23/12/2015
0Ниже полный вариант интервью, опубликованного в газете "День" №232-233 под заголовком ю "Зберегти 300-річний ландшафт". Огромное спасибо автору, – Петру Чегорка, выславшему материалы на мою почту.М.П.
В далекому тепер уже 2001 році мав честь започаткувати своє співробітництво з «Днем» зі знакової для мене статті «І крізь віки тече Оріль», що публікувалась у двох квітневих випусках «Україна Іnсognita». В заголовок одного з розділів виніс риторичне питання: «Чи бути національному парку на Орелі?». І ось діждались. Цьогоріч група науковців за замовленням Департаменту екології та природних ресурсів Дніпропетровської облдержадміністрації розпочала роботу з підготовки проекту Орільського національного природного парку. Керує розробкою проекту Вадим Манюк – доцент кафедри фізичної та економічної географії Дніпропетровського національного університету. Ми знайомі ще з його студентських років. Вадим – визнаний фахівець в царині збереження біорізноманіття, зокрема його зеленої складової – рослинного світу, автор концепції екологічної мережі Степового Придніпров’я. Він належить до категорії людей, які не уявляють свого життя без дикої природи, які (тут цитую класика американської екології Олдо Леопольда) «віддають перевагу гусям, що летять у небі, перед усіма телевізійними програмами світу, для яких можливість знайти ранньої весни фіолетову квітку сон-трави — право таке ж невід’ємне, як свобода мовлення».
Розмова наша відбулася одного гарного осіннього дня на благословенному березі Орелі і є фрагментом постійного діалогу про долю природи рідного краю, який ми ведемо в різних форматах уже понад двадцять років…
Вадиме, кому як не нам з тобою, краще знати, які були передумови створення Орільського національного природного парку. Але все ж ретроспективно окресли їх.
Зусилля по вивченню й заповіданню Орелі були найпомітнішими в регіоні з-поміж інших природоохоронних ініціатив за останні 20 років. Напевне, не без Божої помочі зустрілися на орільському березі зачаровані природою люди – науковці та туристи і створили громадську організацію Еколого-туристичне об’єднання «Орлан». Не останню роль у цій історії відіграли природні дива й специфіка самої річки, яка є ідеальним і чи не єдиним в області місцем для водного туризму. В 1997 році байдарки першої дослідницької експедиції «Орлану» понеслися стрімкою течією назустріч тоді ще зовсім невідомим і таємничим куточкам Орелі, наповненим не лише міріадами живих істот, але й особливим заповідним духом народного укладу життя. Побачене під час експедиції, здається, майже не відрізнялося від часів сторічної давнини. І усе це гармонійно поєднувалося в одне ціле з кожним новим вигином річки й новим селом на обрії, обливаючи хвилею світлої енергії.
Підсумок експедицій був однозначний – Оріль треба негайно заповідати! Натхненно писали проекти – спочатку регіонального ландшафтного, потім – національного природного парку, ці проекти представляли громадськості, ЗМІ та владі, проводили семінари, друкували збірники статей, буклети. На тій хвилі ентузіазму було знято кілька фільмів, створено унікальний «Музей річки Оріль» у м. Дніпродзержинську. В області згодом затвердили ландшафтний заказник «Приорільський» площею 8370 га як перший вагомий крок на шляху до заснування національного природного парку.
Однак з якогось моменту все пішло не так. У державній програмі формування національної екомережі (на 2001-2015 рр.) об’єкту під назвою “Орільський» у списку перспективних національних парків місця не знайшлось – чи то «забули» включити, чи то навмисно якось не помітили… Та ж історія повторилася й пізніше, коли уряд оприлюднив чергові списки пріоритетних для заповідання територій. І так тривало аж до 2008 року – знакового для розвитку заповідної справи в Україні. Тоді за півтора роки кількість тільки національних парків подвоїлася! Згадали нарешті й про Орільський національний парк. В Указі Президента Ющенка за грудень 2008 року таки з’явився поміж інших проектованих і “Орільський національний парк». Це було основним поштовхом для подальшої кампанії, яка активно розгорнулася у 2009 році. Тоді спроби обласної влади, насамперед Держуправління охорони навколишнього природного середовища, створити Орільський національний парк були як ніколи потужними й наполегливими. Перший заступник начальника особисто (нечувана до цього ситуація) відвідував ледве не всі засідання приорільських сільських рад, на яких ставили на голосування питання: «Бути чи не бути національному парку?».
