Без сусідів і світла

Напередодні сумної дати я з колегами вирушила до лісу, на північ області, до Олевського району, в зону безумовного обов’язкового відселення. Тут, на лісовому кордоні поблизу села Рудня-Радовельське, вже майже півстоліття безвиїзно живуть Ганна Марківна та Костянтин Гордійович Погорілі, впродовж останніх двох десятиліть – практично самі в лісі.

Чому не виїхали одразу з усіма? Зараз старенькі про це говорять скупо: "Так получилося, звикли, та й не виходило, я більше нічого не можу сказати", – каже Костянтин Погорілий.

"Як нам одразу нічого не говорили, не давали переселення, то й залишились", – додає його дружина.

Без сусідів і світла

Біля батьків, яким вже за сімдесят (а Костянтин Гордійович невдовзі готується відзначити вісімдесятиріччя), живуть донька з сином.

Любов Костянтинівна розповіла, що три роки тому вони стали у Вінниці в чергу на отримання житла як переселенці. Хотіли зробити це раніше, але буцімто на Вінницю не давали дозволу. В січні цього року, каже, там житло розподіляли, але до них черга не дійшла.

Господар обійстя все життя пропрацював помічником лісника в лісгоспі, сьогодні там працюють сини. Тепер місцевий лісник – найчастіший і чи не єдиний гість у старому будиночку.

Колись в сотні метрів від хати Погорілих була контора лісництва. Практично одночасно з чорнобильською бідою її звідти виселили – не через аварію, а у зв’язку із реорганізацією лісгоспу. Так сусідів стало менше. Потім почали виїжджати люди із самої Рудні-Радовельської. А дванадцять років тому злодії вкрали електричні дроти, протягнуті від села до лісового кордону, і сім’я залишилась без світла:
"Найближчі сусіди – за два з половиною кілометри. Там такі ж старі капшуки, як я, ще залишилися. Це село теж мало бути виселене. Там ні магазину немає, нічого. Найближчий – в Радовелі, до нього – вісім кілометрів. Але хліб нам возять через день, і водій знає, що ми беремо, стає там, на дорозі"

"То й що, керосинка, свічка – і добре", – не журиться Костянтин Погорілий.

Своя цивілізація

А ще є генератор, що працює на бензині і який вмикають, щоб подивитися новини, та мобільний телефон – на підзарядку його віддають товаришеві сина, що живе за кілька кілометрів. Виписують газети – "Голос України" та обласну, "Житомирщину". Їх з оказією передає поштарка. І аж надто відірваним від цивілізації господар себе не вважає:

"Ну ви ж сюди доїхали, і туди люди їдуть. На станцію автобус ходить, як треба в район поїхати. Найближчі сусіди – за два з половиною кілометри. Там такі ж старі капшуки, як я, ще залишилися. Це село теж мало бути виселене. Там ні магазину немає, нічого. Найближчий – в Радовелі, до нього – вісім кілометрів. Але хліб нам возять через день, і водій знає, що ми беремо, стає там, на дорозі", – розповідає господар.

"А якщо якась медична допомога потрібна, то що, теж за вісім кілометрів?" – запитую.

"Тоді капут", – відповідає 80-літній Костянтин Погорілий.

Медики були тут років зо два тому, каже Ганна Марківна. Також у позаминулому році приймали й останню "представницьку делегацію" з району та з самого обласного центру – тоді чиновники їх навідували теж напередодні чорнобильської дати.

"Доброго згадати нічого"

"Знаєте, отак живеш, і життя примушує, звикаєш. Я тут вже стільки літ живу, так звикла, що мені вже це й непогано. Вже такий вік прийшов. Це якби молодші, воно б, може, якось інакше було. А зараз тільки можна погане згадати, а доброго немає нічого. Життя протовкли, як у ступі, та й все. Діти у нас гарні. Оце мені лише шкода дітей, що вони в цьому лісі залишились", – каже Ганна Погоріла.

Після цих слів мені хочеться поставити три крапки, залишивши місце для продовження історії. І приїхати наступного разу не напередодні роковин трагедії, а навідатися на лісовий кордон вже в червні, на 80-річчя Костянтина Погорілого. І щоб замість керосинки були електричні ліхтарі. Хоча насправді вкрали не лише дроти. Стовпи викопали теж.