Спаринг-заплив за законодавчі буйки у виконанні журналістки Ісаченко та судді Федіної Або закулісся правосуддя

Я очень ценю С. Исаченко как профессионала и Гражданина Украины в полном смысле слова. Она сама попросила разместить эту статью на обозрение читателей сайта. Взгляд, так сказать, с той стороны. Почитайте, не пожалеете. История о том, как наивный и принципиальный, очень скромный лесник Василий Гончар ну ни на миллиметр не причастен к незаконной деятельности своих подчиненных. Они и вправду нас считают за идиотов? Болоховец должен его выгнать теперь по одной из двух причин. Либо Гончар профессионально непригоден и не может руководить своими подчиненными, либо он пытается самым тупым способом обелить себя через СМИ с помощью автора, о котором неизвестно вообще ничего. Во всяком случае, я не нашел. Обещаю вернуться к этому вопросу в ближайших видео.

С ув. к посетителям сайта, Д.М.Маландий

Нещодавно у Першотравневому районному суді міста Чернівці відбулося слухання справи за позовом керівника Подільського лісового офісу, депутата Чернівецької облради Гончара В. Б. до журналістки Ісаченко С. А. щодо недостовірних й таких, що ображають честь та гідність, публікацій.

Незважаючи на абсолютно очевидні та бездоказові, як на мою та правоохоронців думку звинувачення, у тому числі у кримінальних злочинах, суддя Федіна А. В. раптом стала на бік відповідачки.

На публіку звучить гарно – суддя захистила принципову журналістку. Але це не у нашому випадку.

Тому все за порядком.

Головним завданням суду є правосуддя. Тобто, торжество справедливості. А ще захист конституційних прав та свобод громадянина.

Особливо у ситуаціях, коли має місце образа честі й гідності, а ще підрив ділової репутації людини, що негативно відбивається на суспільній думці про особу та дискредитує членів її родини.

Це усталена аксіома.

Високопрофесійний журналіст, який готує критичні матеріали, в ідеалі має бути зваженим та відповідальним, поводитися зі словом, як хірург зі скальпелем. Вгамовувати можливі особистісні мотиви, уникати огульних звинувачень. Інакше ризикує відповідати за написане у судах.

Усе це відрегульовано як Конституцією України, так і нашим законодавством.

Але склалася така практика, що, як правило, подібних “червоних ліній” у своїх публікаціях дотримуються переважно автори друкованих ЗМІ, розуміючи, що їх легше притягти до відповідальності за той же наклеп.

Ті ж, хто робить дописи на сайтах та у соцмережах, донедавна буквально впивалися своєю безкарністю. Брутально поливаючи людей брудом, найчастіше безпідставно.

Особливо там, де до писанини примішаний особистий інтерес, чи навіть помста фігурантам їхніх пасквілів.

Вони так захопилися, що навіть не помітили, як законодавець доєднав сайти, Фейсбук, Інстаграм, Твіттер та іже з ними до ресурсів, публікації на яких регламентуються такими ж рівнями відповідальності, як і статті у друкованих органах.

Чернівецька область якраз одна з тих, де окремі журналісти дозволяють собі виходити за конституційні заборони та межі моральних принципів. Більше того, ще й регулярно практикують чинити тиск на суд.

Достатньо почитати дописи на телеграм-каналах, які повідкривали собі усі, кому не лінь, та у Фейсбуку, як стає очевидним, що дехто навіть не намагається вдавати, що працює у законодавчому полі.

Складається враження, що Чернівецька область є якоюсь нішевою щодо журналістської стилістики і меж допустимого. Можливо, тому, що вона прикордонна. І на тлі контрабандного розгулу та розвою, який шокує навіть битих правоохоронців, до подібних рівнів вседозволеності підтягнулися й окремі так звані журналісти.

Найкраще це підтверджують деякі судові вердикти місцевих суддів.

Корпоративна солідарність групки чернівецьких журналістів, котрі, як стало відомо, на кожних чергових виборах опиняються біля одного корита, тут демонстративна. І ця стала організована команда щораз одностайно кидається на захист своїх соратників по провінційному перу з прудкістю сторожових собак, що б вони не начудили.

Дивним чином, але ті, хто чинив, за інформацією від очевидців (а ми припускаємо, що це правда) тиск на суддю Першотравневого суду Федіну А. В. безпосередньо і очно перед самим засіданням, до цього у своїх дописах у Телеграмі, демонстрували таку ж одностайність у іншій, набагато цікавішій справі.

Вони з такою ж ретельністю наразі відбивають у правосуддя свого сторожинецького колегу, блогера-хулігана Михайла Ш., котрого, увага, СБУ звинувачує у сепаратизмі та виправдовуванні російської агресії, на підставі тривалих експертиз щодо його публікацій у соцмережах.