Буваючи присутнім на таких сесіях, зробив висновок, що деякі треті сили попрацювали досить серйозно і професійно, провівши чорну піар-кампанію серед населення й місцевих депутатів на тему: «Чому не можна створювати національний парк у Приоріллі». Хто був замовником цієї акції? По-перше, ті ж самі мисливці (а як відомо – у їх лавах є хлопці дуже «непрості»). По-друге, бізнес-групи, зацікавлені в будівництві елітного житла й готельно-розважальних комплексів «в екологічно чистому регіоні», і, відповідно, у взятті під власний контроль річки, лісів, пляжів, взагалі всіх природних рекреаційних ресурсів. По-третє, цілком очевидно, що вирішення всіх подібних питань пов’язане з землевідведенням, і обіцяло швидке й «конкретне» наповнення як білого, так і чорного бюджету сільських (та й районних) рад і кишень їх очільників. На заваді стала й позиція лісового відомства, захищена підгодовуваною відомчою «наукою».
Але найважливішим результатом кампанії 2009 року стало те, що попри наявність потужного «антипаркового» лобі, у підсумку з восьми сільських рад, з якими проводили попереднє погодження, сім підтримали створення парку. Шкода тільки, що з боку тогочасної обласної влади не вистачило наполегливості для доведення справи до завершення.
Ці негаразди залишились в минулому. У 2015 році до питання створення національного парку знову повернулися. З обласного бюджету виділено достатні кошти для розробки поновленого проекту і проведення комплексу погоджувальних робіт. Над проектом працює фаховий колектив з різнопрофільними проектувальниками та науковцями у складі. Здійснено близько тридцяти експедицій, опрацьовано величезний обсяг картографічних і супутникових зображень, зібрано нові дані про геологічну і гідрологічну будову долини річки Оріль, сучасний стан біорізноманіття та ландшафтів, накопичено тисячі фотографій, описів, гербарних зразків, яких достатньо для створення унікального банку наукових даних про природу Приорілля.
Якою на сьогодні бачиться територія майбутнього парку за розмірами, конфігурацією?
За оптимістичним сценарієм парк буде мати площу близько 85 тисяч гектарів і являтиме собою майже безперервну, хоча й дуже «гіллясту» територію: головний стрижень уздовж русла річки, від нього розгалужуються складної конфігурації «відроги». Є й окремі острівки, які будуть репрезентувати степову рослинність лівобережних балок долини річки і зберігати витоки малих річок.
Які аргументи на користь створення національного природного парку дарує нам сама природа?
З-поміж річок Дніпропетровської області Оріль, напевне, єдина, яку можна повноцінно назвати іменем «річка»: прозора швидкоплинна течія, піщане дно, мальовничі береги, буйні трави на луках, безліч птаства на лиманах, зелені діброви, соснові бори… З усіх заповідних куточків Придніпров’я долина Орелі якнайбільше відповідає статусу національного природного парку. Вона являє собою строкатий мозаїчний комплекс, в якому природні екосистеми чергуються із агроландшафтами та заселеними територіями з яскраво вираженою лінійною орієнтованістю вздовж русла річки. Заповідними ядрами парку мають бути існуючі нині об’єкти природно-заповідного фонду – заказники (вже згадуваний, найбільший на Дніпропетровщині “Приорільський”, невеличкий гідрологічний – “Озеро Довге”, нещодавно створені ландшафтні заказники «Урочище Приорільське» і «Річка Багатенька», заповідне урочище “Гора Калитва”. Еталоном чарівної природної краси Приорілля є пам’ятка природи “Урочище Лелія”. Саме тут, з високої Турової гори, крутий схил якої поріс степовими травами і чагарниками, відкривається краєвид широкої Орільської долини з дубовими гаями, зеленими луками, звивистою стрічкою річки та численними озерцями. Краєвидами з Турової гори захоплювалися подорожні в усі часи і віки – адже ландшафт цієї місцевості майже не змінився за останні триста років. І дай Боже, щоб таким же його бачили наші нащадки і в майбутні часи. За показником раритетності флори та фауни, котрий традиційно є одним з головних критеріїв у міжнародній практиці для оцінки значимості територій для заповідання, Приорілля не поступається будь-якому діючому національному парку України.
