03/10/2009
0Із Запоріжжя надійшла звістка про порятунок 1000 га таких рідкісних нині цілинних степів. Протягом останніх чотирьох років тут точилась запекла боротьба за збереження унікального степового заказник «Заплава річки Чингул» та 1000 гектарів інших степових ділянок у Токмацькому районі Запорізької області.
Ще 2005 року Токмацька райдержадміністрація, порушуючи низку законів та процедуру землевідведення, видала розпорядження №608 "Про передачу земель, непридатних для сільськогосподарського виробництва, ДП "Приморське лісове господарство" з подальшим виготовленням правовстановлюючих документів". Цим розпорядженням 1080 га степових балок та схилів (лише невелика частина ділянок – колишні тутовники) передали під заліснення. З них – 29 га степового схилу ландшафтного заказника місцевого значення "Заплава р. Чингул".
Створення лісових насаджень на степових ділянках у нинішніх умовах означає лише одне – повне знищення степової екосистеми та всіх видів, які її населяють. Так, у заказнику «Заплава р. Чингул» 26 видів тварин та 8 видів рослин, занесених до «Червоної книги». Заказник – одне з останніх (у світі!) місць, де росте реліктова рослина, що зникає, – цимбохазма дніпровська.
Коли у заказнику під заліснення переорали степовий схил, громадські організації, які тепер об’єднались під гаслом «Збережемо українські степи!», поцікавились, чи законне розпорядження голови РДА та яка правова оцінка знищення степу. На жаль, місцевий екологічний інспектор лише вдавав, що бореться із порушеннями. Бо у складеному ним акті зазначив, що… "винного не встановлено", а сам акт нікуди не передав, навіть не роздав примірники особам, що у ньому згадувались. Тривале листування з Держуправлінням охорони навколишнього природного середовища у Запорізькій області виявило цікавий факт: чиновники управління та держекоінспекції почали захищати… порушників. На світ раптом з’явилося погодження робіт із заліснення заказника та навіть акти, в яких зазначено, що у заказнику не ростуть рідкісні рослини! А ще там, начебто, процвітають бур’яни і тому ця територія непридатна для сільськогосподарського виробництва, тож її треба заліснювати. А про те, що тут є заказник, – «забули»?
Розпорядження все ж було опротестоване Токмацьким міжрайонним прокурором, та згодом протест… загубився! І після оранки у заказнику там несподівано влаштували… баштан! І це на землях, «непридатних для сільськогосподарського виробництва»!!!
Після звернень Національного екологічного центру України (НЕЦУ) до різних інстанцій до справи долучилась Запорізька обласна інспекція контролю за використанням та охороною земель. Вона з’ясувала, що руйнівники степу завдали державі збитків на суму більш ніж 100 тис. грн. За справу навіть взявся відділ боротьби з економічними злочинами ОУМВС!
За інформацією заступника голови НЕЦУ Олексія Василюка, врешті-решт незаконне розпорядження голови Токмацької РДА №608 таки скасовано. Землі площею 1080 га повернуто громаді району. Хочеться вірити, що надалі питання передачі земель під заліснення суворо контролюватиметься. Бо хоч Україна потребує заліснення не менш як 10–12 мільйонів гектарів з огляду на потепління і опустелення, робити це треба розумно, не порушуючи віковічні степи.
Наразі територію заказника і решти степових ділянок, які було незаконно надано під заліснення, планують віддати до складу майбутнього національного природного парку «Муравський шлях», який стане першим справжнім степовим національним природним парком Запорізької області.
Прокоментувати цю ситуацію та нинішній стан охорони українських степів ми попросили завідувача відділу екології фітосистем Інституту ботаніки Національної академії наук України, члена-кореспондента НАН України Якова Петровича Дідуха.
– Якове Петровичу, скільки ж степів залишилося в Україні й що потрібно зробити для порятунку цих залишків?
– Сорок відсотків території України – це степова зона, а природні степи нині займають тільки один відсоток! Щоб уберегти цей відсоток, потрібно, по-перше, створити кадастр територій українських степів. Тобто виявити всі вцілілі ділянки, навіть маленькі, завбільшки з півгектара-гектар.
По-друге, треба врешті-решт розробити оптимальний режим охорони для кожного степового заповідника.
І, по-третє, треба зупинити невігласів, які під начебто гарним гаслом "Посади дерево" знищують залишки степів. Стали заліснювати неугіддя, і разом з ерозійними зонами – ярами тощо, узялися й за степові ділянки, які спочатку терасують, що спричиняє розвиток ерозії і знищення природного травостою. Такі заходи проводили навіть у степових заказниках. У Криму – провели терасування та посадили сосну в заказнику Ак-Кая поблизу Білогорська, у Луганській області. – по Деркулу (Біловодськ–Марківка). Відразу ж почався процес ерозії, змив крейди. Унікальний кам’янистий крейдяний степ, ендеміки (види, які є лише у одному певному місці) – усе загинуло. І лісу немає – він не росте без ґрунту. На жаль, таких прикладів чимало у кожній області, бо такі заходи набули великих розмахів. Це як у старій приказці: коли у Москві зрізають нігті, то у Києві відрубують пальці. Тепер це можна перефразувати щодо Києва і регіонів нашої країни.
