17/01/2025
0Донедавна при в’їзді в Сторожинецький район області, багатий на ліси, бовванів ще за часів хрущовської відлиги встановлений біг-борд із трохи дивним, як на сьогодні, закликом: “Любіть ліс, як любив його Володимир Ілліч Ленін”.
Щоправда, навіть історія КПРС замовчує, як саме любив ліс вождь світового пролетаріату. Але аналізуючи нинішню ситуацію в українському, зокрема й буковинському, лісі, із впевненістю можна сказати, що наші державні й за сумісництвом партійні вожді усіх рівнів і рангів (а переважна їх більшість і за віком, і за переконаннями залишаються послідовними ленінцями) люблять його не менш палко і затято, успішно продовжуючи у лісовій галузі улюблену ленінську справу – експропріацію багатств експропрійованих органами державної влади лісів у їх конституційного власника – українського народу.
Рік тому нова команда Чернівецької облдержадміністрації під проводом губернатора Михайла Романіва, визначаючи стратегію і тактику своєї діяльності, проголосила основним і визначальним для економіки Буковини розвиток туризму і лісопереробки. Оскільки саме ці види підприємництва, що природно вписуються в буковинський ландшафт, можуть дати і суттєві надходження до бюджетів і такі необхідні робочі місця. Туризм насправді почав примітивно, але швидко розвиватися. Винятково за рахунок приватного капіталу. Від влади, врешті, лише й вимагалося – не заважати процесу, урочисто перерізати стрічки новітніх аквапарків, кінних шкіл й встигати заносити їх появу у свій актив, звітуючи перед громадськістю про свої великі здобутки у пожвавленні економіки краю.
А от з офіційною лісопереробкою якось не склалося. Хоча Чернівецька область належить до не багатьох регіонів країни, де лісова галузь має промисловий характер з великим, навіть дуже, природним запасом ліквідної деревини цінних порід і розвинутою мережею галузевих підприємств. До всього поруч кордон з прямим виходом на європейські автобани, що робить особливо привабливим завжди надприбутковий для державної скарбниці експорт лісоматеріалів і виробів з них.
Одне слово, Буковина мала б багатіти зі своїх лісів. Однак складається враження, що лісова галузь замість розвитку взагалі зникла зі структури обласної економіки. Про неї ніде нічого не чутно. Ні у звітах облдержадміністрації, зокрема її головного фінансового управління і управління економіки, про соціально-економічний стан області і виконання бюджету, з яких зазвичай можна навіть дізнатися, скільки кубометрів води витікає щодоби крізь діряві труби обласного комунгоспу, де останнім часом на теренах краю відкрився новий ресторан і чому на базарах подорожчали яйця. Ні на сесіях облради, яка з незрозумілих причин залишила без усілякого контролю низку своїх рішень щодо впорядкування використання лісів області і навіть виконання прийнятої ще у 2001 році обласної програми розвитку лісового господарства. (Програма ця, між іншим, наказала довго жити разом з низкою деревообробних підприємств краю, одні з яких замість запланованого облрадівськими депутатами розвою зазнали банкрутства, інші ледь дихають на ладан). Жодного разу на колегіях ОДА (а нинішня її команда побила всі рекорди за кількістю велелюдних офіціозів і абсурдністю винесених на них питань) не розглядалася ефективність нинішньої системи управління лісовою галуззю по всій її вертикалі чи, приміром, діяльність так званих постійних лісокористувачів – держлісгоспів, які від імені держави порядкують в буковинських лісах і в чиїх руках цього року з подачі нового начальника обласного управління лісового господарства Андрія Вовчка не лише опинився мало не увесь лісосічний фонд з практично безкоштовною деревиною, але й нечуваний за щедрістю карт-бланш щодо фінансово-господарської діяльності, зокрема промислової переробки деревини і експортних операцій з нею.
