Природа і ми

«У лісі, лісі темному, де ходить хитрий лис…» А хто ще бродить зимовими дібровами й борами? Що шукає, за чим промишляє? Прочитайте — дізнаєтесь… 

Плач у Караєвичах 
НИНІ снігу в лісі обмаль. І чи випаде ще — сумнівно. Весна. А на початку зими насніжило таки добряче. Пригадую… 
Садиба мисливського господарства «Клеванське» на висілку Суська. Село, яке розляглося понад звивистою Горинню, ще дрімає у важкому туманному ранкові. Стрункі осокори, які влітку хизуються зеленими чубами-кронами, стоять, ніби розкошлані віники. 
З сонною млявістю, ізнехотя десь на кутках перегукуються півні — хрипкувато, по-зимовому. Молодий єгер Сашко Легкий, який ще й року не хазяйнує у лісових кварталах після технікуму, випустив зі стайні коней. Никаючи по дворищу, вони тикаються заінієними губами у замерзле зело споришу. Походили, понишпорили — і, пофоркуючи, стали влягатися на землю. 
— Ще не належалися! — лякає їх пужалном єгер. — Ніч же, як вік. 
А до мене: 
— Бачте, яка мудра скотина. Відчуває хурделицю і не поспішає в упряж. А от-от завіхолить — он які сиві рядна тчуться. 
Над пралісами колючий сіверко збиває снігові хмари в табуни. Все дужче розгулюються вітри-протяги. 
Нарешті Сашко запріг коней у вимощений сіном та мішками з зерном беззвучний, на гумовому ходу, драбиняк. 
— То куди спочатку? — вйокнувши на буланих, міркує єгер, який сьогодні намірився розвезти фураж у годівниці для дичини. 
— Думаю, провідаємо Полянівку, а пополудні завернемо в урочище Караєвичі. 
Чвалом ідуть коні: за день ого скільки кілометрів треба їм убити. А довкіл — така благодать, що, здається, піднявся у височінь, де не буває сердитих вітрів, ніколи не кінчається заколисуючий спокій. У березовім підліску завмерло здивоване стадо козуль: що то за гості в цій глухомані? А за тугим поясом малиннику натрапили на рудохвосту лисицю. Заклопотана пошуком мишачих схованок, несподівано вибігла на нас. Остовпіла, присіла на хвіст. І майнула у малиновий підріст — аж біла пудра з гілок посіялася. 
В урочище Караєвичі дісталися надвечірком, коли короткий день почав загусати у волошково-переспілу млу. Одразу за квартальною межею раптом відчули свіжість, густо запахло настиглим багном. 
Вузенька стежечка до водопою вже взялася тоненькою скоринкою. Ямки-колодязьки від копит лосів та козуль затягнуті прозорим льодком. На високій ялині невдоволено і лунко поскаржилася сойка на появу в її володіннях непроханих гостей. Злякано дременув у поруділі головки свербіжниці заєць у білому кожушку. З-під лапатого хвойняка вигулькнуло стадо оленів. І завмерло, нашорошивши вуха. А тоді шаснуло в нетрі. Лише вожак табуна не ворухнувся. Попозував сановито перед об’єктивом, а тоді повагом почвалав за своєю схарапудженою прудконогою сімейкою. 
Почався спокійний м’який снігопад. 
Біля самісінького берега невеличкого озерця вода запаяна ясновцем, під ним ганяють табунцями спритні окунці, ні-ні, та й проявляються блідими животиками плямисті, як десантники, темно-коричневі миньки. 
І тут несподівано стривожив святу тишу якийсь дивний звук. Переливами, з різною тональністю. Надривні зойки змінювалися скавулястим голосінням, яке зривалося на різкий виск. Так надривно кричить кішка, якій наступили на хвіст, або цуценя, якому причавили лапу. 
Дослухаємося. Стихло. І знову плач чи то стогін. У цьому завиванні вчувались якісь безвихідь і відчай. Ми принишкли. Муляємо очима молодий сосновий підріст, заплетений пожухлим вересом. На сніговій понові там, звідки напливали дивні звуки, рижіє якийсь рухливий стовпчик. 
Скрадливо, навзгинці, підступаємо ближче до нього, маскуючись за густим малинником. Лис! Звірок-першорочок, який починає самостійне лісове життя, стрів першу свою зиму. Звик гасати привітними зеленими заростями, багатоцвітними, запашними галявинами. А тут раптом усе стало одноколірним і застиглим. Мишачі нірки, мурашники — лакому лисячу поживу — вкутало, вирівняло білою холодною пеленою. Ф-р-р! Аж льодяніють подушечки його ще молодих, незамозолених лапок. 
Страшно стало молодому лисику. І — самотньо. Він сидів біля ще недавно живого озерця, наполохано вдивляючись у непорушну білу тишу. І ридма ридав. 

