11/10/2008
0
Чи багато в Україні залишилося куточків первозданної природи? Карпатські ліси повирубували, гори засмітили аж до верхівки Говерли. У гирлі Дунаю, у самісінькому центрі заповідника світового значення прокопали канал, не зваживши ані на заперечення міжнародної громадськості, ані на протести Національної академії наук України. Таким чином занапастили споконвічні нерестилища промислових порід риб і місця гніздування безлічі найрізноманітніших птахів. Про ліси навколо Києва годі й говорити — суцільні смітники. І це ж не прибульці якісь чи «кляті москалі» чинять наругу над природою — ми самі.
На Кінбурнській косі люди селилися з давніх-давен. Ще античний історик Геродот згадував легендарну Гілею — країну лісів у пониззі Дніпра, що славилася своїми дубовими й вільховими гаями. У XVI—XVIII століттях запорізькі козаки, минаючи турецькі фортеці Очаків і Кінбурн, які перекривали прохід між Дніпром і Чорним морем, волоком долали косу, коли вирушали в походи на бусурманів чи поверталися з них. Тут-таки на косі наші предки добували сіль, а чумаки возами розвозили її по всій Україні та інших країнах. На косі в боях із турками біля фортеці Кінбурн прославився російський полководець Олександр Суворов.
Аж до початку ХХІ століття унікальний природний організм коси, самовідновлюючись, існував автономно. Але з початком третього тисячоліття рекреаційний потенціал Кінбурнської коси почав танути. Навіть попри те, що на ній абсолютно немає доріг. Добратися в кінець півострова можна або на баркасі з Очакова, або всюдиходом через Херсонщину. Асфальт обривається в селі Геройському — далі кілька десятків кілометрів сипучих пісків, пройти які можуть лише армійські «УАЗи» та «ЗІЛи». І, хоч як дивно, ветерани «Запорожці».
Але останнім часом, коли чимало заможних українців розжилися на потужні позашляховики, охочих побувати в заповідних місцях помітно побільшало. А важкі «Тойоти» і «Нісани» їздять, не вибираючи доріг, і нівечать на своєму шляху все — і реліктові рослини, і рідкісних комах, і тварин. «Ось подивіться, показує директор регіонального ландшафтного парку «Кінбурнська коса» Зіновій Йосипович Петрович, — проїхав всюдихід, розчавив тушканчика, занесеного, між іншим, до Червоної книги України, а від залишеної ним колії на схилі бархана піде ерозія…»
Неконтрольованою, як і скрізь тепер в Україні, стає приватизація землі та бездумна забудова на косі. У її центрі з’явилася ще одна прикмета цивілізації — ретрансляційна вежа мобільного зв’язку. Річ потрібна, але зв’язківці звели її, не порадившись із фахівцями ландшафтного парку. Відтак стометровий шпиль із тросами-розтяжками став якраз на шляху сезонної міграції птахів. Тепер, натикаючись на ці розтяжки, гинуть тисячі пташок.
От і міркуйте, чи потрібно прокладати на косу сучасну дорогу. Адже тоді на первозданності точно можна ставити хрест…
Сергій П’ЯТЕРИКОВ
Зеркало Недели, № 38 (717) 11 — 17 жовтня 2008