Така тут амплітуда принципу – “рука руку миє”.

До речі, ті, хто кинувся і на захист Світлани Ісаченко, не раз й самі були відповідачами у справах про захист честі та гідності.

Але чим ці “активісти” потиснули на пані Федіну? Можна припустити, що володінням якоїсь негативної інформації щодо неї, як можна допустити і особисте судження про навіть приховані погрози щодо можливого колективного цькування.

До речі, у своїй виправдальній постанові про відмову у задоволенні позову до Ісаченко С. А. суддя, схоже, за відсутності особистої позитивної аргументації, взяла і просто банально переписала цілий розділ позовної заяви. Де йдеться про європейські судові прецеденти, у том числі висновки ЄСПЛ, які подав адвокат позивача, щоби порівняльно продемонструвати, що авторка пасквілів на Гончара В. Б. запливла навіть за ці далекі законодавчі буйки.

Виглядає так (а це припущення), що суддя запливла разом з нею, можливо, (і це теж припущення) злякавшись загрозливих натяків журналістів, котрі прийшли підтримати відповідачку. І добивалися тет-а-тет із суддею прямо у коридорі суду перед засіданням.

Але цікаво, чи знала суддя і ті колеги по цеху, котрі стали на захист дописувачки, що раніше вона (і це конкретний факт, а не припущення) працювала прессекретаркою у Чернівецькому управлінні лісового господарства? Вірогідно, ні.

Працювала активно, бурхливо, але, схоже, вибірково. Вихваляючи у своїх дописах керівників одних, (можна припустити) лояльних до неї, у тому числі фінансово, і обходячи увагою, або навіть критикуючи у своїй жорсткій манері тих, хто, за її ж висловом: “не давав на бомбони”. Тут поясню, що бомбони – це на місцевому сленгу – цукерки, і, вірогідно, є калькою з румунської.

Життя, одним словом, вдалося, якби ж то на посаду її керівника не прийшов Василь Гончар, котрий, напевно, інтуїтивно, але можна припустити, що і у результаті отриманої інформації, звільнив Світлану Ісаченко з посади.

Виглядає так, що втрата солодкого місця стала мало не особистою трагедією. Принаймні, той шквал і вал бруду, який після цього почав буквально литися з-під пера згаданої пані, на це конкретно натякає.

Весь світ обурюється існуванням ферми, де у чорних азійських медведів щодня забирають жовч для виробництва шампунів, а тут ціла фабрика…

Отже, мова йде про особисте, можна припустити, що про жорстоку жіночу помсту. І як ще можна припустити, у тому числі і на тлі вікових гормональних збоїв…

Але, напевно, суддя таких припущень не мала, бо, схоже, цією особистісною інформацією та мотивацією не володіла.

Інакше ж як можна пояснити, що вона не побачила рясних недостовірних, огульних та бездоказових звинувачень у кримінальних злочинах, а також образи честі й гідності позивача у дописах відповідачки.

Наприклад, ось у цих рядках.

“Чому до відповідальності досі не притягнуті керівник ДП “Ліси України” Юрій Болоховець і директор Подільського лісового офісу, депутат Чернівецької обласної ради Василь Гончар?

Адже саме ці посадові особи з зарплатами від півмільйона гривень і більше допустили розкрадання буковинських лісів”.

“Очільник Держлісагентства Юрій Болоховець (“героїв” країни треба знати, панове, не на одному Рєзнікові зійшовся корупційний світ), так от Юрій Болоховець присягався, що коли замість 150 окремих лісогосподарських підприємств буде діяти одне на всю країну лісове підприємство-монополіст, то галузь досягне нечуваних результатів”.

“ЧОМУ ДОСІ НЕ ЗВІЛЬНЕНИЙ З ПОСАДИ ДИРЕКТОРА ПОДІЛЬСЬКОГО ЛІСОВОГО ОФІСУ ВАСИЛЬ ГОНЧАР ЗА МАСОВІ КРАДІЖКИ БУКОВИНСЬКОГО ЛІСУ НА МІЛЬЙОНИ ГРИВЕНЬ?”

“Ми шо – собі ті гроші в кишеню топтали?! Собі купували ті авто преміум класу?!” – обурилися спіймані на гарячому лісівники і пояснили слідчим, що обіг лівих прибутків з вижницьких лісів включав не тільки Берегомет, Вижницю, але й Чернівці, які забирали собі левову частку. Куди далі прямували валізи з долярами – вони не знають і знати не хочуть. – А як інакше ми могли виконати поставлене чернівецькими лісовими генералами перед кожним буковинським лісництвом завдання доставляти щомісяця 3 тис у.о., які ніби вимагає від них їх столичне начальство?

