Дорогий дарунок з царського плеча

Думка вченого

Кримський природний заповідник: загроза зсередини і згори

Не буде перебільшенням стверджувати, що величезний Кримський заповідник з буковими гірськими пралісами, разом з Ялтинським гірсько-лісовим заповідником (уже кримської сосни), є “легенями” всієї рекреаційної, оздоровлюючої зони сухих субтропіків Криму. Заповідник розташований у величній частині Кримських гір – між Алуштою і Чатирдагською яйлою (високогірські луки) – з одного боку (східного) та Ялтою і Загорським водосховищем (що в напрямку Бахчисарая) – з західного, на площі понад 30 тис. гектарів. У центрі заповідника – одна з його дорогоцінностей – потужне джерело столово-лікувальної води, що має назву Савлух-Су (з кримськотатарської – “вода здорова”). За смаковими властивостями, іонним складом важко знайти аналог. Низька мінералізація визначає воду як столову, тобто для повсякденного споживання, а катіонний та аніонний склад (включає і срібло) та невелика кількість специфічних органічних речовин (очевидно, грунтово-гумусового походження) – як лікувальну.

На жаль, тепер джерело внесло неспокій (якщо чемно висловлюватись) у душі тих, хто розуміється на заповідній справі, на екології. Події біля джерела 14 липня цього року, випадковим свідком яких мені довелося бути, викликали неабияку стурбованість. Справа в тому, що на територію навколо джерела заявила претензії Руська православна церква, чи, як тепер вона іменується в нашій державі, Українська православна церква Московського патріархату (у московських патріарших виданнях вона іменується “Русской церковью в Украине”). Вона відкрила тут чоловічий монастир, престольне свято якого і відбувається згаданої дати.

Важко сказати, чим керувалась Рада в справах релігій при Кабінеті міністрів України, зареєструвавши 1992 року статут монастиря. Думаю, традиційним для теперішньої влади в нашій державі почуттям принизливої, холопської меншовартості перед комерціалізованим кліром. Інакше як можна було дозволити утвердитися ченцям у центрі заповідника, з якого, до речі, до зовнішніх кордонів заповідника – десятки кілометрів у будь-якому напрямку, а до населених пунктів – удвічі-втричі далі.

Ніколи не був ворогом релігій. Більше того, ще в радянські часи з повагою ставився до віруючих. Заходив чемно до храмів – чи на батьківщині, чи у Львові, Ечміадзині. Згадую як щасливі години, коли в дитинстві батько, Іван Якович, 1900 р. н., з однокласною освітою церковноприходської школи, прекрасно співав як тужливі старовинні українські пісні, “Заповіт” Шевченка, так і “Вірую…”, “Отче наш”. А мама, Анна Федорівна, водила мене, 10-річного, до церкви за 5 кілометрів пішки. Пам’ятаю її урочисті збирання до церкви, приготування грошей, “щоб покласти в церкві до кошика”.

Але те, що випало побачити 14 липня на храмове свято в заповіднику біля джерела, тепер – Косьмо-Даміанівського монастиря, вважаю неприйнятним. У цей день, заради храму, відкривають заповідник для входу віруючих, а їх з’їхалося з усього Криму на “святу” воду не менше двох тисяч, зосередившись у вузькій ущелині. Паломники прибували з ночі вузькою серпантинною гірською дорогою і від’їздили лише після 14-17 години. Практично всі вони після довгої служби божої тут же святково пообідали, залишивши повсюди масу недоїдків та іншого сміття. Багато сотень з них прийняли душ “святої” води. Більш як 200 автобусів, безумовно, надовго розігнали лісових звірят від водопою – від потічка джерела і ріки Альми, що протікають по дну ущелини.

Залишилися дев’ять братчиків, що постійно тут обитають, із яких, за свідченнями, лише двоє-троє звичайно працюють, і коли вони, на вимогу заповідника, зберуть те сміття – не відомо.

