07/12/2006
0
Нещодавно група волинських природоохоронців, до якої входили представники Українського товариства охорони природи, управління лісового господарства та Черемського природного заповідника, відвідала національний парк «Орловське Полісся» у Росії. Метою наукової експедиції було вивчення досвіду збереження і відтворення популяцій рідкісних видів тварин.
Національний природний парк “Орловське Полісся” — це крайня східна частина Полісся, далі на схід воно переходить у тайгу, на півдні – у лісостеп. Парк створено у 1994 році на площі майже 80 тисяч гектарів. Територія природно-заповідного об’єкта представляє інтерес як з наукової точки зору, так і з історико-культурної. Адже тут російські вчені мають цінний досвід по збереженню і розведенню рідкісних представників фауни, зокрема зубра, глухаря, хохулі. На території парку є давньоруські городища, у 1943 році в цій місцевості тривали запеклі бої на Курській дузі. На території “Орловського Полісся” розташоване село Ільїнське, яке колись було родовим маєтком Івана Тургенєва. Тут він писав свої знамениті “Записки охотника”.
Сприяв утворенню і подальшому розвитку парку губернатор Орловської області Єгор Строєв, який звідси родом. За особистої підтримки пана Строєва протягом дванадцяти років існування національного парку вдалося побудувати готельний комплекс для туристів, зробити мережу асфальтових доріг у лісі, створити зоовольєрний комплекс, встановити вказівники на пам’ятних історичних місцях, збудувати капличку біля цілющого святого джерела, практично повністю вирішити проблему браконьєрства, відновити найбільшу в Росії популяцію зубрів, яка нині нараховує понад 150 особин.
Одним із наших завдань було запозичення досвіду напіввільного утримання та розведення глухарів. В пострадянських республіках лише у цьому парку займаються розведенням глухарів на високому професійному рівні. Дослідження по штучному відтворенню глухаря ведуться вже давно. На початку XIX століття у Росії деякі поміщики південних губерній почали розводити мисливських і декоративних птахів. Певний досвід відновлення природних популяцій глухаря є в Німеччині, Данії, Франції та Білорусі. Тривалий час вважалося, що глухарі просто не можуть жити, як інші домашні птахи.
Чимало вчених, природоохоронців як в Європі, так і у колишньому СРСР робили спроби виростити глухарів з подальшим випуском їх у природу. Проте ці спроби були невдалими через те, що птахів вирощували методами промислового птахівництва і вони виявлялися непристосованими до життя у дикій природі. Досягти успіху і світового визнання у відродженні глухарів вдалося вченому-орнітологу, працівнику Московського державного університету Сергію Кірпічову. У 70-80-і роки минулого століття науковця запрошували у Німеччину, Югославію відроджувати глухарів. Методика Сергія Кірпічова дозволяє не лише виростити у вольєрному комплексі глухарів, але й пристосувати їх до подальшого життя у дикій природі. Кірпічову довелося до тонкощів досліджувати дику вдачу цих птахів і багато інших факторів, що впливають на успіх їх відтворення і репатріації (повернення на батьківщину) в Орловському Поліссі.
У середині 80-их науковець виїхав у Забайкалля вивчати кам’яного глухаря. Про глухарів і камені (глухар ковтає камінчики, щоб вони, як жорна, допомагали перетирати хвою, насіння) в Кірпічова є історія, що чув у Забайкаллі. Отож, привіз якось мисливець у купецький двір кілька впольованих глухарів. Кухар став чистити півнів і знайшов у волові шматочки золота. І незабаром завдяки глухарям був відкритий найбагатший золотоносний розсип біля річки Бірюси.
Глухар зустрічається від Шотландії до Байкалу, від Балкан до Північного полярного кола. Раніше глухарі були звичайним видом по всій лісовій зоні Євразії, а тепер рідкісні, що насамперед є результатом мисливського переслідування людиною. Негативними факторами, які вплинули на скорочення чисельності глухарів, є також масові вирубки старих лісів у місцях токовищ, бездумна меліорація і зникнення водно-болотних угідь, перенасичення кабанів та оленів, які розоряють гнізда і конкурують за кормову базу. Сьогодні зустріти у волинських лісах цього короля пташиного царства – велика удача, ще складніше виявити і почути весняне токування.
На Волині окремі нечисельні популяції глухарів збереглися у важкодоступних, заболочених старих соснових борах в Маневицькому, Камінь-Каширському, Любешівському районах. Токовища на одному й тому ж місці в Черемських лісах відомі вже понад сто років. Знали про них і литовські князі, й Річ Посполита. Черемські токовища дуже відомими стали за польської доби, коли магнати й шляхта, охочі до полювання та простого спілкування з природою, приїздили навіть з Варшави в ці глухі болотяно-лісові нетрі.
Цікаво, що серед чоловічої компанії були й жінки. Прихильницею цих чаруючих країв стала полька пані Сюзанна, яка вирізнялася надзвичайно бережливим ставленням до природних багатств. Неподалік токовищ було збудовано кілька альтанок, розчищено від захаращень місця для токів. Припала до серця людям і панянка із своєю щирою вдачею й любов’ю до глухарів, за що й назвали урочище її іменем „Сузанка” (інколи його невірно називають Кухів Груд).
Національний парк “Орловське Полісся” готовий надати допомогу не лише у відродженні глухарів на Волині, а й зубрів. Після повернення з Росії працівники Черемського природного заповідника при підтримці обласного управління лісового господарства розпочали пошук місця для будівництва майбутнього глухариного вольєра, а кандидат біологічних наук, керівник наукового відділу заповідника Василь Коніщук готує наукове обґрунтування проекту відновлення природної популяції глухарів.
Російські колеги пообіцяли допомогти нам у створенні глухариного розплідника та передачі українській стороні зубрів для підтримки і посилення популяції зубра у Цуманській Пущі. В планах заповідника — закупити близько десяти маточних елітних глухарів у „Орловському Поліссі” для напіввільного їх утримання у вольєрі та розведення з подальшою репатріацією. Незважаючи на те, що глухар у Червоній книзі як України, так і Росії, у наших східних колег є сподівання, що після активного залучення бізнесменів, місцевої влади, міжнародних грантів до відновлення глухарів, обмежений промисел на цього цінного птаха може бути у спеціалізованих мисливських господарствах, якщо чисельність буде більша оптимальної. В Україні їх кількість, на жаль, зменшується.
А ранньою весною, коли ще буде лежати сніг, на самому сході сонця глухарі знову будуть токувати. Опустивши крила, окреслюватимуть пір’ям свою зону токування, віялом розкриють хвости, витягнуть, закинувши назад, шиї й заспівають, ніби оглухлі від кохання. У містичному напівмороку лісу, що прокидається, ця пісня містична й зворушлива, коли справді відчувається первозданність дикої незайманої природи. Глухарки ж, що збуджують своїх кавалерів тихими ніжними звуками, як дівчата на сільських посиденьках, зберуться групками й будуть сидіти, поквокчуючи, вибиратимуть собі найяскравішого і найбільш голосистого нареченого. Ці чудові реліктові птахи, що жили у часи мамонта і печерного ведмедя, поза всяким сумнівом, повинні бути під пильною охороною як унікальний еталонний елемент лісового біорізноманіття.
Сергій ГРИГОРЕНКО,
член президії Волинської організації Українського товариства охорони природи,
Василь КОНІЩУК,
начальник наукового відділу Черемського природного заповідника
Газета “ВОЛИНЬ”
30.11.2006
