісу територію, як розповідали мені, під майбутню канатну дорогу для забаганок товстосумів-гірськолижників.

Щось воно не теє, не так, не тримається купи. Головних дійових осіб та виконавців скоєного, гадаю, встановити неважко. Хоча принагідно постає запитання: чи знає про це згаданий вже директор Ясінянського держлісгоспу п. Зелінський? Якщо не має тут, дипломатично висловлюючись, особистого інтересу. Чи не ризикує він у кращому разі позбутися посади, закриваючи очі на “пустощі” любителів комфортного гірського відпочинку?

Не виголошуватиму загальновідомих істин, але якщо впродовж багатьох десятиліть карпатські бескиди більшою чи меншою мірою годували, обігрівали, лікували своїх аборигенів (хоча й не завжди стосунки людини і довкілля були ідеальними), які знали, що зрубати дерево високо в горах, – це накликати на всіх велику біду з жахливими, невідворотними наслідками, то з недавніх часів до реліктових дібров, наче ненажерливі п’явки, присмокталася інша публіка. Користуючись безконтрольністю, якщо не потуранням, місцевої влади, зневажаючи моральні норми та чинне законодавство, згадана публіка добряче нажилась на такому “промислі”. Має престижні авто імпортного виробництва, екзотичні вілли у заповідних місцях та долари-євро на зарубіжних рахунках. А пограбовані місцеві жителі поневіряються на заробітках у далеких та близьких зарубіжжях, жахаючись при думці, що у радіусі кількох кілометрів прилегла до маєтків земля колись стане приватною. Тож спробуй-но, як споконвік, збирати там гриби, цілющі трави чи якусь там ягоду-малину.

І прикро, і гірко, і сумно. Хоча, з другого боку, побувавши на полисілому Драгобраті, де “братки” будують свої хороми, не полишало мене відчуття певної зловтіхи. Подумалося: невже ця публіка не розуміє, що зрубала сук, на якому сидить, не відчуває потенційної небезпеки, що нависла тепер над їхніми дбайливо впорядкованими “кубельцями”? Як-не-як, але гола, позбавлена кореневої системи вирубаних дерев гора може так вдарити потужним селевим потоком, встигай лиш вчасно ноги винести.

Усе було б смішно, коли б не так сумно. Журливо, безрадісно, печально від втрати кількох тисяч красунь смерек, на які не піднімалася сокира ні часів Австрійської монархії ХVІІІ-ХІХ століть, ні періоду Австро-Угорської імперії, Чехо-Словацької республіки, навіть тоталітарного режиму, котрий не відзначався шанобливим ставленням до природи.

Чим це може, не приведи Господи, гикнутися у недалекому майбутньому, спрогнозувати неважко. Майже 30 років тому, у листопаді 1974 року, автор цих рядків писав про страхітливі наслідки першого велетенського зсуву, що стався поблизу залізничної станції Волосянка Велико-Березнянського району, внаслідок чого на кілька діб зупинився рух вантажних потягів між тодішнім СРСР та ПНР.

Не поширюю панічних настроїв, не згущаю фарб і не драматизую ситуацію, але, відвідуючи Закарпаття, останнім часом почуваюся доволі моторошно, коли бачу з вікна вагона жирні лінії величезних рівчаків, які покраяли геть лисі гірські схили (особливо це помітно між Свалявою та Воловцем). Хто наважиться стовідсотково гарантувати, що тут не заявлять про себе страхітливі селеві потоки перемішаної з камінням землі, що не поглинуть вони пасажирський состав, не припинять на невизначений термін рух на міжнародних транспортних магістралях між Україною та державами Західної Європи?

Ліпше переоцінити потенційну небезпеку, аніж навпаки. Ліпше вдатися до превентивних заходів та найсуворіших покарань за кожне умисно чи ні зрубане дерево. Такого зухвалого, злодійського нищення довкілля горяни не пам’ятають з діда-прадіда.

Час від гучних слів та благих намірів переходити до рішучих дій. Конкретно, час зупинити “братків” на Драгобраті, а принципова оцінка наведених мною фактів мусить стати своєрідним тестом на професіоналізм та громадянську, державницьку позицію представників установ та організацій, покликаних унеможливлювати подібні суспільно небезпечні явища.

Тому я звертаюся до керівництва:

• Генеральної прокуратури України з проханням порушити кримінальну справу щодо вирубаних лісів в урочищі Драгобрат Рахівського району на Закарпатті;
• Закарпатської облдержадміністрації з закликом дати принципову оцінку наведеним фактам;
• Міністерства екології та природних ресурсів з таким же проханням.

Окремо – до народних депутатів України від Закарпатської області, назву їх поіменно: Віктора Балоги, Сергія Ратушняка, Іштвана Гайдоша, Олександра Кеменяша, Михайла Святині, Ореста Климпуша, Івана Іванчо, Марії Маркуш, Івана Миговича, полишивши міжфракційні суперечки, об’єднатися в ім’я порятунку довкілля благословенного краю, де вони народилися і рушили у велике життя.

Вже з останніх сил закарпатські ліси подають сигнали біди, благають порятунку. Гаяти час – це злочин.

“Урядовий кур’єр” 2003.10.23