19/11/2010
0К празднику работников сельского хозяйства газета "Сельские вести" опубликовала две статьи с оценкой состояния АПК и вообще сельского хозяйства и украинского села. Почитайте… М.П.
Стан в АПК — задовільний
Валентина КОРОЛЬ.
На сьогоднішній день стан в агропромисловому комплексі задовільний, — заявив на прес-конференції, що відбулася напередодні Дня працівників сільського господарства, міністр аграрної політики Микола Присяжнюк. Завдяки сприятливим погодним умовам нині продовжують сівбу озимих культур зернові господарства Криму, окремих районів Одеської, Запорізької та Миколаївської областей. Загалом площі озимої пшениці, жита та ячменю під урожай 2011-го заплановано довести до 8,3 млн. га, що на 10-12 відсотків більше від попередніх років. Площа слабких і зріджених озимих зернових, за даними регіонів, становить близько 700 тис. га (9 %), ріпаку — 0,1 млн. га (13%).
ЩОДО ЗАВЕРШЕННЯ польових робіт, то вже намолочено 41,2 млн. тонн зерна (в бункерній вазі) при середній урожайності 28,4 ц/га, кукурудзи — 11,8 млн. тонн при урожайності 45,8 ц/га, соняшнику — 7,1 млн. тонн насіння при урожайності 16,0 ц/га, сої — 1,6 млн. тонн бобів при врожайності 16,1 ц/га. Цукрових буряків зібрано 14,5 млн. тонн при врожайності 297 ц/га.
Прогнозований валовий збір пшениці цьогоріч становить 17,2 млн. тонн, що на 3,7 млн. тонн менше від минулорічного; ячменю — 8,7 млн. тонн (менше на 3,2 млн. тонн); жита — 500 тис. тонн (менше на 457 тис. тонн), вівса — 500 тис. тонн (менше на 242 тис. тонн); гороху — 480 тис. тонн, що на рівні минулого року; кукурудзи — 11,6 млн. тонн (10,5 млн. тонн у 2009-му); гречки — 148 тис. тонн (188,6 тис. тонн); проса — 118 тис. тонн (139, 3 тис. тонн); соняшнику — 6,8 млн. тонн.
— Щодо виробництва сільськогосподарських культур, то чітко розуміємо, — заявив В. Присяжнюк, — що наше основне завдання — гарантувати продовольчу безпеку. На жаль, Україна поки що залежна від імпорту м’яса. Але ми відпрацьовуємо стратегію розвитку цього напряму, і незабаром буде прийнятий національний проект, згідно з яким держава фінансово підтримуватиме й стимулюватиме розвиток виробництва вітчизняного м’яса та молока. Відтак наступного року пріоритетною буде саме молочна галузь.
Крім продовольчої безпеки, важливим напрямом роботи Міністерства, за словами В.Присяжнюка, стане збереження зовнішніх ринків з продажу зерна. І тут головне, аби ці кроки не спричинили внутрішнього дефіциту хліба і не спонукали до подорожчання фуражного зерна для виробників м’яса. Експорт іде прогнозовано і нині Україна вже відправила за кордон понад п’ять з половиною мільйонів тонн збіжжя. До нового року заплановано збути ще 2,5 млн. тонн. Загалом наші розрахункові можливості становлять 12,5-13 млн. тонн зерна.
На початку грудня Міністерство аграрної політики планує провести робочу зустріч із зернотрейдерами, на якій їм буде запропоновано, починаючи з лютого-березня, укладати угоди за форвардними контрактами. Зернотрейдери зі свого боку допомогли б сільгоспвиробникам збільшити врожайність, що дало б змогу гарантувати продовольчу безпеку й вийти на зовнішні ринки.
Держава за своїми розрахунковими можливостями допомагатиме зерновиробникам, але, на думку В. Присяжнюка, зернотрейдери зобов’язані приходити на ринок разом із форвардними контрактами. Вони ж мають допомагати в будівництві елеваторів, дбати про збиральну техніку. Адже не секрет, що при нинішніх посівах і врожайності ми втрачаємо через відсутність комбайнів понад 4 млн. тонн зерна.
http://www.silskivisti.kiev.ua/18572/index.php?n=7293
«Село неначе погоріло…»
Розмову вів Олександр КАРПЕНКО. ото Олександра Литвиненка.
Не туди прямує наш АПК. Це видно і з того, як швидко знелюднюються села, і з того, як внутрішній ринок заполонили імпортні низькоякісні харчі, і з сировинного характеру сільськогосподарського виробництва, і багато ще з чого. А куди йому слід було йти, на якому етапі реформ збився з курсу, чи можна цей напрямок ще виправити? Про це розмова з доктором економічних наук, професором, заслуженим економістом України Любов’ю Василівною Молдован.
