Долі людські

Олексій ГРИГОР’ЄВ, “Сільські вісті” 2002.06.24

Жінка дивиться у глибину своєї пам’яті. Її очі пречисто-лагідні: в цю часину вона живе світлими споминами. Подумки відсуває від себе лихе, аби не заступало воно того доброго, яке звідала в отчій хатині, що мовби спіткнулася й зупинилася тут, на хутірці в яворовому переліску, не добігши до дрімучої пущі. Гаївка ця за селом Ниговищі Зарічненського району. А далі тягнуться білоруські діброви, в яких розкошує красне Карасинське озеро. Неподалік нього чепуриться в зеленому намисті село Баландичі. Це через кілька кварталів од кордону побережника Остапа Пташка, на якому тепер залишилася його єдина дочка Людя…

Червень того літа видався спекотний. Остап навіть не зачиняв на ніч вікон, аби пливла в хату прохолода з карасинських левад. Перед досвітком небо раптом замиготіло блискавицями, загуло. Звідки грозі взятися з чистого неба?

– Тату, що то? – озвалася спросоння Людя.

Остап вискочив на подвір’я, за ним дівча. Над їхньою принишклою хатиною в бездонній небесній порожнечі пливли з надривним стогоном чорні аероплани.

– Видать, війна, доню. Біда, – пригорнув до себе п’ятирічну дочку Остап.

Дівчинка не тямила, що то за біда, але лячно тремтіла, відчувши батькову тривогу.

Під вечір на хутір підскочила запилена зелена вантажівка. Два червоноармійці вистрибнули з кузова і зняли звідти хлопчину. У хлоп’яти було жовте, як віск, обличчя, спотворене болем. Поверх закривавлених штанців забинтоване коліно.

– Осколки наш фельдшер вийняв. З вами, може, виживе…

І солдати поспіхом подалися з дворища.

Виходив Пташко хлопчину. Допомогла йому баба Харитя, яку прозвали в Баландичах знахаркою. Привіз її Остап, і вона два тижні жила в них. Зілляними відварами заживляла розтрощене коліно, гоїла рану мазями з живиці, коріння та кори різних дерев. Коліно, понівечене осколком, зрослося. Та стало незрушним…

Десятилітній Лявон Сойка виховувався в Пінському сиротинці. Першого ж дня війни дітей повезли з палаючого міста. Дорогою валка автомашин потрапила під бомби. Опритомнів хлопчина вже на руках червоноармійця.

Лявон ріс разом з Остаповою донечкою. Вона не пам’ятає своєї матері. Батько розказував, що ненька померла нагально на болоті, як пішла з гуртом жінок по журавлину.

Важко давалося опікунство Остапові. Він сам частенько злягав від ревматичних ломот, з розпухлими суглобами. Та вижили-таки. По війні Пташка знову покликали лісникувати. Людя і Лявон закінчили восьмирічку. Вирядив їх на навчання Остап у Дрогичин: прийомного сина – в лісову школу, з надією, що згодом займе його обхід, а дочку – до фармацевтичного училища.

Так і сталося: Лявон невдовзі став помічником у батька, а Людю направили в одну з аптек Пінська. Ще в училищі дівчина захопилася травознавством, вивченням розкішного царства лісової флори. Коли приїздила на вихідні та канікули, збирала, сушила зілля, випестуване теплими дощами та вранішніми росами, рахманними вітрами, голубим сонячним небом.

Якось восени тяжко занедужав Остап. Гарячка палила його, як вогонь лучину. Намірився Лявон відвезти його в лікарню – відмовився. Взяла Людя відпустку, приїхала до хворого батька. Попервах повеселів Остап. Чи то від трав’яних наварів, чи від доччиної теплоти. Жар почав спадати, апетит з’явився. Якось увечері, коли Лявон повернувся на буланчику з обходу, Людя, поставивши вечерю на стіл, присіла біля нього. Батько довго й пильно дивився на них. На його впалих щоках ледь зажевріла усмішка. Ніби подумав уголос:

– От якби вам отак удвох завжди, всеньке життя. Я б нічого не хотів би…

Та й запнувся-принишк, схиливши підборіддя на груди. Обоє кинулися до батька. Наостанок він ще розплющив лагідні очі. Заплющити їх вже не стачило сили…

Почуття Лявона й Люді давно переспіли щиру товариськість. Вони набули чогось більшого. Переросли в потребу постійної близькості. Зрештою, того й хотів, відходячи з землі, їхній турботливий батько. Обхід Пташка перейшов під опіку молодого карбівничого Лявона. А Людя Сойка невдовзі почала працювати в медпункті ближнього від гаївки села. Подружжя зажило доброї слави. В нинішні важкі часи, коли більшість ліків стала недоступною для селян, Людя травами рятує людей. Вона знає, де прижилися барбарисові займища, де верес росте, де жовтець сусідує із звіробоєм, золототисячником, дивосилом, чебрецем. Такого казкового різноцвіття, яке оселилося тут, чи й побачиш де.

Дворище Сойків у вихідні та празникові дні збирало багато людей. Приваблювала їх скрипка. Гарно грав Лявон. Затихало, здавалося, все, коли говорила його скрипка. То дзвінко-дзвінко, а то голос її слабнув, тремтів ледь чутно. Люди боялися ворухнутись, аби не обірвати світлу ноту-павутинку. Тим часом непосидливі дітлахи, що приходили з матерями, мали забаву: втішалися на розцяцькованих гойдалках, що їх змайстрував Остап у глибині споришевого дворища з надією-відрадою, що колись вигойдуватимуться на них його онучата.

Не судилося. Бусли, яких багато прилітає навесні в ці озерні краї, обминули заколисану тишею гаївку.

Неждано, як завжди, підкралася біда: заслаб Лявон. Люді думалося – минеться. Хіба мало напастей чатує на людину? Зборює ж. Та чоловік чахнув на очах. Подалася Людя в Баландичі, попросила, щоб повезли Лявона в Пінськ. Не зарадили медики. Через два місяці його не стало. “Чорнобиль підкосив”, – сказали. Радіаційний смерч добряче кресонув зловіщим чорним крилом цей край. І залишилася жінка одна в гаївці. Та не почуває себе геть самотньою. Люди йдуть до неї. Одні, щоб нараяла помічного зілля від недуги, інші просять меду з липового цвіту. Людя не звела бджіл, розведених Лявоном. Вміло пасічникує. Вуликів у неї побільшало, бо зібрала бортьові рої. Довбанки-борті поприлаштовував на деревах ще батько…

Прихилившись до одвірка, жінка вдивляється у прожиті роки, і від світлих споминів їй щемно-радісно на душі. Не ремствує на долю. Її, як кажуть, конем не об’їдеш. Як і цього надвечір’я, що прийшло на поріг її затишної оселі. Як і цієї тиші, що оселилася тут, відколи змовкла Лявонова скрипка…