УАМ в обличчях: попри те, що ворог завдав значних збитків торговельно-постачальній компанії «Топ Меблі», вона не припиняла надавати допомогу армії й спромагається  потроху відновлювати свої позиції на вітчизняному меблевому ринку.

 Коли ми запитали в Андрія Колесника, власника компанії «Top Mebel», що змінили два роки війни в компанії – в її керівниках, працівниках – почули відповідь:              

– Змінили житейські цінності. Як тільки перші ворожі ракети впали на Україну, стало очевидним: не про бізнес, не про гроші треба думати й піклуватися  в такій ситуації, а про людей – свою сімʼю, сімʼї працівників. Звісно, кожен добросовісний підприємець і в мирний час переймався інтересами своїх працівників  – паралельно з веденням бізнесу. А тут від бізнесу на певний час довелося відійти взагалі. 

А коли більшість жіночого колективу більш-менш була убезпечена – переважно виїздом зі столиці – то й тоді передусім  не бізнесовими справами перейнявся: як і практично всі українські підприємці, які не не влилися в лави оборонців країни із зброєю в руках, сприяв відсічі ворогу підприємницькими можливостями. А можливості ці: допомога коштами, продукцією, волонтерськими справами.

Що стосується мене конкретно, то як представник ради Торгово-промислової палати від Волинської області спочатку підключився до допомоги одному із тамтешніх погранзагонів. Спільно із родичами-волинянами: братом дружини, теж меблярем, який, до речі, й досі служить у лавах ЗСУ, і президентом регіональної ТПП Олександром Смоличем.  Дружина Марина теж не залишилася осторонь, хоча й перебувала тоді у Відні: допомагала переправляти з Австрії автівки, потрібні армії. А коли значна кількість біженців почала повертатися до рідних домівок, повернулася до Києва й вона. 

Довоєнні кошти ще не вичерпалися, і тоді обʼєктом нашої допомоги стала 115-а окрема бригада.  Регулярно їздив на фронт, у воєнізований спосіб доставляючи захисникам, чого вони потребували.  А останнім часом додалися ще й цивільні клопоти. Звісно ж бізнесові  –  треба виводити компанію на стратегічний простір розвитку. 

– Отож і повертаємося до вашого бізнесу – а це гуртові постачання в різні регіони меблів, – коли компанія знову зайнялася звичною для неї справою?

– В практичному сенсі зайнявся вже не так я, а старший син, котрий вже здатен цим займатися. Два молодші навчаються за кордоном. Отож я й вирішив: раз сини не у лавах захисників, треба батьку замістити когось із них у виконанні священного обовʼязку  перед Батьківщиною. Довелося й автомат в руках тримати, й військові однострої носити під позивним «Дід Панас» у складі добровільного територіального формування. На Херсонщині потрапив під шалений обстріл, вижив, втім лікуватися довелося. Якщо і знімав ролики під час поїдок на фронт і пересилав у дирекцію Асоціації, то  тільки для того, аби заохотити колег наслідувати мій приклад.

А тепер  щодо бізнесу. Перш, ніж відроджувати його, порахували збитки. І вони значні. Було у нас крупне представництво  в Маріуполі –  великий склад продукції. Знищений вщент.  Переслати продавати меблі дилери на окупованих територіях і на тих, що в зоні бойових дій чи близькі до фронту, як-от Харків, Херсон, які постійно піддаються руйнуванням. А мали їх у кращі часи по Україні до сотні. Із 17 власних регіональних меблевих салонів залишилися лише у столиці, Львові, Одесі, Рівному. Більшу частину з них самі змушені були закривати: зменшилася купівельна спроможність населення та й меблі не є предметами першої необхідності.  Тим більше під час війни.

– Знову ж таки, війна якось змінила підходи до постачального бізнесу? 

– Змінила в тому сенсі, що ми перестали бути переважно імпортуючою компанією. Зараз активно налагоджуємо партнерські взаємини із вітчизняними меблевробництвами, отож колишнє співвідношення 70 на 30 на користь імпорту потроху змінюється у бік вітчизняної меблевої продукції. Впроваджуємо нову систему продажів, яка прискорить і цей процес, і нарощування обсягів реалізованих товарів. Я нині в компанії вже більше як менеджер.  Їжджу по регіонам, відновлюючи колишні контакти й шукаючи нових партнерів. Вже був у Рівному, Луцьку, готуюся до поїздки в Прикарпаття. Розраховую на результативність таких поїздок, адже багато колег по Асоціації стали друзями ще з того часу, коли і сам був у керівництві УАМ.