— ЛЮБОВ ВАСИЛІВНО, наші читачі вже знають, що український АПК внаслідок так званих безальтернативних аграрних реформ пішов шляхом латифундизації — поглинання реформованих господарств великими та утворення агрохолдингів, які обробляють величезні площі сільгоспугідь. Хіба це не природно, якщо сильний поглинає слабшого в умовах вільного ринку та конкуренції? Що поганого в тому, що на селі застосовуються індустріальні технології, завдяки яким досягається висока продуктивність праці? То в чому небезпека такого курсу?
— Сприймаю це запитання як провокаційне, бо добре знаю, що «Сільські вісті» — на боці селян-трудівників, а не латифундій. Ні, це не природно, це дико і злочинно, бо разом із фермерами, одноосібниками і середніми за розміром господарствами поглинається українське село, яке, як свідчить світова практика, є особливою територією, де не можна застосовувати закони дикого капіталізму. У нас же нині на селі чиниться справжній розбій, коли до керівника господарства, у якого на грудях — дві Зірки Героя, заходять «поважні» особи і пропонують «по-дорослому» продати корпоративні права. А зі звичайними керівниками взагалі розмова коротка: або — або. Хіба це конкуренція? Процес латифундизації, тобто створення великих агропромислово-торгових формувань (агрохолдингів) із площею землекористування від 10 до 300 і більше тис. га, в Україні набуває загрозливого характеру. Таке неприпустиме в інших країнах розширення землекористування обґрунтовують реформатори перевагами «великотоварного виробництва». Однак великотоварність американського, європейського, азіатського сільського господарства забезпечується зовсім іншим шляхом, якого чомусь в Україні не хочуть визнавати.
Не ми першими зіткнулися з таким явищем. У 1960-х, під час економічної кризи, великий американський бізнес із метою диверсифікації своїх капіталів став інвестувати їх у аграрне виробництво. Для цього скуповував або брав в оренду великі площі сільгоспугідь, витісняючи фермерів. За сприятливої кон’юнктури на аграрному ринку компанії мали добрі прибутки. Вже з’являлися прогнози, що у майбутньому 500 великих агроінтегрованих компаній зможуть «прогодувати Америку і півсвіту». Але в Америці пам’ятними були 1920-ті — початок 1930-х років, коли за такої ж ситуації у міру послаблення кризи великий бізнес повернувся до своєї звичної справи: фінансових спекуляцій, торгівлі нафтою, зброєю та іншим, а сільське господарство покинув. У наслідку великі площі сільгоспугідь кілька років не оброблялися. Тоді держава змушена була викуповувати ту землю і продавати її по 75 дол. за 1 га всім, хто хотів на ній господарювати. Довелося приймати програми заселення знелюднених територій. Але, здобувши добрий урок, уряд на початку 1970-х заборонив несільськогосподарським компаніям безпосередньо займатися сільськогосподарським виробництвом. Натомість було взято курс на підтримку об’єднання фермерів у кооперативах, які забезпечували їм великотоварність продажу продукції і поставок засобів виробництва.
Негативні наслідки латифундизації ми бачимо сьогодні у латиноамериканських країнах, де в багатьох регіонах через хижацьке використання сільгоспугідь вони перетворилися на савану. В Африці латифундії, спеціалізуючись на експортно орієнтовану продукцію, знищують фермерські пасовища, вирубують ліси, породжуючи проблеми для й так бідного місцевого населення. У нас в Україні ці агроформування виробляють лише зернові та олійні, виснажуючи поля та позбавляючи роботи селян. Лише за останні чотири роки кількість зайнятих у сільськогосподарських підприємствах зменшилася більш ніж удвічі.
— Але ж одна з головних проблем людства — нестача продовольства. Чи нагодує фермер країну?
— По-перше, прихід великого капіталу в сільське господарство багатьох країн Латинської Америки й Африки не збагатив найманих працівників і не убезпечив бідних від голоду. По-друге, найкраще забезпечені продовольством і є його найбільшими експортерами країни Європи, Північної Америки, Океанії й ряд азіатських, в яких сільгоспвиробництво тримається на фермерах і їх об’єднаннях. Фермери є власниками виробленої продукції і доходів від її реалізації, тоді як наймані працівники — лише заробітної плати.
