05/01/2011
0У ГЛУХОМУ завиванні вітру, що бився об стіни гаївки, проривалися то тяжкий стогін, то моторошне скавуління, а часом лящав дикий регіт. Здавалося, сам лиховісний Крутило-зимовик жбурляє у намерзлі шибки дрібний колкуватий сніг.
Карпо Лаврик пошепки, щоб не розбудити стару матір, ізгадував далекі й недавні пригоди свого лісникування. Я слухав неквапну розповідь, шалене ревище за сосновими стінами — і ніби поринав у чарівну казку…
Коли заграло сонце в шибках, усі були на ногах.
Путь неблизька — аж до межі волинських пралісів. Там, у далеких кварталах, Лаврик має визначити ділянки для підсочування.
Час і в дорогу, а лісника немає. Уже й стара Лавриха, бачу, в нетерплячці. Знизує плечима: чого це забарився син у стайні? Навдивовижу спритно накидає на плечі аж рудого від старості кожуха і розтає в морозяній парі. За нею — я. Розгубленим і стурбованим застаємо в стайні лісника.
— Одчинив двері, — каже, — а Буланчик у куток забився і тремтить увесь. І в милі, аж піниться. Підступив до нього — оком косить, копитом креше.
— Карпику, мо, хто брав Буланчика? Такої ночі й хату можна потягти — не почуєш.
— Придумаєте, мамо! — сердиться лісник. — Звечора ж сам замикав, ключі у мене…
Аж тут по стіні сонячним зайчиком ковзнула якась істота й скочила на дощатий поріг. Я встиг помітити прудкого звірка в білій шубці.
— Ласка, ласка! — тільки й гукнула Лавриха, як по тій і слід прохолов.
Улітку цей звірок рудий-прерудий, на зиму ж перевбирається в біле. І весь час — у ловах. Так і пантрує за мишами й полівками. Коли завіхолить зима над намерзлою землею, миші перекочовують туди, де тепліше й ситніше, — до людських осель, у комори й стайні. Розкошує Буланчик, не обділює його фуражем дбайливий господар. І мишки-побіганки досхочу ласують біля нього вівсом. От хижачка завітала сюди, зачувши поживу. Вельми нажахався Буланчик! Добре, що господар з’явився…
Лаврик стоїть на подвір’ї і приглядається до слідів нічної гості на снігу: «Цікаво, куди вона майнула? Хоч би не здумала завітати в урочище Богуславка, в колонію сірих куріпок. Накоїть біди-переполоху»…
Ми пройшли кілька кілометрів по сніговій понові. Ні, ласка звернула зовсім в інший бік. А перед нами огорнуті тишею розлогі галявини дикої Богуславки, заколисані дібровами.
— А не можемо натрапити на куріпок?
— Чого ж ні. Тут, у хащах, вони табунцями вигулюють.
Карпо розповів історію появи цього крилатого новосела у своїх обходах. Кілька років тому, під зиму, закладаючи сіно в ясла для коней, запримітив куріпочку. Підступив до неї — не втікає. Взяв на руки, роздивився: скалічені лапки. Чи якомусь хижакові попалась, чи, втікаючи від переслідування, ховалася в гострому хмизняку і поранилась. Якось дісталася гаївки й прокутильгала у прочинені двері стайні. І тут, у безпеці, причаїлася. Зиму пробула в ситому теплі. Твердо стала на ноги. Та й прижилася в конюшні.
А навесні сусід-лісник Митько Муляр привіз до Карпа сірого півничка — пару куріпці. Влітку їх зі щедрим виводком вивіз Лаврик у глухе урочище Богуславка в цуманських пралісах. За кілька літ виросло велике сімейство. Відтак цю місцину оголосили єдиним на Волині куріп’ячим заповідником.
Дуже скрутно осілим птахам узимку, коли ожеледиця або глибокий сніг. Особливо тим, котрі добувають їжу на землі. Але й до таких умов поступово пристосувалися. Одні використовують запаси власного жиру, інші тримаються біля житла людини, де можна знайти поживу.
Куріпки, наприклад, «дружать» із зайцями. Але ж зайці — нічні тварини, а куріпки — денні. Виявляється, вночі зайці на полях розгрібають сніг і живляться озиминою, а вдень на цих місцях підгодовуються куріпки.
Узимку птахи тримаються зграйками, виводками. А навесні розбиваються на пари і відшукують місця для гніздування — кущі в балках, лісових смугах, на узліссях. Гніздо — ямка в землі, в яку самичка відкладає десять-двадцять
яєчок. Завдяки великій кількості їх у кладці відновлюється чисельність птахів, що загинули з різних причин протягом року. Під прикриттям трави або купини гніздо не помітне. Батьки сидять на яєчках близько двадцяти п’яти днів. Забарвленням вони не відрізняються одне від одного. Лише в самця є підковоподібна каштанова пляма на животику. У пташенят дуже швидко відростають великі махові пера. Це дає їм можливість у разі небезпеки піднятись у повітря і порятуватись. Живляться куріпки комахами, гусінню, лялечками п’ядунів-коренегризів, совок, личинками мурашок, коваликів (дротяників), трав’яними жуками, а також насінням та листям диких і культурних рослин.
На відміну від багатьох інших птахів, куріпки, спарувавшись, залишаються постійно разом. Дружно мостять гніздо, вигодовують і привчають до життя курчаток до їх цілковитого подорослішання. Співучі півні розважають різноголосими втішними мелодіями своїх подруг, які сидять на кублах.
Не дивина, розповідав Карпо, натрапити на виводок до тридцяти курчат. У ньому — кілька сімей куріпок. Бо сім’я «всиновила» осиротілих пташок, чиї батьки загинули. Свої та чужі живуть однією приязною родиною.
Тут, у Богуславці, куріпки не голодують. Влітку вдосталь підніжної поживи, а взимку лісова охорона пильнує, аби не порожніли пеньочки-довбанки — годівниці. Густо-прегусто їдалень із зерном обладнано для куріпок у цій глушині — більше півсотні. Розкошують птахи.
Колонія куріпок розростається, мов гриби після дощу. «Як уникнути перенаселення?» — перепитує Карпо. Розселяємо туди, де їх немає, бо користь для лісу, особливо для молодих посадок, від них дуже велика. Останнім часом багато сімей переселили в гаї та діброви Камінь-Каширського району, де недавній страшний бурелом витрощив ліси на тисячах гектарів. От ці крилаті санітари й допомагають, аби виросли здорові хвойняк та листовик.
Проїжджаємо копильчаками Богуславку. То тут, то там між кущами спритно прошмигують зграйки куріпок. Побачивши нас, парочка птахів, яка порпалася в снігу, насторожено завмерла, ладна дременути в хащі, заплетені малинником.
А довкруг — тиша. Розкіш світла. Зимова казка.