Так, з 1856 року і до утвердження радянської влади біля джерела існував монастир, і тепер церква стверджує, що відновлює його. Вже 1915 року в монастирі обитало 120 “насельниц” (з 1898 року чоловіче населення замінено жіночим, не будемо вдаватись у причини). За літо монастир приймав більше п’яти тисяч паломників, і доходи обителі в 1913 році склали 19816 руб. (“Косьмо-Дамианоский монастыр в Крыму”: Исторический очерк/Ред. игумена Никиты. – К.: Вид. “Факт”, 2003 р.). Монастир мав навколо, серед царських мисливських угідь, 34 десятини землі, а також хутір з 200 десятинами ріллі в степовій частині Криму. І тепер за законом “… государство должно вернуть церкви все, что когда-то у нее отобрали”. З іншого боку, також за законом: забороняється передавати будь-кому в користування заповідні землі. Думаю, юридично в даному разі має силу закон про землю, адже саме вона – основа всього, в тому числі створеного на ній. Та й за здоровим глуздом, навіть не маючи таких законів, недопустимо посеред заповідника створювати підприємство немалого масштабу.

То як же можна було допустити таку широкомасштабну діяльність церкви глибоко в заповіднику? Так, в Україні не практикують вигнання віруючих і кліру – за руки і ноги, – як те зроблено в російському Ногінську щодо представників Київського патріархату. Точніше, так не діють у нас лише стосовно Руської церкви. І не можна так діяти, є цивілізовані методи. На те й держава, щоби ними користуватись.

За своє право церква вважає легенду, що у третьому столітті нашої ери вислані з Риму до Криму цілителі-християни Косьма і Даміан вимолили в Бога згадане джерело з метою лікувати людей. Тепер це “свята” вода. Після повернення до Риму вони були страчені. Щодо виникнення джерела це, безумовно, наївна казочка, яких немало вигадано для підтримки віри. Джерело знали й античні греки, і кримські татари, джерело навіть офіційно носить найменування Савлух-Су. Але лише православний клір відкрив тут монастир в XIX столітті. Гідрологи добре знають, чому існують джерела, з яких б’є вода. Скільки існує сучасний клімат у Криму – стільки існують джерела в Кримських горах. Корективи можуть вносити лише землетруси. Якість же води зумовлюється хімічним складом геологічних порід, які вона омиває, та грунтів, через які проникають атмосферні опади, зосереджуючись у тріщинах скельних порід. На схилах місцями вода проривається на поверхню, от і маємо джерела.

“Проклята” радянська влада, організувавши на території царських мисливських угідь і землях монастиря заповідник, створила неоціненне благо для кримчан і мільйонів відпочиваючих. Церква має прийняти такий крок, якщо вже не вітати. Тепер поговоримо про перспективи санітарно-гігієнічного стану як джерела, так і ріки Альми, в яку впадають його води. Зважмо, що воду джерела доставляють в Алушту, бутилізують і широко реалізують як столово-лікувальну з торговою маркою “Монастирська”, джерело “Савлух-Су”. Отже, аби не забруднити воду, територія навколо джерела повинна мати ідеальний санітарний стан. Як відомо, біля водозаборів не допускається проживання людей. Санітарна зона суворого режиму має бути в радіусі не менше 30 м, і то, коли до водозабору не підступають стічні води. Джерело ж знаходиться на дні ущелини. На ньому розміщена часівня, в якій щоденно іде служба, навколо неї топчуться тисячі людей, сотні з них приймають душ. Усі служби монастиря, в тому числі відхожі місця, могили знаходяться навколо, вище джерела. Безумовно, нечистоти легко просочуються через неглибокі, добре дреновані гірські грунти в тріщинувату скельну породу. Крім того, з поверхневим стоком вони попадають у відкритий потік води із джерела, а з ним – у заповідне верхів’я ріки Альми і розміщене на ньому форельне господарство.

Монастир, безумовно, буде розростатись, цьому сприятиме церковно-комерційна діяльність на “святій” воді. Пам’ятаємо ж про 120 “насельниц” в 1915 році і про багатотисячне відвідування. Яку матимемо потім воду?