Забезпечуючи виробництво сільськогосподарської продукції і відповідні доходи, фермерські господарства водночас надають роботу членам сімей. Фермерство сприяє осілості сільського населення, тоді як «пролетаризація» селян спричинює його міграцію. Тобто завдяки фермерським господарствам сільське господарство реалізує важливі для суспільства соціальні функції.
Люди, для яких село, сільська територія є їхньою домівкою, місцем роботи і відпочинку, дбають про охорону довкілля, тоді як власникам великого капіталу це не «болить», бо вони живуть у містах і на далеких островах, а не в селах.
Світові інституції, зокрема ООН, у міру виявлення негативних наслідків глобалізаційних процесів для сільського господарства і сільського населення дійшли висновку, що продовольчу проблему не можна розв’язати без соціальної та екологічної складових. 1992 року ООН визнала багатофункціональність сільського господарства як інструмент забезпечення сталого розвитку галузі і сільської території, згідно з якою воно має бути наділене трьома рівнозначними функціями: економічною, соціальною і екологічною. Більшість країн світу не лише ратифікувала документ щодо сталого розвитку, а й розробила на його основі власні відповідні акти. Ось перед моїми очима — французький закон про орієнтацію аграрного сектору. У його преамбулі читаємо, що основою цього закону є забезпечення багатофункціональності сільського господарства. Відповідне правове забезпечення виконання сільським господарством економічних, соціальних і екологічних функцій ми знаходимо у законодавстві Польщі й інших нових членів ЄС. В Україні поки що до правового забезпечення реалізації багатофункціональності сільського господарства справа не дійшла.
Нерідко опоненти ставлять нам за приклад структуру зайнятості населення країн Заходу, де в сільському господарстві задіяно не більше 10 відсотків працездатного населення. Тоді як у нас на селі живе й працює надто багато, на їхню думку, людей — понад 30 відсотків. Виходячи з цього, суспільству нав’язується думка, що скорочення сільського населення та працюючих в аграрному комплексі — необхідний процес. Але, по-перше, потрібно рахувати не відсоток населення, а навантаження орної землі на одного працюючого у сільському господарсті. Тоді картина зовсім змінюється. По-друге, у США, Європі й інших регіонах зрозуміли, що надмірна урбанізація, тобто перенаселення міст, породжує безліч соціальних, екологічних і моральних проблем. Тому там витрачаються величезні кошти, аби «розвантажити» міста за рахунок розширення сільських поселень. У США дотримуються принципу: на одному квадраті площею 9 на 9 км має жити, як мінімум, одна людина, байдуже хто — лісник чи фермер. Це необхідно для того, щоб території не дичавіли, щоб земля була облагороджена. Турботливо ставляться до кожного поселення, до кожного фермера у країнах ЄС. А от із карти України протягом останніх двадцяти років зникло понад 550 сіл, і суспільство залишилося до цього факту байдужим. Куди йдемо? Де наш патріотизм? Хіба він лише в тому, щоб носити вишиванки? Чи усвідомлюємо, що зникає Україна? Вже й так показник заселеності сільських територій у нас найнижчий у Європі. Наприклад, у Німеччині на 100 кв. км — 21 поселення, у Франції — 17, а в нас — лише 3,8.
— Наші аграрні реформи пішли таким шляхом через те, що ми не знали іншого, чи, можливо, нас хтось свідомо на нього спрямував?
— Гадаю, вітчизняні наука і практика не були готовими до реформування. Нам нав’язали безальтернативну аграрну модель, яку розробили закордонні радники в рамках ряду проектів. Людям запропонували ті організаційно-правові форми, які на той час були легалізовані для інших галузей. Чинилося це під гаслами збереження цілісних майнових та земельних комплексів і великотоварного характеру виробництва. Однак такий підхід прирік на концентрацію майна КСП і землі у руках невеликої кількості людей. І в колективних господарствах селяни не розпоряджалися своєю власністю, а підписавши угоди оренди з приватниками, ще більше віддалилися від неї. Реформа проводилася нібито заради того, щоб зробити селян власниками своєї землі, перетворити їх на справжніх господарів, але фактично перетворила їх на наймитів. І оце заради цього село пережило такий шок, зазнало руйнації? Сьогодні виникає думка, що нинішній процес латифундизації був спланований ще тоді, коли в країні не були легалізовані ні партнерства, ні S-корпорації, ні інші колективні форми господарювання, в яких власники земельних ділянок є власниками прибутку від сільськогосподарської діяльності. Це, вочевидь, робилося для того, щоб можна було безперешкодно концентрувати українську землю в руках великого капіталу. Зі скасуванням мораторію на продаж землі цей капітал одержить стовідсотковий шанс досягнути своєї мети. Мої опоненти кажуть: ну хіба ту землю хтось вивезе за кордон, адже вона залишиться тут, на ній працюватимуть наші люди. І таке інше. Однак у всьому світі землю купує той, хто на ній живе і працює. ООН класифікує скуповування землі транснаціональними компаніями як переділ світу з допомогою капіталу або нову колонізацію відсталих країн. Керівник ФАО Жак Діуф називає цей процес консервацією бідності колонізованих країн, адже вигоду від господарювання на їхніх землях дістають інші країни. До категорії тих, які перебувають під загрозою колонізації, належать африканські, латиноамериканські і країни колишнього СРСР. Якщо нас влаштовує доля колонії, то давайте і далі сприяти концентрації сотень тисяч сільгоспугідь у руках кількох десятків компаній, власниками яких є представники великого бізнесу. Якщо ні, то думаймо, як зупинити цей негативний процес.
