15/07/2009
0Чи доводилося вам бачити зубрів? Так-так, саме тих велетів, які ведуть свій родовід з глибоких правіків, коли планетою ще гуляли мамонти. Але тільки не в зоопарку чи, тим паче, по телевізору, а так – віч-на-віч? Навряд. Нам же відверто пощастило.
Раннім ранком, мандруючи територією державного мисливського господарства "Конотопське", що на Сумщині, разом з директором Григорієм Білоусом, на відстані 100-120 метрів крізь чагарники вгледіли стадо тварин, котрі мирно паслися на величезній лісовій галявині. Здавалося, вони нічого не помічали навколо себе, а зайняті були тільки сніданком. Одначе, пояснив Григорій Васильович, таке враження помилкове: зубри надзвичайно чутливі тварини, а враховуючи випадки доволі агресивної поведінки людей, то й поготів. Наш співрозмовник мав рацію. Тільки-но налаштували фоторушницю, аби зафіксувати рідкісну зустріч, як звірі, наче за чиїмось невидимим сигналом, чимдуж помчали в глибину лісу. "Це надовго, – резюмував Григорій Васильович. -Тепер їх тут скоро не побачимо".
Так і сталося. Протягом трьох днів поспіль фотокореспондент виходив на "полювання", але даремно. Ні вранці, ні обідньої пори, ні ввечері лісові мешканці так і не приходили, хоча кормів на цій галявині було більш ніж удосталь. Натомість пробігали зайці, одного разу прошмигнула лисиця, а десь неподалік завивав вовчисько. Виявляється, страх тварин перед небезпекою сильніший за голод. А боятися звірам є кого.
Місцева історія із зубрами розпочалася 17 березня 1986 року, коли сюди завезли 14 тварин – 11 самок і 3 самців. Природа навколо – пошукати. Густі ліси, болотиста місцевість, густий трав’яний покрив, багата чагарникова рослинність -усе сприяло й сприяє вільному утриманню велетів. І вони, майже домашні, зовсім не боялися людей: паслися на узбіччях доріг, заходили до деяких навколишніх сіл, а один, на ім’я Яшка, яке йому дали місцеві жителі, навіть зазирав до дійниць з молоком, коли доярки закінчували доїння на фермі. Так тривало 13 літ. Та одного разу грянув жахливий грім. У ніч з 27 на 28 листопада 1999 року від рук браконьєрів загинуло кілька сімей звірів. Жодне покарання нелюдів не в змозі компенсувати тієї втрати. Тож відтоді зубри і стали полохливими та обережними.
Але, попри все, життя триває. І для зубрів також. Зараз у "Конотопському" їх на обліку 39. Факт рідкісний, якщо врахувати, що в Україні тварини прижилися лише в кількох західних областях. Усього ж у світі налічується близько 2300 зубрів, які перебувають під пильною охороною.
Що ж стосується господарства, то на його території площею близько 40 тисяч гектарів вільно почуваються ще й дикі кабани, олені, косулі, зайці, вовки, лисиці… Багато водоплавної птиці. Таке клопітне "товариство" потребує постійної уваги й турботи. Як розповів Г. Білоус, у колективі кількістю 20 чоловік працюють єгері, охоронники, мисливствознавець. Вони виконують різну роботу, пов’язану з розведенням, відтворенням, обліком, годівлею, охороною місцевої фауни.
– Одна з головних турбот – заготівля кормів, – розповідає мисливствознавець Степан Мороз. – Правильно підмічено: ситі звірі, і насамперед зубри, не мігрують. Усі вони потребують нашої допомоги. Тому обладнали чимало майданчиків для підгодівлі, з весни до осені заготовляємо корми, взимку стежимо, аби годівниці були повними.
На території господарства є двогектарна ділянка, яка перебуває під особливим наглядом. Це вольєр для утримання молодняку диких свиней. Жартома його називають ще дитсадком. Бо хоч дикий кабан і вважається хижаком, однак маленькі поросятка не настільки войовничі, щоб захистити себе від інших, не менш завзятих мешканців лісу. А вже коли досягають "юнацького" віку, їх випускають на волю.
Окрема серйозна тема – полювання. Де-де, а на території державного мисливського господарства повинен бути ідеальний порядок. Тож тут дбають, аби полювання проходило цивілізовано, з дотриманням норм законодавства. Сюди приїздять мисливці з Конотопа, Сум, Києва. Свого часу бували і VІР-персони. Ще й досі розповідають про те, як полювали уславлений льотчик, тричі Герой Радянського Союзу Іван Кожедуб, космонавт Павло Попович, Головнокомандуючий Об’єднаними збройними силами країн-учасниць Варшавського Договору, маршал Радянського Союзу Віктор Куликов. Як правило, вони не прагнули трофеїв, а просто залюбки ходили лісом і милувалися краєвидами.