– Інколи людям доводиться пояснювати, навіщо нам узагалі охороняти степи…
– Унікальна степова природа цінна не лише тим, що там зберігається наша історична пам’ять, що українська нація, її пісні, культура, сільське господарство, менталітет формувалися під впливом природи різнобарвних, неосяжних степових просторів. Спостереження за життям і розвитком цілинних степів дає нам можливість розвивати сучасну науку. Бо тільки маючи за зразок недоторкані або хоча б більш-менш вцілілі степи, ми можемо прогнозувати, що буде з нашими нивами, розораними на місці колишніх степів.
А ще вкрай важливо разом з узяттям степових ділянок на облік зробити все необхідне для їх заповідання. Тобто домогтися надання їм одного з передбачених законом охоронних статусів: заказника або пам’ятки природи, регіональний ландшафтний парк або й філії національного парку чи заповідника. Наші дослідження в Харківській, Полтавській областях, автономній республіці Крим засвідчили, що маємо ще що заповідати. Чимало ділянок степу збереглися під діючими і колишніми військовими полігонами – на Керченському півострові, на Карабі-Яйлі в тому ж Криму. Цим ділянкам варто надати найвищий природоохоронний статус – заповідників. Там майже тисяча гектарів степу. Для низки об’єктів добре було б підвищити їх статус. Наприклад, у Роганському заказнику в Харківській області – сотні гектарів добре збережених степів. Такі ділянки є майже в кожній області і їм загрожує небезпека або через заліснення, або через розпаювання територій.
– А чи можна відновити степи в Україні? Адже багато територій тепер виведено із сільськогосподарського використання і протягом більш ніж десяти років вони не засіваються.
– Теоретично можна. Наукові методики розроблено. Але це досить дорого і складно, бо такий процес триватиме десятки років. Мало просто зупинити розорювання. Рослинність, яка з’явиться згодом на цьому місці, не відповідає поняттю степу в ботанічному контексті. Такі ділянки заростають не степовими злаками, а бур’янами. Треба на них ще й організувати серію спеціальних заходів, зокрема помірний випас. Найкраще – випас коней. А це означає, що потрібні чималі кошти на організацію конеферми. Уже кілька років науковий експеримент з визначення оптимального режиму випасу для заповідників проводиться на базі Хомутовського степу.
– Як ви оцінюєте природоохоронне законодавство України з погляду збереження степів?
– Уже ухвалено низку законів, ще низка очікує своєї черги, ми як фахівці давали свої рекомендації до них. Але річ не в цьому, а в тому, як закони виконуються. По-перше, у нас немає фахівців, які б могли грамотно контролювати збереження степів. Навіть у природоохоронних органах їх украй мало. А по-друге, немає в людей звички виконувати ці закони. На жаль!
– Хто з ботаніків займається степовою тематикою в Україні?
– Їх не дуже багато. Насамперед треба назвати такого висококласного фахівця, як Василь Семенович Ткаченко. Є небагато молодих кандидатів наук і аспірантів у нашому інституті, у Донецькому ботанічному саду – вони досліджують східноукраїнський регіон. Є фахівці у степових заповідниках. Але нам вкрай необхідно збільшити число степознавців.
– Які рослини визначають особливість українського степу?
– В Україні символом степу вважається ковила. До речі, усі види ковили – в Червоній книзі України. А такі назви, як «ковила українська», «ковила дніпровська», «льон український», «астрагал український» кажуть самі за себе. Хоча та сама ковила дніпровська є не тільки в Україні, але саме в нас – основна частина її ареалу. А взагалі варто сказати, що в Україні степи дуже різноманітні – як західноєвропейського типу, так і гірські та східні континентальні. Тут є такі ендеміки й релікти (релікти – види, які збереглися з далекого минулого, з льодовикового періоду, наприклад), як фіалка Джоя, сонцецвіт сивий, вівсюнець пустельний, костриця бліднувата, тонконіг різнобарвний, сеслерія Гейфлера та інші. Таких степів немає вже ні в Росії, ні в Польщі.
Нашими степами дуже цікавляться, іноземці, зокрема угорці. Вони прагнуть у себе розпочати відновлення пуштів – таких невеликих степових ділянок, які були характерні для Угорщини раніше. Але нам треба не тільки пишатися тим, що ще є що показати гостям, а й самим працювати для того, щоб не довелося їхати кудись, аби побачити справжній степ.
Олег ЛИСТОПАД
«Селянська правда», №94, 11 серпня 2009