Цьогоріч виповнилось 25 років першому на Дніпропетровщині природному заповіднику – «Дніпровсько-Орільському». Як ти оцінюєш його внесок у збереження природи, розвиток заповідної справи?
Без сумніву існування заповідника усі ці роки – великий плюс для природи! Адже це один з найцінніших осередків дикої природи в нашому регіоні, де зберігаються тепер майже знищені на інших ділянках Дніпра плавні зі своєрідним заплавним режимом, властивим долині великої ріки. І хоча сьогодні можуть бути питання щодо кадрового забезпечення, стану його охорони, в першу чергу рибних ресурсів, але однозначно без заповідника ця ділянка природи – заплавні ліси, піщаний степ, смарагдові луки і блакитні озера – була б уже втрачена. Природні комплекси і заповідника, і проектованого нині парку (особливо нижньої його частини) – одне ціле, наче нанизані на одну нитку намистинки. У верхів’ях національного парку Оріль починає свій біг, в заповіднику зливається з батьком-Славутою. В майбутньому для отримання значимішого результату від природоохоронних зусиль безумовно бачиться узгоджений менеджмент обох територій. На жаль, потенціал заповідника як наукової установи, центру комплексного моніторингу дикої природи реалізується в кращому випадку на 1-2%.
Знаючи твоє особливе «трепетне» ставлення до дерев-патріархів, не можу не запитати, які нові знайомства подарувала орільська природа?
Мабуть найяскравіше – верба-цариця біля села Ковпаківка. Вона має в обхваті більше п’яти з половиною метрів і понад три сотні років віку. І хоча доводилося бачити й інші старовікові верби в заплавах степових річок, цьому дереву не знаю рівних. Розкидавши руки-гілля, височіє воно над відкритим лучним простором. Є в цій вербі неповторна харизма, те, що називають місцем сили. За цей сезон нам трапилися розкішні дуби, що розміняли вже не одну сотню років, живучи поряд з людьми (як от у селах Орілька, Ковпаківка, Гнатівка). Одні з них у хорошому стані, живі і повністю здорові, а інші потерпають від самих же людей – то кору деруть з них, то обпилюють гілля, то підпалюють. У селі Михайлівка, на берегах притоки Орелі річки Багатенької, знайшли старезну і дуже красиву грушу з могутнім стовбуром і прекрасною кроною. Усе це унікальні живі пам’ятки у скарбниці природних чудес майбутнього національного парку.
Приорілля – не тільки осередок дикої та мальовничої природи. Це також і великий заповідник історико-культурної спадщини українського народу. Не менш важливою складовою функціонування національних парків є її збереження. Яким тобі бачиться організація такої діяльності?
На всій довжині течії (а це понад 380 км!) Орелі відсутні великі промислові підприємства, кар'єри, шахти. Натомість по її берегах є села, в яких збереглися елементи народної архітектури, а іноді й цілі ансамблі – глиняні хати під очеретом, клуні, льохи. Деякі з них являють собою справжні витвори мистецтва і стоять без «капітального ремонту» вже понад 100 років! У Приоріллі є унікальна можливість побачити справжні українські подвір'я, в яких збереглося первинне планування садиби, а не споруджені для туристів декорації. Під очеретяними стріхами зберігаються й залишки того життєвого ладу, який побутував і сто, і, напевне, більше років тому.