Така байдужість влади до проблем насправді провідної галузі краю вельми дивує. Не менш дивною видається й відверта підтримка інформаційної блокади навколо буковинського лісу – багатющої сировинної бази вітчизняної економіки – місцевими правоохоронцями і численними фіскальними органами. Всюдисуще і всевидюче чернівецьке КРУ, яке навіть підрахувало, скільки корів залишилося незадоволеними операторами штучного запліднення в результаті виконання державної програми з племінної селекції, преспокійно обійшло ліси своїм професійним аудитом. Міліція і прокуратура, включаючи природоохоронну, яких ніхто ніби ще не позбавив повноважень перевіряти дотримання законодавства лісівниками і лісопереробниками, взагалі поводяться як симпатичні мавпочки Канаріса – нічого не бачили, нічого не чули, нічого нікому не скажемо. Але найбільше вражає позиція податківців. Адже саме вони, врешті, є тією найвищою державною інстанцією, яка повинна сама турбуватися про збагачення країни і закликати, а то й примушувати, до того усіх інших.
Навіть голова державної податкової адміністрації в Чернівецькій області Іван Приймак визнає, що представлена його відомством сторінка друкованого тексту під дещо дивною з точки зору елементарної логіки назвою “Аналіз роботи підприємств лісодеревообробної галузі за 1 півріччя 2003-2004 років” на аналіз не тягне. Суха статистика, з якої аж ніяк не зрозуміла істинна ефективність роботи тих підприємств. Оптимістичний висновок податківців, що “всі держлісгоспи області отримали прибутки” вселяє тривогу за професійний рівень тих, хто на нього спромігся. По-перше, було б смішно, якби в теперішніх штучно створених тепличних умовах держлісгоспи ще й спрацювали б збитково. По-друге, завдання податківців, зрозуміло, не в тому, щоб проголосити голий факт прибутку, а дати йому розгорнуту оцінку в контексті надходження податків, їх збільшення і зменшення втрат бюджету, як того вимагає Закон “Про державну податкову службу України”. Тому хотілося б, приміром, почути, чи є прибутки держлісгоспів максимально можливими і які ще існують незадіяні резерви покращення їх роботи і загалом лісової галузі. Для дотаційної Буковини, яка щороку буквально на колінах вимолює у Києва фінансову допомогу, аби вижити і якось виконати бюджетні зобов’язання, ці питання є життєво важливими.
“На жаль, у нас немає для такої оцінки потрібних спеціалістів”, – бідкається головний податківець області. Хоча не треба бути великим спеціалістом, щоб зрозуміти, що місцеві бюджети щороку втрачають чималі гроші на занижених розцінках за використання лісосировинних ресурсів. Найперше це стосується плати за деревину. Мало того, що лісові такси є найнижчими у Європі, вони ще й не прив’язані до курсу долара і не змінювалися протягом останніх семи років. До всього, згідно з чинними в лісовому господарстві правилами, попенна плата взагалі не вилучається при так званих рубках, пов’язаних із веденням лісового господарства. А з тих рубок, між іншим, держлісгоспи мають непогані надходження ділової деревини. Навіть дрова є хорошим товаром. Зараз, приміром, в Сторожинецькому держлісгоспі їх охоче купують за євро багаті на ліс румуни. Але найпоказовіший приклад колосальних бюджетних втрат, за які ніхто не несе ніякої відповідальності, – кілька сотень гектарів всохлого ялинника.
Чому так сталося – сказати важко. Вчені-лісівники досі не мають єдиної думки щодо всохлих ялин. Більшість сходиться на тому, що це півстолітньої давнини помилка лісівників, які штучно засадили схили буковинських Карпат невластивими цим широтам деревостанами. В будь-якому випадку цю помилку уже давно можна було виправити і про неї забути. Однак через безгосподарність, в першу чергу сьогоднішніх так званих постійних лісокористувачів, вона перетворилася в екологічну катастрофу (всохлий ялинник став розсадником деревних хвороб і небезпекою здоровому лісові) з великими економічними збитками. Але до тих збитків, як і до самих ялин, нікому немає діла – ні екологам (про них розмова окрема, особливо про громадські організації, котрі багато галасують і мало що роблять), ні економістам з податківцями включно.