Столичне начальство про це прочуло, бігом порахувало щомісячну виручку своїх чернівецьких підлеглих і побачило, що Чернівці зажерлися до краю під “дахом” Подільського регіонального офісу і діляться з Києвом явно не чесно, геть порушуючи усі домовленості”.

“Результати лісової реформи справді вражають. Про них вам не розповість куплена Гончаром парламентська газета “Голос України”, здатна друкувати за гончарові кошти лише про нього хвалебні оди і пасквілі на тих, хто сміє Гончара критикувати”.

“Василь Гончар гаряче запевняв своїх столичних начальників, що собі лишає тільки на бомбони і ще трохи на проплату замовних статей продажній парламентській газеті.”

“Зрозуміло, що викриті ДБР і облпрокуратурою шахрайства з буковинським лісом, – це не справа рук простих лісівників чи місцевих мешканців, як намагається подати цю історію продажна газетка “Голос України” в своїх проплачених лісівниками статтях”.

І це лише короткий перелік публікацій, покликаних сформувати у читачів думку про отримання протиправної вигоди позивачем від працівників філій, котрих звинуватили у вчиненні кримінальних правопорушень.

Усе без якихось наведених конкретних доказів. І при тому, що жодних кримінальних переслідувань щодо Гончара В. Б. у природі не існує!

Але як неочікувано визначила у своїй постанові суддя, такі звинувачення “хоч і мають характер образи, однак у цілому контексті є оцінюючими судженнями з урахуванням вживаних слів та виразів із використанням мовностилістичних засобів”. Як вам така словесна конструкція?

І ще один суддівський аргумент: “Незважаючи на форму викладу, по своїй суті поширена відповідачкою інформація є власною оцінкою (інтерпретацією) певних подій та отриманих нею відомостей, не містить фактичних тверджень про вчинення конкретно позивачем правопорушень”.

Ні, просто спокійнісінько, і як тепер вже виглядає безкарно, лиє бруд на ні в чому не винну людину.

Отакої.

Якби мова не про конкретне судове слухання у Першотравневому районному суді міста Чернівці, то можна було б припустити, що йдеться про якогось сценічного суддю з дешевого телесеріалу, котрий, можливо, купив диплом юриста на місцевому Калинівському ринку.

До речі, я зумисне перевантажую свою статтю зворотами “можна припустити”, “на мою думку”, “виглядає так”, “можливо”…

Ще є форми: “як з цього може випливати”, “на моє особисте переконання”, “дуже може бути, що” та інші літературні фігури, котрі є абеткою для журналістів-початківців, і слугують якраз забезпеченню юридичного поняття – “припущення” та “оціночні судження”.

Не використання таких лексичних зворотів, при наведенні недостовірних фактів, є прямим звинуваченням чи наклепом, у тому числі в кримінальних злочинах, і має підпадати під судову відповідальність.

А у приведених вище цитатах – повний парад непідтверджених фактами звинувачень. І дуже дивно, що Першотравневий районний суд виявив таку, на мою особисту думку, короткозорість.

У тому числі у рядках, де під прямі бездоказові звинувачення потрапляє і парламентська газета “Голос України”. Яку відповідачка прямим текстом звинувачує у продажності та отриманні якихось нелегальних коштів.

А це орган масової інформації, який оприлюднює прийняті Верховною Радою і підписані Президентом закони, лише після чого вони вступають у юридичну силу.

До слова, за доступною для загалу інформацією, у довоєнні роки тираж газети “Голос України” налічував до пів мільйона примірників!

Що ж, непогано, як на мене, українці йшли на пошту передплачувати газету, яку згадана журналістка без всяких літературних прийомів, прямо і конкретно обізвала продажною. А суддя це елементарно проїхала.

Отож, тут є робота і для юристів дискредитованої дописувачкою парламентської газети.

Ось таке дивне судове рішення.

Хоча позивач вимагав від відповідачки найменше: просто вибачитися перед ним і колегами за образу їхньої честі та гідності й дискредитацію та підрив ділової репутації.

Наголошую, жодних майнових претензій, від чого могла спрацювати жаліслива жіноча солідарність між суддею та відповідачкою, позивач не заявляв.

Хоча подібна писанина боляче вдарила по його особистій репутації як керівника та депутата обласної ради, а також по членах шанованої між людьми родини.

Праві класики: жіноча помста – річ страшна. Але у цивілізованих країнах і на це має бути гамівна сорочка.

Тож, схоже, далі буде…