Хижі капкани 
НА ХИМЕРНІ, хитро змайстровані з наміром уполювати дичину пастки часто доводилося натрапляти у лісових мандрах. На здичавілих стежинах, що ведуть до водопою на озерах та ручаях, зловісно й хижо виблискували іржею дротяні петлі-зашморги, шкірилися тугі зубаті капкани різного калібру, розраховані на велику копитну дичину та м’якоступну дрібноту. Ці ловища приховувалися в найнесподіваніших гущавинах-закутках, де могла бродити або вилежуватися звірина. Надибував і на глибочезні ями-пастки, втрапивши в яку, тварині вже не вибратись, не минути пожадливих рук. 
Я не прихильник жалісливого вегетаріанства. Традиційне, звичне полювання було і буде насолодою для справжнього мисливця, насамперед любителя природи, а не губителя її. А двоногі хижаки, котрі шнуркують нетрями і прилаштовують на ймовірних звіриних стежках та біля лігвищ своє варварське причандалля, мають бути під пильним оком єгерської охорони. Бо від цих браконьєрів, як і від озброєних рушницями губителів живого дива зелених кварталів, стане там холодно і незатишно, мов у хаті-пустці. 
До речі, доводилося чути і про курйозні випадки зі злостивцями, як покару за вчинене зло. 
Його привезли до дільничної лікарні пізно ввечері. І тепер невдаха одужує. Мати прийшла провідати хлопчика, який, ковзаючись, провалився під лід і дістав запалення легенів, та й почула від нього про пригоду, що трапилася з чоловіком, котрий лежить поруч. Повернувшися додому, жінка розповіла про почуте сусідці. І невдовзі цю новину знало все село. 
В окрузі він відомий як людина, котра, нехтуючи всіма правилами і строками полювання, шастає лісом у пошуках дичини. І штрафували за браконьєрство, і громадою ганьбили. Каявся, сльозу пускав, а через деякий час знову ловила його лісова охорона з сильцями та залізяками. Доки не попався у своє ж. 
Запримітивши місце, куди приходять у пошуках корму дикі кабани, накидав там буряків та картоплі і поставив здоровенного кованого капкана. Уночі знявся сніговій. І вдень віхола вивершувала кучугури. А пополудні мисливець подався по свіжину. 
Ось і розлогий дуб із позначеним блискавкою одземком. Залишилося пройти пояс груш-дичок. І раптом намерзла гілка, яку різко відхилив, пружинно хльоснула його по очах. Утративши рівновагу, чоловік упав у сніг. І тут же різкий біль пронизав руку, віддав у всьому тілі. Він відчував, як капкан уп’явся залізними зубами в його пальці. Рожева пляма розпливлася по снігу. 
Спробував був здоровою рукою натиснути на пружину. Не піддається. У відчаї ще кілька разів намагався звільнитися від пастки. Нічого не вийшло. Відчув, що сили залишають його, в очах пливуть-переливаються червоні кола. 
Сподіваючись на порятунок, голосно прокричав, не в змозі навіть повністю вимовити «Л-ю-ю-д…» 
На щастя, саме о цій порі під’їхав до скирти соломи, яка стояла в лісовому закутку, щоб не шарпав вітер, єгер Сашко Легкий. Він зачув цей клич-стогін і кинувся в ліс. 
У лікарню рятівник привіз невдаху-мисливця непритомним. «А цією штуковиною він покалічився», — брязнув на підлогу в приймальному відділенні капкан. 
Люди, почувши про цей випадок, начеб і співчувають потерпілому. Але ніхто його по-справжньому не жаліє… 
Рівненська область.