Краєвидами Приорілля свого часу милувався Тарас Шевченко і увічнив їх красу в декількох малюнках, на яких із топографічною точністю відображено усі деталі ландшафту. Дивовижно, але за півтора сторіччя вони майже не змінилися!
У короткому інтерв’ю неможливо змалювати всю багату та різноманітну історичну спадщину краю: вали Української укріпленої лінії, кургани та майдани, ансамбль китайгородських церков як унікальний витвір козацького бароко, археологічна знахідка планетарного масштабу – керносівський ідол. За останні роки, до речі, в багатьох приорільських селах з’являються приватні музеї-садиби. Деякі з них вже завоювали славу регіональних туристичних «родзинок» як, наприклад, хутір Галушківка біля славетної Петриківки, який окрім музеєфікованого подвір’я, пропонує відвідувачам театралізоване «козацьке» шоу і справжні лицарські розваги. Згодом, скориставшись брендом Галушківки, навколо неї, як гриби, почали рости нові садиби, які однак є вже суто комерційними «шароварними» проектами.
Мені ж особисто набагато цікавішим є приватний музей-садиба видатного митця Володимира Лободи у селі Турове, що під Царичанкою. Створений більше 20 років тому, він і дотепер залишається без сумніву найцікавішим зібранням старожитностей Приорілля. Його органічно доповнює галерея авторських картин і скульптур, в яких модерн поріднився з фольклором. Усе в цьому домі пронизане глибоким філософським змістом, і відвідання його завжди відриває від буденного і пробуджує тонкі струни душі, нагадуючи про міцний духовний зв’язок із нашими далекими пращурами.
Відкриттям цього сезону є новонароджений музей-садиба Олександра Бондаренка у Ковпаківці. Його історія по-своєму цікава: господиня заповіла після її смерті перетворити хату і обійстя на музей, і з Божої милості в селі знайшовся хлопець, який попри зовсім юний вік зумів провести реставрацію, зібрати за стислий час багату колекцію експонатів і відкрити свій музей-скансен. Допомогли Сашкові природний мистецький хист, особлива, за його висловом (ледве не від народження) любов до всього старовинного, і надзвичайна працьовитість. Ну й звісно, люди, які підтримують його старання. В першу чергу дніпропетровський художник Олександр Нем’ятий, який свого часу помітив талант юнака і допоміг йому з вибором професії (викладач образотворчого мистецтва) та й дотепер усіляко підтримує його починання. Музей у Ковпаківці почав приймати відвідувачів лише кілька місяців тому, але одразу став популярним. Такі музеї-садиби можна створювати в кожному селі на берегах Орелі. Національний парк має бути координатором діяльності з каталогізації історико-культурної спадщини і всіляко сприяти її збереженню. Цікавим напрямком могло б стати матеріальне стимулювання людей, які свідомо підтримують старі «під очеретом» хати в хорошому стані. Такі садиби можуть бути водночас і жилими оселями і музеями. На перспективу також бачиться крім національного парку створення історико-культурного заповідника у Приоріллі.
Оріль, як і багато річок України, тяжко хвора. Як буде вирішуватись ця проблеми в контексті функціонування майбутнього національного парку?
