29/06/2006
0
Іваничівського, Володимир-Волинського, Любомльського та Шацького районів,
Західний Буг став своєрідною демаркаційною лінією між Україною та Польщею.
Можна сказати, що річка „несе державну службу” двом країнам. Але її береги
суттєво відрізняються один від одного.
Правий берег заздрить лівому
Наші сусіди і ставляться по-державному до річки. За Бугом постійно доглядає спеціальна водна служба. Аби течія не змінила русло, закріплює береги. Щоб із повалених дерев не утворювалися затори, розчищає річку за допомогою моторного човна. Нам би тільки позаздрити. Та немає кому. Бо подібну українську системну службу просто не створили. Місцева влада, хоч би й хотіла, пильнувати за Бугом не може, оскільки він майже повністю у прирубіжній зоні. А функції прикордонників зовсім інші.
Поляків наші проблеми не хвилюють,і вони стали висувати претензії: „Почистіть свій берег”. Обурення українською бездіяльністю зрозуміле: є місця так завалені деревами, що можна по них перейти з одного берега на інший.
Скаргу переадресували Луцькому міжрайонному управлінню водного господарства, котре до 2005 року було управлінням осушувальних систем Волинського облводгоспу. Ця служба несе відповідальність за великі річки та канали області. Відповідальність, фінансово не підкріплену. Кошти з державної казни на очищення водних артерій надходять вряди-годи. Востаннє Західний Буг звільняли від заторів два-три роки тому поблизу Ізова у Володимир-Волинському р-ні. Тоді роботи (тобто грошей) вистачило на тиждень.
І от нещодавно водникам виділили 30 тис. грн. на ділянку цієї річки біля Кречева Мовниківської сільради Іваничівського р-ну.
– Скільки кілометрів прибережної смуги за таку суму вдасться пройти, важко передбачити, адже робота дуже затратна, – коментує головний інженер Луцького міжрайонного управління водного господарства Степан Артюк. – Та й метод у нас примітивний. Сусіди „джипом” користуються, а ми – бульдозером.
Улов – на дрова
Разом із Степаном Артюком та з провідним інженером-гідротехніком Володимир-Волинської дільниці управління Віктором Бицюком вирушаємо до річки. Саме того дня бригада зробила перші спроби вийняти з води повалені дерева. Як нам вдалося наблизитися до державного (!) кордону важкопрохідними шляхами, де планують відкрити новий перехід, – історія, варта окремої публікації. Головне, що добралися.
Прикордонник впускає нас за розорану смугу, яка ще досі обнесена хоч і невисоким, але колючим дротом. За густою зеленню видніється польська земля. Протилежний берег Бугу – похилий. Очевидно, його постійно обкошують. Ростуть молоді верби та тополі. З українського боку – все навпаки. До того ж, у цьому місці річка, звиваючись, підмиває наш берег. І не дивно, що до нього прибиваються дерева. Тут уже важко дослідити, на чиїй території колись росли ці ломаки.
Гуркоче бульдозер. Кілька чоловіків намагаються накинути на надгнилий стовбур, що плаває, оповитий баговинням, петлю з металевого тросу, другий кінець якого прив’язують до трактора. Лише за кілька спроб вдається витягнути його з водяного полону. Мої супутники починають активно допомагати колегам. – Завдання непросте. Сьогодні ми, фактично, придивлялися, як краще організуватися, – каже провідний інженер із водних ресурсів Євген Мовяк, якому не вперше доводиться виконувати таку роботу. – Дерева гинуть від грибкових захворювань, від „діяльності” бобрів. Зрештою, верби та тополі – недовговічні. А цієї весни був ще й великий паводок.
– Візьмемо крюків побільше, багрів, людей, ще одного трактора замовимо, – доповнює головний інженер водного управління Степан Артюк. – Є ефективніші методи піднімання колод. Кажуть, така техніка у лісгоспах на Львівщині. Ми обійдемося своєю. Завдання ж мусимо виконати.
Хоч водникам зізнаватися незручно, але попотіти тут доведеться. Адже глибина Бугу – чотири метри, ширина – 30-40. Як дібратися до тих патиків, що посередині річки? Зрізати дерева команду їм не давали (через рік-два сухі знову нападають у воду). А в окремих місцях такі непрохідні хащі, що до берега не приступити.