“Що ми візьмемо зі всохлого ялинника – товарну деревину чи дрова – буде на совісті лісівників”, – заявив на нещодавній обласній нараді керівників держлісгоспів заступник начальника управління лісового господарства Валерій Кашпор. Дуже зручна позиція. А головне – державницька. Саме у дусі нинішньої державної політики стосовно лісу: довести до ручки, у цьому випадку – до гнилого сучка, стратегічно важливий природний ресурс і не нести за це ніякої відповідальності, окрім мук совісті.
Її, відповідальності, між іншим, і бути не може за нинішнього законодавства. Про що, схоже, прекрасно знає галузеве керівництво – від держлісгоспів і обласних управлінь до Держкомлісгоспу. Інакше не господарювало б в лісі так зухвало і бездарно. По суті, держлісгоспи, які гордовито називають себе постійними лісокористувачами, користуються лісом незаконно. Принаймні на Буковині жодний з них не має юридично оформлених повноважень від районів здійснювати уособлено постійне користування лісовими угіддями. А тому вся відповідальність за те, що коїться в лісах області, лягає на місцеві органи виконавчої влади, які, згідно з перехідними положеннями Земельного кодексу, є розпорядниками земель лісового фонду, а отже і лісом.
Для голів райдержадміністрацій, які, по суті, є справжніми господарями буковинського лісу, такий юридичний розклад став великим одкровенням. Усі були вельми подивовані. “Це якась висока філософія”, – сказав на те голова Вижницької райдержадміністрації Василь Ткачук, у віданні якого – безмежні лісові масиви. Якби для пана Ткачука, а також для інших його колег використання лісових земель і лісових ресурсів було не філософією, а, як і належить, щоденною практикою (причому, зауважимо, задля користі місцевому населенню, а не окремим фірмам і партіям), то навряд ми мали б сьогодні, приміром, цілковито занедбані держлісгоспами завжди прибуткові промисли побічного лісокористування. За відвертим зізнанням Валерія Кашпора, на всі буковинські державні ліси є всього два вулики і жодної рибини у ставках. (Втім, за іншою інформацією, є там і бджоли, і коропи, просто мало хто їх бачить, а їдять мед і юшку вибрані). А такі промисли (легальні, звісно) – багате і невичерпне джерело поповнення районних бюджетів.
Інша важлива проблема, яку давно мали б вирішити законні власники лісових угідь, якби були справжніми ґаздами, і за яку їм таки колись доведеться відповідати, – без перебільшення варварське ставлення до основи основ лісу – його землі. Адже розробка лісосік на гірських схилах, трелювання деревини досі ведеться застарілими гусеничними тракторами, які безжально і, що найстрашніше, безповоротно знищують безцінний материнський грунт. Легких колісних у держлісгоспів практично немає. (Як порадив директорам держлісгоспів на згадуваній вже нараді куратор буковинських лісів від облдержадміністрації, заступник губернатора Євген Луцишин: не можете придбати трактори – заводьте коней. Оце все, чим може допомогти влада своїм постійним лісокористувачам – дружньою порадою). І тут одразу постає інше питання: чому держава, яка вустами своїх найвищих речників запевняє, що лише вона і ніхто інший може по-справжньому потурбуватися про ліси, допустила до промислової розробки лісосік технічно неспроможні підприємства, хай навіть і державні? Адже форма власності не може бути визначальним чинником у вирішенні такого важливого питання. Це взагалі ніщо інше, як відрижка соціалізму при намаганні будувати в країні багатоукладну ринкову економіку. І таких відрижок саме у лісовій галузі – безліч, від чого вона залишається відсталою, безприбутковою (наразі для держави) і наскрізь криміногенною.
Але чи не найголовніша проблема лісокористування, можна сказати, колода спотикання, об яку розбиваються усі благі наміри навести нарешті лад в карпатських і загалом українських лісах – ставлення держави до основного об’єкта економічних відносин галузі, головного природного ресурсу лісівництва і водночас головного його продукту, який якраз і належить народові і повинен працювати на його збагачення, – деревини. Вирішити цю наріжну проблему могли б саме місцеві органи влади, з четвертою вкупі, якби, облишивши усілякі корпоративні й особисті, грубо кажучи, шкурні інтереси, наважились поламати нинішню систему управління лісами, виплекану представником держави в лісокористуванні – Держкомлісгоспом, яку той свято оберігає. Систему, яка нищить ліси гірше за сокиру в загребущих руках.
