27/10/2010
0В останні теплі дні нинішнього року далеке карпатське село Турятка, що розкинулося в Гли-боцькому районі Чернівецької області, зустрічало двох дивних мандрівників. Зодягнені вони були в примітні камзоли давніх віків і нагадували пришельців із далеких історичних епох.
Представились селянам. Старшого за віком звали Петер Чепик. Він викладач історії одного з університетів поблизу угорського Будапешта. Другий – Габор Човнаї. Обидва – члени угорського історичного клубу «Баконі замок». За походженням – нащадки давніх гунів, які в II-III ст. переселялися зі степів нинішнього Казахстану на береги Дніпра і Дунаю, далі в Європу. їхні предки розташувалися в римській провінції на правому березі Дунаю, у так званій Панонії, що є частиною сучасної Угорщини.
Отож Петер і Габор вирішили повторити цей знаменитий похід гугонів із далекого Казахстану до Угорщини. Оскільки, відомо, що їхні предки пересувалися кіньми, і кіннота їх тюркомовних пращурів жахала замало не половину держав світу, то перехід від Алма-Ати учасники історичної мандрівки вирішили здійснити на гривастих четвероногих друзях.
Ця вельми цікава експедиція розпочалася 1 квітня 2009 року в колишній столиці Казахстану. Триває ось уже понад шістнадцять місяців. Маршрут було прокладено через Казахстан, Росію, Україну, Румунію та Угорщину Як заявив у Турятпі Петер Чепик, вони загалом уже пройшли верхи і пішки майже 5600 кілометрів.
Габор Човнаї переповідає, що надзвичайно гостинно із бучними застілля-ми їх зустрічали в козацьких станицях російської Кубані. Та найбільше вражає гостинність українців. Люди, мовляв, завжди відмовляються брати гроші за харчі, приносять сіно й інші корми коням.
– Ми вирушили в похід на трьох конях, – розповідає угорський історик Петер Чепик. – І це виправдало наш задум, щоб мати в дорозі запасну гужову силу. В складних степових умовах Казахстану один із наших коней загинув. Не витримав жорстокої спеки…
Нащадок гунів погоджується з тим, що такий перехід можна було здійснити, приміром, на авто чи мотоциклами. Це було б значно швидше. Але переконані, що було б не так цікаво, а головне, зовсім не відповідало б суті задуму. Бо кінний перехід – це начебто реставрація маршруту предків через майже дві тисячі років.
– До того ж, – весело сміється Габор Човнаї, – це екологічно чистий перехід. Ми попри те, що історики – переконані екологи… І це також вельми суттєво…
Як видно на світлинах, котрі зробив житель села Турятка Дмитро Георгієвич Ніко-лаєвич і люб’язно надав їх для публікації. Обидва учасники експедиції весь уже шіст-надцятимісячний перехід здійснюють у давньому одязі гунів.
Коли зібралася сільська молодь подивитися на дивних прибульців, місцеві гострослови почали висловлювати солонуваті припущення на кшталт того, що мадярські історики, мовляв, «шифруються» під українських козаків, аби ліпше, з повагою подолати територію нашої держави. Адже і бриють голову, і мають «оселедці» наших давніх реєстровців.
Габор Човнаї швидко вловив головну суть кпинів і, вживаючи російські та румунські слова (Турятка раніше входила до складу румунської Молдови), пояснив, що такі чуби на бритій голові завжди носили їхні предки гуни. І це ще треба встановити, українські «оселедці» чи тюрські чубики були первинними. І хто в кого запозичив брити голову, залишаючи попереду волосяну гриву.
Та найбільше вражає, що весь майже шеститисячокілометровий шлях угорські історики подолали, зодягнені в давній одяг гунів – теплі камзоли і шапки з пір’їною. Особливо важко було за цьогорічної нестерпної спеки. Однак витримали. Ніде не піддалися спокусі скинути давній одяг. Бо, власне, в тому й полягав задум – показати всім людям, які були їхні предки гуни, яким шляхом простували до Панонії.
На підході до карпатської Турятки, де реставратори походу давніх гунів із степів Казахстану до Європи зробили перепочинок, у них підбився один із двох коней. Тому одному із угорських істориків довелося постійно долати перехід пішки. Це також було вельми обтяжливо, позаяк довелося крокувати в повному обладунку із шаблею при боці.
Перебуваючи в селі, історики розповіли, що в давні часи Турятка була одним із центрів на шляху переходу гунів до Румунії та Угорщини. Саме тому реставратори зробили зупинку в селі. Цікавилися тим, які прізвища носять жителі. Напевне ж шукали, чи не надибають тут бува людей із прізвищами, схожими на їхні.
Але Турятка – українське село. Жителі його з жалем розповідали угорським історикам про те, як у 1944 році 80 громадян села було примусово відправлено на будівництво якогось Онезького каналу. Половина з них померли з голоду та виснажливої праці і поховані в холодних землях Сибіру та Півночі. Мешканці Турятки віднайшли кошти і на території місцевого храму Пресвятої Богородиці установили пам’ятний знак, викарбувавши на гранітній плиті прізвища безвинно полеглих земляків на чужині…
Жителі Турятки щиро частували Петера Чепика та Габора Човнаї, їх витривалих коней. Знайшли і чарівника ветеринара, який надав необхідну допомогу четвероногим учасникам дальнього переходу. Із села до румунського кордону нащадки гунів вирушили вже верхи і в доброму настрої…
