Радість “тихого полювання”

Грибний сезон в розпалі. Зливові дощі, котрі змінюються теплою сонячною погодою дають можливість мисливцям тихого полювання задовільнити свої бажання і насолодитись збиранням літніх грибів. За сироїжками, лисичками, козарями та білими грибами слід вирушати просто зараз. А заразом відпочити на лісовій галявині, набратись у природи сил, енергії і бадьорості.

В літню пору масове паломницво наших краян в буковинські ліси не дає шансів грибнику – початківцю отримати задоволення від величезної кількості зібраних грибів. Проте, є люди, котрі на грибах, як то кажуть, "зуби з’їли". Петро Кирстюк – один із тих грибників-любителів, який напам’ять знає майже кожен шмат буковинського лісу. Чоловік ще ніколи не повертався звідтіля з порожніми руками. Як не гриби, то ягоди чи траву цілющу додому принесе. Лісівники кажуть, дари лісу годі й перелічити. Одні приходять сюди помилуватись природою та вдихнути аромат щойно скошеної трави, в інших – дух перехоплює від справжнього полювання.
Василь Михайлович Сумарюк ціле життя присвятив єгерській службі. Звіра знайти може, відстежуючи його сліди навіть влітку, живе посеред лісу в мисливській хатині на колишній дідизні. Через великі вуса тут його прозивають "Будьоним". Від Гільчанського "Будьоного", кажуть місцеві жителі, жоден браконьєр не сховається.
На пару з літнім чоловіком 4-й рік поспіль у Гільчанському лісництві працює молодий лісничий, Роман Морараш. Його поле діяльності – майже 4 тисячі гектарів лісу, які межуть з Мигівським та Лопушнянським лісництвами. В Гільчанському – є кілька висот, що піднімаються на тисячу метрів над рівнем моря та найбільша популяція в області зубрів, не говорячи уже про оленів, ведмедів та іншої лісової звірини. Одне із мальовничих місць Гільчанського лісництва – урочище Стайка. "Позаду – наш мисливський будиночок. Є ставочок. Плануємо робити дендрарій , біля 60 видів порід дерев висадити. – розповідає Роман Морараш. – Місце цікаве, історичне. Тут був колись населений пункт. Багато каплиць, цікавих церков. Ми серед лісу знаходимось, але ніхто би не сказав, що тут колись була школа". Колись в урочищі Стайка нараховувалось до 50 дворів. Нині за 13 кілометрів від найближчого села наважується жити лише одна жінка – Катерина Копчук, хатина котрої заховалась високо в горах. Катерина Олексіївна живе завдяки дарам природи. Подарунки ж від цивілізації їй привозять інколи лише сусіди-лісники та внуки. Звірини старенька не боїться, хоча минулоріч дикі кабани розрили та з’їли цілу грядку картоплі, а вовк кілька місяців тому загриз козу та її вірного сторожового пса.
Коли у Катерини Олексіївни помер чоловік, вона взялась опікуватись старенькою дзвіницею посеред лісу, котра вціліла в післявоєнні роки. Дорога до неї нелегка, та кілька кілометрів лісом старенька долає легше за будь-якого грибника. До дерев’яної церковки вона позносила ікони та рушнички, вишивані скатертини та домоткані верітки. Турбота про маленький храм стала змістом її життя. Грибників же притягує ця місцина не лише можливістю помолитись у лісовій тиші, – навколо церкви територія справжньої благодаті, земля тут просто всіяна грибами.