В розумінні українського законодавства, ліс – це сукупність усілякої флори і фауни: дерев, чагарників, звірів і навіть мікробів. Провідні країни світу висловились з цього приводу конкретно і розумно: ліс – це найперше землі лісогосподарського призначення, придатні для вирощування деревини. Фіни у своєму “Законі про ліс” взагалі прямо заявили: ліси повинні давати прибуток. Те ж зробили і шведи, законодавчо визнавши, що управління лісами повинно здійснюватись таким чином, щоб забезпечити цінний врожай деревини. Уся державна політика спрямована таким чином на ефективну промислову експлуатацію лісу. Від чого ліс анітрохи не страждає, навіть навпаки. Державні бюджети тим паче.
У нас же на першому непохитному місці в лісових питаннях стоїть екологія. Зомбована “зеленими” громадська думка сприймає промисловців як губителів лісу і природи, вважаючи за найкращу картину, коли у незайманому лісі стрибають білочки, зайчики, а дерева падають не від пили, а від старості. Як бальзам на душу – слова голови Комітету лісового господарства України Миколи Колісниченка, що хоча наші ліси і перестигають (а отже деревина втрачає товарну цінність), ми все одно офіційно використовуємо лише 45% їх річного приросту. Поки українська громадськість цим тішиться, у тій же Швеції з її законодавством, де рубають усі 81% (так само в Італії, у Швейцарії – 84, 77 в Австрії), пана Колісниченка давно б відправили за таке господарювання у відставку за, по суті, злочинне поводження з національним природним ресурсом, не забувши при тому поцікавитись, яким чином треба управляти галуззю в багатій на ліси країні, щоб ухитритися довести вартість продукції і послуг лісового господарства до якихось 0,2-0,4% від сумарного валового продукту, а частку деревини в загальному експорті до 1,5%. (Шведам, втім, не збагнути головного – подвійної статистики, яка не відбиває тіньового обігу деревини. Втім українські правоохоронці цього також, схоже, не розуміють, хоча з розкраданнями ми, напевно, далеко попереду шведів).
На жаль, дізнатися подібну статистику щодо лісового господарства Чернівецької області не вдалося. Або її немає взагалі, або то є велика державна таємниця, яку місцевим чиновникам розголошувати заборонено. Напрошується ще третій варіант, коли тих чиновників цікавить зовсім не збагачення обласного бюджету від лісової галузі, як годилося б, а контроль і управління її грошовими потоками. Ще на пам’яті гучне рішення Чернівецької облради дев’ятимісячної давнини про створення спеціальної комісії з питань впорядкування та контролю за ефективністю використання лісів у Чернівецькій області. Митниці повинні були здійснювати митне оформлення лісоматеріалів, що вивозяться фізичними особами, тільки при наявності довідки комісії щодо їх походження та рівня цін. Адміністрування запроваджувалося ніби з єдиною метою – принести користь економіці держави. Однак на природне питання, який же отримано від того економічний ефект, начальник головного управління економіки облдержадміністрації, він же керівник комісії Михайло Гайнічеру відповів дивною фразою, мовляв, прямого економічного ефекту немає, є лише екологічний, бо, наприклад, завдяки буковинській комісії десь залишилася рости чернігівська сосна…
Таке враження, що економічний аспект лісового господарства краю, на відміну від екологічного, місцеву владу мало цікавить. Голова комісії облради з питань економіки, фінансів і бюджету Володимир Криган взагалі переконаний, що в буковинських лісах, на лісопереробних та деревообробних підприємствах області справи ідуть чудово і немає ніякої потреби щось аналізувати, підвищувати ефективність їх роботи, щоб збільшити бюджетні надходження. З цього приводу комісія жодного разу не збиралася. (Як й комісії депутатів п.Веклича й п.Кобелі, безпосередній обов’язок котрих – дбати про бюджет, ефективне використання природних, трудових ресурсів області та розвиток її промисловості. Втім, цим видатним буковинським підприємцям і за сумісництвом народним обранцям спочатку ще треба розібратися із власними виробничими проблемами. Їм не до лісу).
