13/08/2010
0Сьогодні неможливо уявити сільськогосподарські вгіддя без лісозахисних насаджень. Зверху земля нагадує шахматну дошку: чіткі квадрати полів розлініяні тополями, березами, липами, дубами. Між тим, так було не завжди. Була людина, яка першою почала саджати по периметру поля дерева з метою захисту посівів. Той крок став справжньою революцією у сільському господарстві.
«…ЧЕРЕЗ його поля посаджено ліс. Рівні, як стріли, дерева, за ними інші, вищі, теж молодняк, за ним старий ліс. І всі один вище другого. Потім знову смуга поля, вкрита густим лісом. Ліс йому, поміщику, потрібен для того, аби в такому-то місці відповідну кількість вологи додати полям, стільки і стільки удобрити опалим листям, стільки і стільки дати тіні…
Коли навколо посуха, в нього посухи немає. Коли навколо неврожай, в нього немає неврожаю». (М.В. Гоголь, другий том «Мертвих душ».)
ЦЕ ПЕРША письмова згадка про лісозахисні насадження. Поміщик з грецьким прізвищем Костонжогло подав ідею захищати поля, саджаючи по периметру дерева. Прототип персонажа — не хто інший, як сусід Гоголів-Яновських Василь Ломиковський. Відставний штабс-капітан, оселившись в успадкованому маєтку неподалік Миргорода, вчинив у повіті справжній фурор. Вузьколобі провінційні міщани нашіптували, що Ломиковський, напевне, водить дружбу з нечистою силою. Погодьтесь, як це може бути, – в роки жорстокої посухи агроном-самоук збирав урожаї, про які поміщики не мріяли навіть у найсприятливіші сезони.
На щастя, до наших днів дійшов єдиний екземпляр книжки «Розведення лісу на хуторі Трудолюб», де про свої пошуки в агрономічній галузі розповідає сам Василь Ломиковський:
«Долі потрібно було призначити мені житейську осілість на защеному полі, яке мало кількасот десятин землі.
До розведення садових і лісових дерев я взявся в 1809 році, коли мені було від народження 33 роки. Минуло 25 років, коли, досягши 58 літ, маючи задоволення бачити плодючі сади в повній зрілості, отримав строєвий ліс. У повіті нашому достатньо відомо, що при загальних і крайніх неврожаях, які були в 1834 та 1835 роках, я мав щастя отримати такий розкішний врожай, який буває в найкращі роки».
Свій досвід Ломиковський хотів передати іншим, але мало хто з сусідів наслідував його приклад. Пізніше лаври дістались академіку Докучаєву. Честь йому і слава, що розвинув цілу науку про захист грунтів. Та все ж таки першим був поміщик з маєтку Трудолюб Василь Ломиковський.
Можливо, саме Ломиковському ми завдячуємо зародженням науки про захист родючих грунтів. Адже в тодішній Російській імперії панувала первісна система землеробства, яку можна було охарактеризувати просто — «як Бог пошле». Дощове літо – значить, буде врожай. Посушливе — неврожай, що ж, і на те воля Божа…
На захід від Великих Будищ Диканського району є поле, котре місцеві жителі здавна називають Святим.
Про походження дивної назви розповіла вчителька з Чернечого Яру Лідія Якимівна Ставкова. Там, серед степу, розташоване чарівне урочище Свячене. В старовину під час посухи люди всім селом ішли, співаючи, з хоругвами, на поля просити дощу. То була єдина надія на порятунок.
— Коли починалась посуха чи, навпаки, безперервно дощило, люди влаштовували хресну ходу на поле. Правили серед степу молебень, поля кропили святою водою, щоб пішов дощ або ж перестав.
Споконвіку, перш ніж іти в поле, освячували спеціально призначені для цього три криниці у Святій балці. Цією водою батюшка кропив поля. Тому і називається місце Святим. Я дуже давно там була, — говорить Лідія Якимівна. — Але точно знаю: місце справді святе.
Мені пощастило дістатися Святого урочища. Місцина дійсно викликає захоплення. Далеко від доріг, абсолютне безлюддя і тиша. Тут відчуваєш незвичний душевний спокій, внутрішню гармонію, радість.
Навколішки перед небесами! Сьогодні це звучить дивно. Але ж яка віра! Я відразу згадую оповідання російського письменника А. Чехова «Дуель»: «Кажете, у вас віра, — говорить диякон. — Ось у мене дядько піп, так він так вірить, що під час посухи, коли в поле йдуть дощу просити, бере з собою парасольку і шкіряного плаща. Аби його дощ не намочив. Оце віра!
Коли він говорить про Христа, так від нього сяйво випромінюється, а всі жінки і чоловіки ридма ридають…»
У ті роки ситуація в царській Росії була критичною. Протягом першої половини ХІХ століття лише в Полтавській губернії було знищено 369 тисяч десятин землі. Голий степ. Через суховії з полів вивітрювалась волога, пересихали ріки. Повинна була з’явитися людина, здатна внести в патріархальну систему землеробства щось принципово нове, революційне — ідею захищати поля лісосмугами.
На жаль, сьогодні від його колишнього маєтку не залишилося нічого. Хіба що назва населеного пункту — Трудолюб. Дерева, як розповідають старожили, загинули або ж були знищені під час Великої Вітчизняної війни. Останнє дерево, посаджене Ломиковським (старий берест, котрий ледве могли обійняти двоє людей), стояло при в’їзді в село, де тепер автобусна зупинка.
Невідома точна дата смерті Ломиковського, невідомо, де знаходиться його останній прихисток, невідомо навіть, яка у нього була зовнішність.
Гадаю, багатьох читачів зацікавлять не тільки агрономічні нововведення Ломиковського, а і його стосунки зі знаменитим сусідом. Взаємини у них були, м’яко кажучи, прохолодні. Знаменитого на всю Росію письменника Василь Ломиковський недолюблював. В одному з листів він з насмішкою назвав Миколу Васильовича «генієм Нікошею».
Дорогу сусідам перебігла свиня. Причому в прямому значенні цього слова!
Ломиковський не на жарт образився на Миколу Гоголя за те, що той у повісті «Миргород» висміяв порядки в миргородському повітовому суді. Адже багато родичів Василя Яковича обіймали в суді високі посади. Та й сам він деякий час там служив.
Це підтверджує і художник Лев Жемчужников, який через кілька років після кончини Гоголя гостював у його матері у Василівці: «Всі жителі, і особливо чиновники Миргорода, сердиті на Миколу Васильовича і говорять, що цього в них зроду не було, щоб свиня ввійшла «в присутствіє». Нащо було писати чортзна-що! Государ же це читає!» (Лев Жемчужников, «Мои воспоминания из прошлого»)
