ПОЛІСЬКІ СВІДКИ ДАЛЕКИХ ЕПОХ

Національний природний парк «Прип’ять-Стохід», який взяв назву від двох річок, що протікають на його території, створений для збереження унікальних куточків Волинського Полісся. Як засвідчують іноземні науковці, котрі бувають тут, таких боліт, як у Любешівському районі, в Європі вже нема. Не випадково цю місцевість облюбували двадцять три види рослин, які занесені до Червоної книги України. Велика цінність регіону — рідкісна фауна: тридцять видів хребетних теж є червонокнижними.

До наукових обгрунтувань цінності території багато праці доклав колишній співробітник державного управління охорони навколишнього природного середовища у Волинській області, а тепер заступник директора з науково-дослідної роботи національного парку «Прип’ять-Стохід» Михайло Химин. З ним ми пройшли, пропливли тими місцями, де можна побачити рідкісну флору і фауну
         
     1. РОСЛИНА, ЯКА ХАРЧУЄТЬСЯ КОМАХАМИ
  
  У пошуках цієї реліктової рослини ми вирушаємо на моторці. Відчалюємо від берега Стоходу, який підходить до крайньої вулиці Любешова, з допомогою весла. Весло не раз ще виручатиме, коли човен з півтораметрової, а то й більшої глибини, заходитиме на мілководдя. В деяких місцях його дно буквально сідає на пісок, адже води тут тридцять-п’ятдесят сантиметрів. Воістину Стохід — то сто ходів! Важко визначити, де головне русло, а де його відгалуження, які злилися в одне плесо, «помережане» очеретом і осокою.
     Про те, як змінюється з часом ландшафт, свідчить острівок серед заростей. Судячи з дерев’яної роздягальні, лавочок, на ньому ще донедавна був пляж. То тут, то там росте біле латаття, яке ми зазвичай називаємо ліліями. Угруповання цих квітів занесено до Зеленої книги України. Вересневої пори біля вже поруділого листя можна побачити лише поодинокі білі квіти.
     А ось і альдрованда пухирчаста. Не знаючи природи цієї рослини, можна подумати, що стеблини відірвались від основної стовбурини і розгулюють неподалік заростей. Наш попутник Михайло Химин вносить ясність: це вільно плаваюча рослина. Вона — з числа комахоїдних. Живе, як і всі рослини, за рахунок фотосинтезу, але в її «меню» є й дрібні комахи: затисне своїми щупальцями жертву і висмоктує з неї поживу.
     На зиму ця багаторічна трав’яниста рослина, що не має коріння, осідає на дно. З настанням весни круговорот життя продовжується: розмножується альдрованда пухирчаста насінням і вегетативно з частинок стебел. Виявляється, в європейських країнах, зокрема в Німеччині, ця реліктова рослина уже майже зникла. І коли іноземні науковці побачили, як багато її на Стоході, то були дуже здивовані. Звичайно ж, зафотографували. А ще взяли окремі екземпляри у пробірку — для гербарію.
     Як зазначено у Червоній книзі України, альдрованда пухирчаста охороняється у природному заповіднику Дунайські плавні та Шацькому національному природному парку. Оскільки невдовзі планується нове видання цієї книги, то можна припустити, що список місць, де рідкісна рослина під охороною, поповниться і національним природним парком «Прип’ять-Стохід».
     Це стосується і щитолисника звичайного. Ще років десять тому вважалося, що цей вид флори ледь не зник на території України. Охоронні заходи не здійснювались. І в Червоній книзі зазначалось, що слід створити заказник в урочищі «Купища» поблизу села Полиці Камінь-Каширського району.
     — Після українсько-британської експедиції по прип’ятських болотах,— розповідає Михайло Химин, — яка припала на 1998 рік, були зафіксовані декілька місць зростання щитолисника звичайного. І не тільки в Камінь-Каширському районі, а й Любешівському. Нині можна сказати, що заплави річок Прип’ять і Стохід якраз облюбовані цією рослиною. Вузьким ланцюжком, шириною десять-двадцять сантиметрів, щитолисник звичайний тягнеться на сотні метрів. Листочки його справді за формою нагадують щит.
     До речі, із вказаних двадцяти трьох червонокнижних рослин, які зростають на території національного природного парку «Прип’ять-Стохід», дві виявлені вже у цьому році. Це лікоподієла заплавна і ситник бульбистий. Причому знайдені ці рослини на одній ділянці. І ділянка ця — не зовсім типова для них. Адже за характеристикою науковців, місця зростання лікоподієли заплавної — обводнені ділянки на торфових болотах, вологі піски. А ситник бульбистий взагалі полюбляє обводнені зниження на сфагнових болотах, заболочені ліси, зарослі меліоративні канали. Тим часом місцевість, про яку йде мова,— у лісі, що неподалік від села Зарудчі. І зовсім вона не болотиста, а тим більш сфагнових мохів тут нема. У природі багато що є загадковим. Це — одна з таких загадок. Михайло Химин розповідає:
     — На це місце я потрапив випадково ще на початку минулого літа. А недавно тут побували науковці з Києва, зокрема, відомий ботанік Олена Прядко. Й Олена Іванівна сказала, що такої чисельної популяції лікоподієли заплавної ще не бачила…
     Отож, ми після науковців першими з журналістів прийшли на те місце, де зростають рідкісні рослини, які донедавна на території Любешівського району не були досліджені. Могли побачити так звану пробну ділянку, закладену науковцями з метою дослідження, яка ж кількість рослин припадає на один квадратний метр. І нарахували їх — близько триста штук.
     Судячи з ландшафту, тут колись був кар’єр, з якого брали пісок. А потім площа заросла лісом. В одній з ям, де теж колись, може, брали пісок, стоїть вода, в якій і росте ситник бульбистий. А на схилі цієї ями навіть росичка є. В цю пору вона вже плодоносить. Мікроклімат, видно, підходящий і для цієї червонокнижної рослини, яка зазвичай зростає на сфагнових болотах.
     І ось до дирекції національного природного парку «Прип’ять-Стохід» дійшли чутки, що в цьому унікальному куточку планується відвести площу під… сміттєзвалище. Це питання було винесене на засідання науково-технічної ради парку. На адресу голови Зарудчівської сільської ради підготовлено лист-обгрунтування цінності місцевості. Це, як кажуть, офіційні дії дирекції парку, на які буде й офіційне реагування. А ми скористались нагодою і зустрілись безпосередньо з сільським головою Надією Колесник.
     — Те, що стихійні сміттєзвалища з’являються то тут, то там,— каже Надія Захарівна,— я знаю. На жаль, така психологія в багатьох людей — аби свій двір прибрати. З цим явищем ми стараємось боротись. Дирекція парку може бути спокійна, що ми не допустимо тут сміттєзвалища.
     Є пропозиція дирекції парку створити тут ботанічний заказник. І ця пропозиція знаходить підтримку місцевої влади. Адже все це заради того, аби зберегти унікальні рослини, що є цінністю не лише поліського краю.
   