Питання загострюється після відвідин монастиря 1 травня цього року президентами Л. Кучмою і В. Путіним. За свідченням згаданої вище книги, стор. 85, Леонід Данилович “…выразил желание передать землю монастырю, а президент России – восстановить один из разрушенных храмов”.

До речі, наш президент любить молитись у Криму, найчастіше у відновленому за великі президентські (державні) кошти херсонеському Володимирському соборі. Чи не надіється він, що як простила церква злочини молодого Володимира і вознесла його в лик святих, навіть – рівноапостольних за прийняття християнства, то й йому простить розор, злидні, вимирання українського народу? Клір, безумовно, простить: “всяка влада – від Бога”, не сприйнявши владу, не будеш мати комерційної діяльності. Та історія і народ не простять. Мрії Д. Табачника, що недалеко той час, коли будуть проспекти імені Кучми і майдани імені Кравчука – маніловщина. Взагалі, дивуєшся, коли люди, які ще десяток років тому, будучи вже дорослими, з презирством ставилися до релігій, тепер цілують заяложені хрести в руках священиків, як робить це наша президентська пара. Ніби не відають ці люди з вищою освітою, що, окрім клерикальної філософії, існує світська, наукова, що викладається в державних вузах, і світська філософія далеко не зводиться до одного – марксистського діалектичного й історичного матеріалізмів. Хоча досягнення останніх є також видатними, з повагою сприймаються філософами світу, і головна частина їх і тепер входить до наукової філософії.

Та повернемось до “наших баранів”. Не дивує обіцянка В. Путіна. Адже Руська церква в Україні – чи не найголовніша вуздечка для нашої держави. Але як може наш президент, якщо навіть він поки що не засвоїв закону про землю, обіцяти зруйнувати серце заповідника? Чи для самодержця все допустиме?

В “Сільських вістях” від 17 липня ц. р. міститься публікація “Скільки резиденцій у “гаранта”? Марне прагнення про все довідатись. Як не дивним комусь може здатися, але ще три роки тому до президентського Державного управління справами, відомої ДУСі, переведено і Кримський природний заповідник, мову про який ведемо. Отож заповідник тепер знаходиться не в Національній Академії Наук, не в Міністерстві екології та природних ресурсів чи хоча б у Державному комітеті лісового господарства. Можливо, в адміністрації президента більше спеціалістів з природничих дисциплін, чи більше відповідних науковців, які знають, як вести заповідну справу й наукові дослідження? Інтереси, очевидно, полягають в іншому. Спадає на думку, що тут були колись царські мисливські угіддя, тут і форельне господарство, де могли б ловити форель і чиновники адміністрації, і не все ж для президента. До речі, згадані вище нечистоти досягнуть і форельного господарства. Переповідають, що паличка колі вже є в річці, буде, безумовно, незабаром і більше норми, а там, можливо, з’явиться і вірус гепатиту. Цим і закінчиться лікування “святою” водою.

Не заперечуємо, погоджуємось, що взагалі релігія відіграє корисну роль для народу – надаючи надію простим людям, навіюючи умиротворення. Та, мабуть, релігія духовна не завжди співпадає з реальною діяльністю церкви. В кліру часом непомірно вивищується комерційна діяльність, а в декого релігійні почуття призводять до втрати здорового глузду. В цьому випадку світським правителям негоже, навіть недопустимо опускатися до рівня улесливого раба, до холопського стану, або спекулювати на релігійних почуттях народу, використовуючи церкву для досягнення світської мети. Церква реально має бути відділена від держави, як, до речі, і від школи. Не відає той, хто прагне ввести церкву до школи, чим це обернеться. Разом з тим освіта має бути різнобічною, в тому числі, забезпечувати об’єктивні релігійні знання. Має бути повага до віруючих, але пріоритет – науковим знанням.

В. КАНІВЕЦЬ, доктор наук з грунтознавства, професор з мікробіології, дійсний член Української екологічної академії наук.

Алушта – Чернігів.

“Сільські вісті” 2003.09.04