Допомагатиме рятувати річку і місцеве населення. Старший чоловік, побачивши нашу експедицію біля кордону, запропонував свої гаки, а молодший – попросився у стропальники.
Павло Хомік, який 20 років мешкає в цих краях і вісім із них працює Мовниківським сільським головою, не пам’ятає, щоб хто чистив Західний Буг, у тому числі і в радянські часи. А кречівці наловчилися виймати деревину з води собі на дрова на тому відрізку, де річка виходить із прикордонної смуги. І мають для цього спеціальні пристосування. Місцева влада домовилася з водниками забрати гілляччя для потреб села. Адже не всі мешканці мають можливість користуватися газом. Твердим паливом обігріваються і бюджетні установи сільради.
Заробляють самі на себе
Іван Шевчик працює начальником Луцького міжрайонного управління водного господарства більше 10 років. За цей період, як він стверджує, гроші на догляд за річками й каналами держава дає неохоче. Щоправда, останнім часом хоч і виділяють мало, але надходить вся запланована сума. У рік цих копійок вистачає на очистку тільки п’яти тисяч кубів. Із подібною роботою один екскаватор справляється за місяць, а таких машин в управлінні три, ще й чотири бульдозери. – Роботу самі шукаємо. Наше управління може працювати за прямими угодами, – каже Іван Кирилович. – Зараз чистимо внутрігосподарську мережу в Романові, ставки в Струмівці та Зміїнці Луцького району. Зі зміною назви управління розширили наші обов’язки, введено посаду заступника начальника з водних ресурсів. На Володимир-Волинській та Цуманській дільницях маємо інженерів із водних ресурсів. Крім догляду за осушувальними мережами – більше тисячі кілометрів каналів, 500 гідротехнічних споруд, майже тисяча кілометрів малих річок. Зараз виносимо в натуру прибережні захисні смуги залежно від довжини річки – 25, 50 і 100 м. Висаджуємо дерева, які з “успіхом” ламають місцеві жителі. Разом із земельниками стежимо за порушеннями водоохоронного законодавства. Люди продовжують його ігнорувати: самовільно захоплюють землі, будують, орють, сіють, де не належить. У воду потрапляють пестициди, гербіциди. Штрафуємо за подібне, складаємо акти, протоколи. Це дає певні результати.
Іван Шевчик вважає, що стан річок і каналів у семи районах, які доглядає його служба, набагато кращий, ніж у Луцьку.
– Навести лад, хоч і сутужно з коштами, все-таки можливо, – продовжує Іван Кирилович. – У нас на кожні 10-12 км річок чи каналів закріплена людина. Знаходимо бажаючих працювати за 350-400 грн. (у селі не завжди є можливість стільки заробити), даємо спецодяг, купляємо косу, лопату. Вони у нашому штаті, і вже стараються, щоб було почищено, покошено, щоб гідротехнічна споруда була побілена. Якщо наш оглядач не побачив, хто викинув сміття, то сам прибере. Закріпити хоч по 200 метрів Сапалаївки за конкретними людьми – вони б знали, хто шкодить, і річка мала б зовсім інший вигляд. У Ківерцях кілька років тому чистили Пруднік. Тільки-но приїхав екскаватор, люди повибігали сваритися. Чому? А виявилося: познаходили каналізації, якими спускали в річку нечистоти та повивертали їх. Стало зрозуміло, хто порушник.
Якщо на державну меліоративну мережу з бюджету виділяють якісь кошти, то внутрігосподарська, фактично, залишається нічийною, тобто недоглянутою. Президент України розпорядився передати її у комунальну власність, але не скрізь влада на місцях на це йде охоче. За словами начальника Володимир-Волинської експлуатаційної дільниці Луцького міжрайонного управління водного господарства Анатолія Лоборука, в Іваничівському р-ні поставлене завдання виконали на 100%, а у Володимир-Волинському – тільки на 30%, посилаючись на те, що мережа дуже занедбана. Подібна ситуація і з річками. Чомусь так виходить: чим тонша водна артерія, тим менше зусиль докладає громада, аби її врятувати. То, може, легше річку зовсім засипати? Були ж такі випадки на Волині.
– Ні, – категорично заперечує Іван Шевчик, – за неї треба боротися. Як приємно посидіти над тихим плесом із вудкою або просто вдихнути водну прохолоду.