 2. НАШУ ГЛИБИНКУ ВИВЧАЮТЬ НІМЦІ

     Дивні істоти птахи: відлітають зимувати у теплі краї, але завжди повертаються до своїх "домівок". Прудка очеретянка, яка облюбувала поліські болота, зимує в Африці, зокрема в Сенегалі. І хоч там завжди тепло (навіть у січні температура повітря понад двадцять градусів вище нуля), ця пташка долає тисячі кілометрів, щоб у нас, на Волині, вивести потомство. Ось і відповідь на питання з приводу того, де ж батьківщина прудкої очеретянки: звичайно ж, там, де вона в’є гніздо, вигодовує малят.
     Є гіпотеза, що у дольодовиковий період, коли не було різких перепадів клімату, птахи були осілими. Якщо й здійснювали перельоти, то не такі далекі. Це вже потім, після Льодовикової епохи, створились такі передумови для птахів, що вони змінили стратегію свого життя і змушені мігрувати. Але генетично залишилось відчуття батьківщини…
     У тому, що верхньоприп’ятський регіон не був вивчений науковцями, – знову ж таки можна пересвідчитися, гортаючи Червону книгу України. У ній не зазначена жодна точка на території водно-болотних угідь в Любешівському районі, де гніздиться прудка очеретянка. Бо лише після експедиції Мартіна Фладе з Німеччини за підтримки фонду Міхаеля Отто було знайдено декілька місць поселення цієї тендітної пташки. Згодом долучилися наші науковці. Зокрема, Анатолій Полуда з Інституту зоології, який є керівником української групи по збереженню місць гніздування прудкої очеретянки в Україні. Десять років тому почав він займатись цим видом, приїжджаючи щороку на Волинь.
     – Наступний рік буде роком прудкої очеретянки, – розповідає заступник директора з науково-дослідної роботи національного природного парку "Прип’ять-Стохід" Михайло Химин, – в аспекті загальноєвропейських обліків. І тоді ми зможемо мати сучасну реальну картину. А на сьогоднішній день у верхньоприп’ятському регіоні, починаючи від села Комарове Ратнівського району і закінчуючи кордоном Волині і Рівненщини у Любешівському районі, популяція прудкої очеретянки нараховує від 2100 до 3000 особин. Донедавна вважалось, що на Волинь припадає двадцять відсотків від загальної світової популяції цих птахів. Та після того, як були знайдені гніздування в Білорусії, цей відсоток трохи зменшився – до п’ятнадцяти. Все одно він високий…
     Прудка очеретянка – досить специфічний вид. Пташка незвична вже тим, як летить. Для польоту вона, як дослідили орнітологи, набирає висоту до кілометра і вже тоді долає відстань. Тому під час мігрування за нею важко спостерігати. Для цього треба вибрати підходящий момент – коли вона приземлиться. Судячи з назви, стихія цієї пташки нібито очерет. Але це не так, бо облюбувала прудка очеретянка, зокрема на Волині, торфовища, осокові болота з низьким рівнем води, та все ж зволожені. Ось її родичка – велика очеретянка, то та живе виключно в очереті. Але вона є звичним видом фауни – не червонокнижним.
     За кілометр-півтора від села Люб’язь Михайло Химин показував якраз такі ділянки, де полюбляє селитись прудка очеретянка. Михайло Васильович з біноклем в руках сходив Полісся, як кажуть, вздовж і впоперек. І не з книжок, а з власних спостережень знає, як ведеться облік прудкої очеретянки ("по співу самця, який може мати навіть "гарем" самок"), коли відлітають ці птахи у вирій, коли повертаються. А прилітають прудкі очеретянки з вирію досить пізно – у квітні, а то й на початку травня. А вже в серпні починають готуватись до відльоту у теплі краї.
     – У вересні окремих птахів можна ще побачити, – розповідає Михайло Химин. – Якогось року я спостерігав за прудкою очеретянкою в першій декаді вересня в районі сіл Цир, Лахвичі. В середині вересня її вже на Волині не зустрінеш.