—А чи не пізно? І як же його зупинити?
— Не пізно. Було б бажання та воля влади.
З чого, як на мене, треба почати? Відновити структуру організації виробництва таким чином, щоб на одне село була, як мінімум, одна господарська одиниця зі статусом юридичної особи. Бо серед усіх мінусів агрохолдингів найбільший полягає в тому, що вони зареєстровані в містах, а їхні філіали в селах втратили статус юридичних осіб, тож місцеві громади майже повністю позбавлені доходів із податкових джерел. Отже, всім філіалам агрохолдингів треба повернути статус юридичних осіб та обов’язково зареєструвати їх у селах, де вони працюють.
Другий захід: заборонити надспеціалізацію, коли віддається перевага якійсь одній культурі: соняшнику, пшениці, кукурудзі, ріпаку, сої. Для цього потрібно адаптувати до умов України діючий практично в кожній країні акт про правильну сільськогосподарську практику, в якому викласти всі ази аграрного господарювання: дотримуватися сівозмін, певного співвідношення складових тваринництва і рослинництва, обмежити застосування хімії, доглядати за лісосмугами, здійснювати меліорацію грунтів, очищувати водні джерела, підгодовувати фауну і таке інше. Якщо суб’єкти господарювання на землі дотримуватимуться вимог цієї, скажемо так, аграрної конституції, то вимушені будуть створювати нові робочі місця, відновлюючи такі трудомісткі галузі, як тваринництво, картоплярство, овочівництво, ягідництво, садівництво та інші, розвивати обслуговуючу сферу.
Третій захід: обмежити землекористування. Інститут економіки та прогнозування НАН України розробив проект закону про обіг землі на той випадок, якщо буде скасовано мораторій на її продаж. Він містить усі норми, застосовувані у світовій практиці: землею може користуватися лише той, хто на ній живе і працює, має відповідну освіту або досвід роботи. Максимальний розмір земельної ділянки, якою володіє одна особа, на нашу думку, може бути не більшим, ніж площа колишнього КСП чи колгоспу, тобто 3-5 тис. га угідь.
Четвертий крок — повністю переорієнтувати бюджет на підтримку колективних підприємств, засновниками і членами яких є власники земельних ділянок, набутих у результаті реформування КСП, та фермерських і товарних особистих селянських господарств. Тобто слід допомогти тим, хто цього найбільше потребує, бо досі майже сто відсотків державної підтримки поглинали великі аграрні формування, які й так, як мовиться, в шоколаді. Підтримка створення зазначеними товаровиробниками збутових, постачальницьких, переробних та інших кооперативів — шлях до підвищення їх конкурентоспроможності і протистояння поглинанню їх великим капіталом.
— Чи не переоцінюєте ви їхню роль? Чи не кидаєтеся від однієї крайності — латифундій до іншої — кооперативів?