Дійсно, частково через низку жорстоких втручань людини в життя складної системи Орільської долини (в першу чергу будівництва каналу «Дніпро-Донбас», системи рукотворних дамб), котрі накопичувалися десятиріччями, частково через кліматичні умови останніх років, річка у нижній течії сильно обміліла. До її лікування пробують підійти радикальним способом – замовляють і розробляють проекти «оздоровлення», на які витрачають кругленькі суми бюджетних коштів, але насправді такі «рятувальні» заходи є ні чим іншим, як подальшим знищенням багатостраждальної річки, оскільки «лікувати» намагаються не причини, а наслідки. Місцеві жителі підсвідомо відчувають всю недолугість і небезпеку таких проектів і чинять активний спротив. Навесні цього року від чергового проекту вартістю 2,6 млн. гривень вдалося відбитись. Безумовно, що в майбутньому парк може взяти на себе роль, якщо не розробника, то експерта і строгого опонента таких проектів. Потрібні серйозні комплексні дослідження, які б ґрунтувались на басейновому підході – що відбувається на притоках Орелі – Берестовій, Орчику, Заплавці, як формується їх гідрологічний режим? У світі накопичено достатній досвід повернення до життя річок. Мабуть варто із ним ретельно ознайомитись!
Проблема будівництва у самому серці майбутнього парку – селі Шульгівка ферми з розведення норок вийшла на всеукраїнський рівень. Хто ж переможе: здоровий глузд чи амбіції та жадоба наживи?
Тут треба дати жорстку оцінку владі, яка не тільки закривала очі, а й напряму лобіювала захоплення території і прикривала (якщо не організовувала) всі ті безчинства, які творили з людьми. Зараз, не зважаючи на очевидність і масштабність усіх правових порушень, скоєних компанією-власницею сумнівного бізнесу, будівництво ферми таки триває. Проте я не бачу жодних перспектив її подальшого функціонування в такій дуже цінній для охорони природи і розвитку екотуризму місцевості.
Який твій узагальнений погляд на перспективу відродження природи степового краю і України в цілому?
Я оптиміст – це можливо! Лікувати довкілля краще з голови, відновлюючи функціонування основних екосистем макрорівня. А вже їхнє здорове існування забезпечить позитивний розвиток усім ієрархічно підпорядкованим екосистемам нижчого рангу. Для Степового Придніпров’я головною такою макросистемою є Дніпро з долиною і басейном, отже необхідно перш за все відновити його природний режим, поступово відмовившись від водосховищ та гребель. Щодо тварин та рослин – їхні популяції можна буде відродити за умов налагодження територіальної системи екомережі, підтримки заповідного статусу перш за все великих за площею природних святинь краю – Дніпровських порогів, Присамар’я і Приорілля, Базавлуцьких степів, унікального Васильківського степу і Верхньодніпровських байраків. Також важливим вважаю створення поновленого реєстру пам’яток природи. Зараз на Дніпропетровщині їх офіційно близько 50, насправді ж на облік і під охорону варто взяти ще не менше 400. Звісно також необхідно вжити заходів щодо урбаністичної конверсії. Наші нащадки повинні споглядати і мати можливість спілкування з байраками й степами, із дубами та липами, з горицвітами та ковилами, із орлами та дрохвами, з байбаками та сарнами, мати змогу випити води просто з орільської бистрини…
Треба тільки змінити світогляд, систему цінностей, позбутися культу матеріального. Це найважче – в сучасному оточенні глобалізованого світу з його шаленим тиском на свідомість і нав’язуванням споживацьких цінностей. Але це було б вірним шляхом, що згодом дасть можливість розквітнути з новою силою дикій природі Степового краю, подальше існування якої має непересічне значення для формування духу і гармонійного виховання не тільки нас, подніпровців, але й кожного українця.
Автори фото: 1, 3, 4, 5 – Вадим Манюк, 2- Юрій Мухін
Фото: 1. Периферійне розташування Орілі визначає високий ступень збереженості природних комплексів у її долині. На тлі масштабних трансформацій середовища в степовому Придніпров’ї долина річки — справжня оаза, коридор життя, зелена гілка на хворому дереві.
2. Очеретяний лунь.
3. Нема рівних ковпаківській вербі-цариці. Розкидавши руки-гілля, височіє вона над відкритим лучним простором.
4 Ця хата на околиці села Котовка (колись містечко в складі Орільської паланки) – справжній символ України, берегиня людської душі.
5. Експозицію в Музеї Олександра Бондаренка складають предмети народного побуту ХІХ-ХХ століть.