Хоча водночас п.Криган з жалем визнає, що ми тут, на Буковині, таки насправді жебраки з дотаційним на 80% бюджетом, самі на себе не заробляємо і змушені жити з того, що підкине столиця з боярського плеча. І це при великих запасах товарної продукції світового рівня – деревини.
Проблема господарського використання лісів мала б хвилювати найперше саме обласну раду на чолі з її головою Олександром Смотром. (На жаль, ніц не хвилює). Оскільки рада, на відміну від держадміністрації, не зав’язана жорстким підпорядкуванням Києву й може, ні на кого не озираючись, піклуватися про достойне життя територіальної громади. Бо якого б великого патріота Буковини не видавав із себе губернатор Михайло Романів, він зобов’язаний виконувати вказівки Кабміну, навіть якщо вони не на користь області і суперечать чинному законодавству й здоровому глузду водночас.
Розпорядження Кабінету Міністрів про розподіл лісосічного фонду і фактично безкоштовно-безконтрольну передачу його держлісгоспам для подальшої заготівлі лісоматеріалів і продажу їх усе тими ж держлісгоспами – саме з тієї когорти. Свого часу, між іншим, після повторної катастрофічної повені у Закарпатті, Міністерство юстиції визнало цю практику неправомірною і суперечливою ринковим засадам економіки. Однак попри все монопольне управління державними органами (найперше Держкомлісгоспом) лісосічним фондом і ринком лісових матеріалів успішно триває.
Хоча питається, з якої нагоди Кабінет Міністрів із року в рік із впертою щедрістю, по суті, дарує ліс ще й на додачу весь промисловий цикл деревообробки підприємствам, які з цим почесним завданням впоратись не годні, і які довели галузь (що за всіх часів і народів вважалася чи не найрентабельнішою) до величезних збитків. Приміром, буковинські держлісгоспи під проводом обласного управління лісового господарства догаздувались в багатих карпатських лісах до того, що мають 2 мільйони бюджетного боргу, який постійно зростає, стільки ж непогашених кредитів і 3 мільйони дебіторської заборгованості. Усе це держава, як не дивно, великодушно прощає, й далі буквально примушуючи держлісгоспи розвивати чимглибшу переробку деревини. Навіть інвестує в цю збиткову (за офіційною статистикою) справу чималі бюджетні гроші.
Тим часом самі директори держлісгоспів визнають, що нав’язані промислові функції є непосильним тягарем для їхніх підприємств, основне завдання яких – лісівництво. Тобто догляд за лісом. Зокрема, лісосічним фондом – його підготовкою до продажу, а не промисловою розробкою лісосік. Нею, а тим паче обробкою деревини і випуском товарної продукції з лісових матеріалів повинні займатися інші суб’єкти підприємницької діяльності. Так є, врешті, в усьому цивілізованому світі. Як запевняють спеціалісти, зокрема Міністерства економіки (цілковито, між іншим, усунутого від лісової галузі), запроваджений при соціалізмі розподіл лісосік давно слід замінити їх продажем на аукціоні. Дров у лісі тоді одразу стало б менше, а надходження до державного бюджету збілишились би щонайменше у 3 рази.
“Мені вигідніше закрити свої деревообробні цехи, – відверто каже директор Сторожинецького держлісгоспу, досвідчений спеціаліст Григорій Ротар. – Їхня рентабельність дуже мала, і підвищити її в нинішніх умовах вельми енергозатратного й матеріалоємного виробництва майже неможливо”. Окрім всього промислова складова діяльності держлісгоспів стягує на себе мало не весь їх матеріальний і кадровий потенціал. Займатися безпосередньо лісом немає вже ані часу, ані сил, ані грошей. Хоча, як не парадоксально це видається на перший погляд, розвиток виробничої бази держлісгоспів із заготівлею і переробкою лісосировини й запроваджувався винятково через те, що держава, мовляв, неспроможна фінансувати в повному обсязі усі пов’язані з лісівництвом витрати. А отже державні підприємства лісової галузі змушені взятися за пили і деревообробні верстати й самі на себе заробляти.