— Перегляньте статистичні звіти: особисті селянські господарства виробляють 98% картоплі, 88% овочів, 86% фруктів, 82% молока, 51% м’яса. І це практично без підтримки держави. Ясна річ, держава не може надавати дотацію кожному. Ще важче самотужки збувати продукцію. Зробити це ефективно можна тільки через кооперативи. ООН через кожні два-три роки ухвалює документи, які стосуються розвитку кооперації. Ось переді мною Резолюція №56/14: «Кооперативи у процесі соціального розвитку», в якій розвиток цих форм господарювання визначається як ефективний захід у боротьбі з бідністю. 1998 року Єврокомісія ухвалила директиву, в якій настійно рекомендувала урядам ЄС сприяти кооперативним та іншим некомерційним об’єднанням сільгоспвиробників та детально перерахувала необхідні для цього заходи. Зокрема, пропоновано надавати допомогу для створення матеріально-технічної бази таких об’єднань, протягом 5 років утримувати їх фахівців. Польща на виконання цієї директиви ухвалила 2000 року закон, а 2004-го — ще один. Міністерство сільського господарства доповнило його наказом, згідно з яким визначило мінімальну партію продукції, яку щороку має реалізувати кооператив: молока — 100 тисяч літрів, бичків — 500 голів і т. д. Тобто між державою і фермерами укладено своєрідну угоду про співпрацю. Що ми бачимо сьогодні? Кооперативи — по всій Польщі. При середній площі фермерського господарства 7,7 га, а в групі найбільших — 29 га, вони не лише забезпечують сільгосппродукцією свою країну, а й експортують її до сусідніх. Тож твердження про те, що велике господарство — це великотоварність, а дрібне — дрібнотоварність, це міф, придуманий ідеологами латифундизму, бо товарність формується в момент продажу, а не виробництва.
Давайте подивимося, що робиться у Франції. Лише один приклад. 58 тисяч фермерів об’єднуються у 70 кооперативів зі збуту зерна, мають спільний кооперативний портовий елеватор «Сіка-Атлантіка» в Ла-Рошелі. Щорічна частка цієї кооперативної системи у збуті французького зерна — понад 20 відсотків. Це велика партія чи дрібна? Причому кожен фермер завдяки тому, що всі ланки логістичного ланцюжка «від поля до порту» надають йому послуги за собівартістю, одержує 78% вартості ціни, яка складається в порту. Наші ж великотоварні виробники, через те що в цьому ланцюжку — комерційні зернотрейдери, залізниця та порт і ще багато чого, одержують близько 50 відсотків ціни, що утворюються в Одеському порту. Три канадські степові кооперативи, які об’єднують сто тисяч фермерів, щороку реалізують 18 млн. тонн зерна. Що, це теж малотоварність?
Але в Україні розвиток обслуговуючої кооперації стримується. Відповідальним службовцям та законодавцям ніяк не можна довести, що обслуговуючі кооперативи утворюються не для одержання прибутку, а для спільного виходу на ринок групи виробників, яким і належить виручка. Лише в нашій країні ця форма господарювання обкладається податком на прибуток, і тому виникає суперечність між законом про сільськогосподарську кооперацію, згідно з яким обслуговуючі кооперативи не мають на меті одержання прибутку, і податковим законодавством, котре не звільняє їх від податку на прибуток. Цю колізію треба подолати.
Дуже важливим заходом для підтримки малих та середніх виробників має стати розбудова мережі оптових ринків сільськогосподарської продукції. Їх також треба створювати на кооперативних засадах або в формі комунальних підприємств, які не мають на меті одержання прибутку. У Франції у кожному регіоні є такий об’єкт (21 ринок загальнонаціонального значення). Польща успішно розбудовує такі ринки. Хто виступає їх засновниками? Близько 60 відсотків коштів вкладає держава, решту — кооперативні об’єднання та оптовики. В Україні поки що далі балачок про такі ринки справа не рухається. Бал правлять міські комерційні ринки.
— Ви взагалі проти залучення комерційного капіталу у сільське господарство?
— Не проти, але не таким шляхом. Аграрний комплекс треба розвивати не шляхом поглинання та концентрації капіталу, а шляхом його складення, тобто утверджувати партнерські засади виробництва. Як наша держава вирішила розв’язувати проблему дефіциту м’яса та молока? Є намір будувати із залученням несільськогосподарського капіталу великі молочні та відгодівельні комплекси, а уряд відшкодовуватиме інвесторам 50 відсотків витрат. Тобто знову наступаємо на ті ж граблі, що й за радянських часів, — гігантоманію. У Франції ж на підставі партнерських угод (договорів про інтеграцію) між переробними заводами та супермаркетами фермери виробляють понад 60 % свинини, 100% насіння та фруктів і овочів, призначених для консервування. Перший учасник договору, наприклад, постачає другому молодняк та комбікорми, останній відгодовує свиней, і так далі — от партнерське колесо й закрутилося. Відносини між партнерами регулюються спеціальним законом про інтеграцію. Те ж саме ми бачимо в США й інших країнах. Треба активніше вивчати і впроваджувати світовий досвід організації аграрного виробництва. Ми ж чомусь запозичили в країнах Латинської Америки та Африки найгірші елементи, які ведуть нас у глухий кут.
http://www.silskivisti.kiev.ua/18572/index.php?n=7292