     Спостереження дають підстави стверджувати, що діяльність людини і прудка очеретянка – взаємопов’язані: від того, чи будуть викошуватись луки, залежить чи гніздитиметься ця пташка в нібито вже облюбованій місцевості. Тим часом чималі площі на болотах, де раніш заготовляли сіно для худоби, нині заростають бур’янами. Що ж хотіти, якщо у селі Сваловичі скоро не залишиться жодної корови, бо в селі живуть одні пенсіонери, які не в силі тримати худобу.
     До речі, у Польщі на деяких заплавних територіях організовують змагання із сінокосіння. Таким чином, залучаючи державні кошти, підтримують природні угіддя в тих оптимальних умовах, в яких може розвиватись і рослинний, і тваринний світ, характерний для конкретної території. Схоже, що і в нас, щоб не допустити деградації угідь, через декілька років теж доведеться вишукувати гроші, розробляти програми і організовувати такі змагання. Інакше відбудуться зміни, і, може, якраз несприятливі для червонокнижних рослин та тварин. В усякому разі, на думку нашого попутника, якщо хтось з природоохоронців скаже, що на заповідних територіях не можна косити, то це не природоохоронець, а випадкова людина у цій сфері.
     – Міні-проект з метою збереження болотних угідь в їх первісному вигляді реалізовували ми на початку 2000-их років силами обласного відділення Українського товариства охорони птахів, державного управління охорони навколишнього природного середовища і на той час ще регіонального ландшафтного парку "Прип’ять-Стохід", – розповідає Михайло Химин. – Ми штучно підтримували декілька ділянок: зрізували чагарники, створюючи оптимальні умови для гніздування птахів.
     Верхньоприп’ятський регіон, зокрема в межах національного природного парку "Прип’ять-Стохід", цікавий міграційними шляхами. Одні птахи тут лише зупиняються перепочити, інші гніздяться. Орнітологи розставляють на птахів сіті, щоб спіймати їх і закільцювати. А вже по цих кільцях з відповідними орієнтирами можна згодом прослідкувати за переміщенням пернатих, зробити висновки, чи тримаються вони "своєї" місцевості.
     Ось і минулої весни працівники парку знайшли гніздо пугача. Якось знову приїхали на те місце – хотіли сфотографувати кладку яєць. На жаль, гніздо було порожнім. Напрошувалась навіть думка, що кладку знищено. Та згодом неподалік від цього місця побачили три, ще неоперені пугачі.
     – Ми їх закільцювали, – розповідає Михайло Химин, – взявши на руки як немовлят. І випустили. Цікаво було б колись побачити їх вже дорослими. Адже цей птах – велетень. Розмах крил у дорослого пугача близько двох метрів. І голос потужний – відповідно до назви.
     Пугач – із родини совиних. Основне його харчування – гризуни, які є переносниками різної зарази. Вже в цьому велика користь птаха.
     Характерний для національного природного парку "Прип’ять-Стохід" ще один червонокнижний птах – сірий журавель. Минулого літа одного з цих птахів, який тільки-но пробував літати, вдалося сфотографувати. Хоч для цього співробітникам парку довелося пройти не один десяток кілометрів. І не один день тривали пошуки. Адже місце перебування сірих журавлів найчастіше – на межі лісу й болота. Гніздо роблять ці птахи на купині чи на дернині, і до нього важко дістатись. В Україні на початку шістдесятих років минулого століття лише на Поліссі нараховувалось 400-450 сірих журавлів, ще 50-60 – на Лівобережжі. Тепер же їх всього 100-200. Забившись у глушину, цей птах сам себе рятує. В тому числі і від того, щоб не потрапити на мушку браконьєрів, які не читають Червону книгу України.

Катерина ЗУБЧУК

Волинь, №844 -845, 25-27  ВЕРЕСНЯ 2008р