Цинізм цієї провідної у нинішній лісовій політиці тези стає особливо виразним, коли її озвучують саме державні чиновники, особливо з Держкомлісгоспу. Втім, елементарні розрахунки засвідчують: фінансів, які держава щорічно досить щедро виділяє зі свого бюджету – не багато, не мало 100-130 мільйонів гривень – цілком достатньо для ведення лісівництва. (Інша річ, що ніхто досі не перевірив, як і на що ті мільйони використовуються). А от прибутки держлісгоспів з усією їх виробничо-промисловою базою є якраз настільки низькими, що деякі буковинські директори цих підприємств соромляться їх назвати.
Певна річ, що 170 тисяч, котрі спромігся заробити Путильський держлісгосп на багатющій сировинній базі (решта держлісгоспів спрацювали не краще) і при 50-відсотковому експорті заготовлених ним лісоматеріалів, – не ті гроші, які допоможуть путильським лісівникам і заради яких треба було об’єднувати під одним дахом абсолютно різні види підприємницької діяльності – лісоведення і лісопереробку. Зате цей дах – ідеальна можливість навести тінь на увесь лісосічний фонд і завести в “тінь” увесь ринок деревини з його мільйонними прибутками.
Віддаючи в руки комерційним структурам – держлісгоспам – за копійки 470 тисяч кубометрів буковинського лісу “на пні”, той же Кабмін чомусь забув сказати головне: скільки з тих кубометрів повинно вийти ділової деревини. Адже річний “врожай” лісової галузі, на відміну, від, скажімо, сільського господарства, піддається майже точному обрахунку. Однак, дивним чином, оцінкою лісосік займається усе той же держлісгосп. А тому те, що росте насправді у лісі, і те, що показується на папері лісовими комерсантами від держави, – як мовиться, дві великі різниці. І якщо хтось наївно думає, що буковинські ліси – це нормальні здорові дерева, то, подивившись офіційні папери обласного управління лісового господарства щодо сортименту деревини, він з жахом побачить, що то мало не суцільні занедбані хащі.
За нормативно-довідковими матеріалами щодо товарної структури деревостанів (а вони взяті не зі стелі, а розроблялися, зрозуміло, на серйозній науковій основі) вихід дров з ліквідної деревини буковинського лісу не мав би перевищувати 5%. А лісу-кругляка, тобто цінної деревини для подальшого промислового використання, – усі 70-90%. Однак за офіційними звітами Чернівецького обласного управління лісового господарства маємо картину з точністю навпаки. З рубок головного користування, де завжди зосереджено найкращий ліс, буковинські держлісгоспи умудряються взяти всього 35% лісоматеріалів круглих і 30% дров!
Аналогічна ситуація по всій країні. І державу таке господарювання в українських державних лісах, зокрема й на Буковині, цілком влаштовує. Можна здогадатися чому. Але свого часу нею зацікавилися австрійці. Компанія “Австрійські федеральні ліси”, з огляду на статистичні дані Держкомлісгоспу, вирішила допомогти Україні в ефективному використанні її карпатських лісів. Розробивши бізнес-план під назвою “Карпатиленд”, компанія зобов’язувалась на орендованих нею лісових угіддях збільшити у кілька разів заготівлю товарної деревини і підняти вихід з неї пиловника з 40%, що мають держлісгоспи, до 70, згідно з українськими і світовими нормативами. Вигода, до речі, була б обопільна. Україна отримала б чималі додаткові надходження до бюджету. Але від пропозиції Австрії гордовито відмовилася. (Також можна здогадатися про істинну причину відмови).
Нашуміла історія з “Карпатилендом” засвідчила, що низький вихід товарної деревини і зависока кількість дров з карпатських лісосік – не від занедбаного стану лісів, а результат нинішньої системи господарювання. Точніше, умілого паперового гендлю, коли сотні тисяч кубометрів цінного круглого лісу списуються під маркою дров і преспокійно збуваються на тіньовому ринку, оскільки прозорого в Україні досі не існує.
