21 вересня – День працівників лісу

Володимир Янковий найнадійнішим транспортним засобом вважає коней. Кіньми,  каже, куди глянув, туди й поїхав, а для заохочення "двигуна", окрім вівса та  прутика, нічого більше не треба. От і нині Володимир Павлович встав удосвіта,  нагодував Орлика і Малюка, запряг їх у воза та й подався до лісу, якому  присвятив 35 років свого життя. В обході майстра лісу є чотири розсадники, де  навесні з’являються на світ сіянці основних лісоутворюючих культур. Завдяки  невтомній праці ветерана на 150 гектарах виріс молодий ліс. Посаджений він  вручну. Переважно це масиви дубняку, сосни. Є, звісно, і насадження вільхи,  ясена, ялини. Колишні сіянці-саджанці зросли дужими деревами-красенями,  милують око дібровами, гаями, борами. Особливо тішиться лісівник дубовою  памолоддю. 

Посадити саджанець – це не вінець, а початок копіткої роботи. Потрібен  ретельний догляд за дитям-деревцем, який триває щонайменше 5-6 років, щоб  бур’яни та дерева-самосії не заглушили молоду порость. І все робиться  механічно: сапками, сікорами. Ось так при сприянні відданих справі людей  народжується і пробивається до життя ліс. 
 
Володимир із дитячих літ закохався в праліс, що казковим диво-велетом  виколисується довкола рідного села Журавичі. Однак хлопець і в гадці не мав  будувати свої стосунки з зеленим другом на професійній основі, оскільки надто  захоплювався технікою. Після закінчення школи вивчився на електрозварника і  працював за фахом на меблевому комбінаті. Строкову службу проходив у  Прикарпатському військовому окрузі. Повернувся додому енергійним,  підтягнутим, бравим хлопцем. Лісничий Павло Кирилович Савчук відразу ж  запропонував Володі стати лісником (нині ця посада називається майстер лісу).  Той спершу засумнівався в своїй спроможності, адже ні знань, ні бодай  обізнаності зі специфічною роботою лісника не мав жодних. Згодом все-таки  погодився ризикнути. Отримав у Партизанському лісництві Цуманського   держлісгоспу обхід – 758 гектарів лісу та й узявся за діло. 
 
– Я потрапив до прекрасного колективу, в якому успішно пройшов "курс молодого  бійця". Надійною опорою мені стали досвідчені, віддані роботі лісники Тихон  Чахрайчук, Петро Шульгач та інші, які буквально зробили мене майстром своєї  справи. А головне – завдяки цим людям я всім серцем полюбив ліс і свою  нелегку, але дуже потрібну роботу, – перегортає сторінки пам’яті мій  співрозмовник. 
 
В. Янковий із молодою дружиною Надією оселились на хуторі Лопатень, де  подружжю виділили житло – стареньке приміщення колишнього лісництва. На весь  хутір був єдиний колодязь, отож воду до оселі доводилося носити за 150  метрів. Сім’я тримала дві корови, кілька бичків, свиней, курей, індиків,  гусей, з тим щоб розжитись на свіжу копійку. Зарплата у лісника становила 65  карбованців – далеко не розженешся. Мрія ж звести власне житло домінувала в  родині, в якій зростало троє діток. Досягти своєї мети сподівалися плодами  власної праці. Звісна річ, у Лопатені школи не було і діти Янкових, як і  сусідські котигорошки, тупали ніжками за знаннями в сусіднє село. Малеча  лісника жодного разу не поскаржилась на втому і труднощі. Ось таким чином  Володимир Павлович та Надія Сергіївна і діток на ноги піднімали, і будинок у  Журавичах зводили самотужки. Левова частка домашніх клопотів завше лежала на  плечах дружини, яка тримала, та й зараз тримає, в господі всі чотири кутки,  бо чоловік зрання і допізна на роботі. Часто-густо йому доводиться через  виробничі потреби в лісі ночувати. 
 
А коли небо розверзається настільки, що, як кажуть, собаку шкода на вулицю  вигнати, Володимир Павлович обов’язково мусить бути на робочому місці. Всі  лісівники пам’ятають: негода вночі – то злодійські жнива… Отож будь  насторожі, посилюй пильність. 
 
А комарів у лісі стільки, що очі заліплюють. Не раз дощ змочував лісника до  нитки, град немилосердно молотив. Бувало, перемерзав настільки, що ноги не  розгиналися. Та й громова колісниця часом гуркотіла над самісінькою головою,  що готовий був втиснутися в землю… А ще з роками довідався, що його  невичерпне здоров’я, виявляється, не таке вже й невичерпне. "Але про це не  пишіть, бо дівчата не будуть любити", – сміється. 
 
У штаті майстра лісу немає робітників, він залучає до роботи людей, так би  мовити, зі сторони. Формує трудові загони з числа селян, школярів. Робочі  "десанти" доставляє на місця заготівлі насіння, посадки чи догляду за лісом  власною підводою. 
 
Невтомний трудівник піклується і про тваринний світ свого обходу. Взимку  кінними саньми чи возом розвозить зерно на спеціальні майданчики для  підгодівлі диких кабанів, стежить, щоб мали змогу підкріпитися сіном козулі й  олені. 
 
Безперечно мало рацію керівництво обласного управління лісового та  мисливського господарства, коли назвало мені своїм найкращим працівником  Володимира Янкового. 
 
– У лісі добре відпочивати, розважатися, а працювати – доволі важко. Один мій  приятель – шахтар, ознайомившись із роботою лісника ближче, зробив висновок:  "Ліс – це та ж сама шахта, тільки в ній дихати легше". Сьогоднішня молодь не  рветься на роботу до лісу. 
 
… На рідному обійсті В. Янкового радісно зустрічає дворічний онук Тарас, а  тримісячний онучок Богданчик і собі заходився агукати в колисці. Синок Василь  і невісточка Галя живуть із батьками. Молодята постаралися, щоб до п’яти вже  набутих дідусем і бабусею внучаток лелеки додали ще двійко.  
 
Якихось особливих статків Янкові не нажили. Як і раніше, тримають усіляку  живність, щоб звести кінці з кінцями. Господар має зварювальний апарат й інше  технічне причандалля, що ним утішається на дозвіллі. Він може власноруч  змайструвати воза, виготовити ту чи іншу необхідну в домашньому вжитку річ. У  свою чергу господиня Надія Сергіївна встигає й корівку видоїти, і хліба та  пиріжків напекти, зварити борщ, доглянути грядку. Подружжя знаходить час і  для вибавлювання внуків – головного родинного скарбу. 
 
Ківерцівський район Волинської області. 
 "Сільські вісті" 2008.09.19