Переробка деревини на виробничих потужностях держлісгоспів – наступний гендлярський виверт задля подальшої тінізації вітчизняного ринку лісоматеріалів. Здавалося б, за такої неймовірної кількості дров і техсировини держлісгоспи мали б найперше розвивати у себе вторинну переробку деревини. Але вони вперто намагаються займатися поглибленою переробкою, забираючи в свої цехи з їх примітивним оснащенням 60-х років найкращий сировинний матеріал. Однак і цього їм, як з’ясовується, не вистачає, щоб бути прибутковими.
“Лише нарощування частки експорту у господарсько-фінансовій діяльності держлісгоспів до 60% і більше може допомогти їм існувати на госпрозрахункових засадах”, – переконаний заступник начальника обласного управління лісового господарства з промислових питань Василь Воробчук. Що успішно втілюється в життя. На сьогодні обсяг експорту лісоматеріалів в області порівняно з минулим роком, збільшився на 33 відсотки. При цьому, за довідкою податківців, швидкими темпами за кордон відправляється саме ліс-кругляк. А із загальної кількості експортованих лісоматеріалів необроблених 90% вивозяться, як і слід було очікувати, якраз держлісгоспами. Скільки в тих відсотках “дров”, а також як зростання експорту позначається на обласному бюджеті – статистика промовчує.
Зате достеменно відомо інше. В той час, як з буковинського лісу клепають меблі Італія, Румунія, Ізраїль, а скоро до них приєднається ще й Китай, наш товаровиробник опинився без потрібної сировини.
– Та продукція, яку сьогодні пропонують держлісгоспи, рідко коли задовольняють нас за всіма параметрами, – каже директор Чернівецького меблевого комбінату Петро Луців. – То ціна не влаштовує, то якість, то асортимент. На жаль, всі розмови про підтримку вітчизняного виробника є лише пустою балаканиною.
Деревообробна галузь в області переживає чи не найгірші часи, як і меблеве виробництво. Порівнянно з 90-м роком виробництво пиломатеріалів скоротилося удвічі, фанери – у 20 разів, ДСП – у 10. Разом з тим їх занепад супроводжується різким зростанням експорту лісу-кругляку й імпорту готових виробів з деревини, особливо меблів. Як не парадоксально, але сьогодні чернівецькі меблеві фірми і фірмочки працюють на румунських комплектуючих.
Тож хто багатіє з буковинського лісу? У 1992 році під час Всесвітнього форуму у Ріо-де-Жанейро були затверджені міжнародні принципи щодо експлуатації лісових ресурсів, де зазначено: “Політика кожної країни стосовно лісів повинна грунтуватися на захисті економічних прав мешканців лісових територій. Цим людям мають бути запропоновані такі види економічної діяльності і володіння землею, які б забезпечували раціональне використання лісів, а для них самих – відповідний рівень життя і добробуту”.
У нас же досі діють ленінські принципи управління лісами. Вони вщент зруйнували ринок деревини, разом з тим перетворивши похідний від нього ринок лісових матеріалів в напівлегальну купівлю-продаж, з якої користується невеличка купка людей. Спрацьовує накатана ще за радянських часів схема, коли товар, що має великий попит, розподіляється державними чиновниками, а не регулюється ринком. В країні навіть не впроваджено статистичної звітності про обсяги виробництва лісових матеріалів, їхнього руху за схемою: виробництво-експорт-імпорт-споживання.
Цивілізованого ринку якраз і немає – все зосереджено в одних руках. Держава, а точніше певна її добре організована структура через підпорядковані їй суб’єкти підприємницької діяльності – держлісгоспи – сама доглядає ліс, потім сама у себе його купує за мізерними, власноруч встановленими розцінками, сама веде заготівлю лісоматеріалів і визначає на них ціни, знову у себе ж їх перекуповує на верхньому складі для так званої поглибленої переробки і потім на свій розсуд продає зі складу нижнього – кому хочу і за скільки хочу. До всього ще й сама себе скрізь контролює і вимагає суттєвих бюджетних асигнувань.
