18/09/2008
0
Хіба один раз він міг змінити свій непростий обхід на значно легший, і тоді б тільки ходив та, як жартує, «посвистував»! Хіба раз так нароблявся, що втомлювалися коні, а він не втомлювався?.. Не боявся ніколи й погроз браконьєрів та викрадачів лісу і за 35 років роботи простим, як кажуть, майстром лісу не посварився ні з людьми, ні з начальством.
Як це вдається майстру лісу Партизанського лісництва Цуманського держлісгоспу Володимиру Павловичу ЯНКОВОМУ – наша розмова напередодні професійного свята, котре відзначають у неділю.
Сюди б приїхати ранньої весни, коли цвітуть сон-трава, медунки чи проліски, та час, коли вони радують людей, надто короткий. Або приїхати влітку, коли тепло і сонячно і зозуля кує щасливу, хотілося б вірити, долю… Проте в урочище Лопатень, де й розміщується контора Партизанського лісництва, ми приїхали ранньої осені, заставши один з останніх теплих днів. І побачили просто на подвір’ї такі ялини, від погляду на які захоплює дух. Ялинам по 150 – 170 років, і вони ще пам’ятають часи князів Радзивиллів: неподалік був їхній мисливський будиночок.
– А цуманські ліси – дуже гарні! – визнає головний лісничий Цуманського держлісгоспу Анатолій Дорошук, котрий родом з теж неповторного лісового краю – села Датинь, що на Ратнівщині. – Ліси тут росли споконвіку, це так звані праліси, дуже давні і добре збережені. У природному стані тут ростуть клен і явір, що не характерно для поліської зони, збереглися потужні масиви дубових і соснових деревостанів.
До Другої світової війни це були мисливські угіддя князів Радзивиллів. Є легенда, що котрийсь із них виграв ці праліси у карти у князя Чорторийського. Та як би там не було, а князі теж думали, аби залишився ліс для дітей, онуків й правнуків.
Контора Партизанського лісництва стоїть майже на тому місці, де «за Польщі» була гаївка – апартаменти місцевого лісника. Років п’ять тому, розказує Янковий, зрубали стару (уже геть струхлявіла) яблуню з тих часів, котра мала, звичайно, не стільки літ, як ялини, але теж дуже стара. Вона б ще і жила, так ялина затінила. Ялини ж не просто живуть – плодоносять! Опущені лапаті гілки утворюють під деревом затишну альтанку, де і стіл, і крісла – з пеньків.
– Ще коли я сюди прийшов на роботу у 25 років, то нижнім гілкам до землі було ще далеко. А тепер, бачите, уже й лежать, – каже Володимир Павлович.
На перший погляд гілки не надто за цей час і виросли, бо ліс тільки рубають швидко, а виростити його – справа років і віків. Янковий за 35 років засадив лісом понад 150 гектарів. На питання, чи не може він заблукати у своїх багатогектарних володіннях, щиро каже:
– Мені у лісі нема ні дня, ні ночі, я його навпомацки знаю. Можете очі зав’язати – тільки скажіть, де залишаєте, – звідусіль вийду.
Його обхід починається метрів за триста від контори лісництва. Як став на нього 35 років тому, так і не змінював. Хоча міг! Мінялися межі обходів, лісників (тепер ця посада називається «майстер лісу») то скорочували, то знову набирали штати, і Павлович, як один з найдосвідченіших спеціалістів, міг обрати значно спокійнішу роботу.
– Є, знаєте, люди-перебіжчики. А я просто любив ліс. Що посадив з нуля – те і маю, те і людям можу показати. Можу гордитися, що не скакав з обходу на обхід, то не в моєму характері.
– Ви стільки років майстром лісу. Живете у селі, де всі – родичі, куми, знайомі… Як вдавалося лавірувати між відчуттям земляцтва і службовим обов’язком?
– Сваритися з людьми не люблю, а дисципліну люблю. Як вдома, так і на роботі. Ще коли у нас працювали штатні лісокультурниці – ліс садили, доглядали, то щоб я їх не провідав по кілька разів?! Вже і сердилися: «Павловичу, чи ви нам не довіряєте?» А таки коли я кілька разів роботу перевірю, то вона й краще робиться.
– А як когось не послухали, не дали зрізати дерево? Не боялися, що могли й хату спалити?..
– Спочатку таке було, що погрожували: ми тобі зробимо! Але я був дуже здоровий і нікого ніколи не боявся. Особливо тих, хто погрожував: такі нічого й не зроблять. У лісі боялися мене. Хоча ніби нікого й не лякав, проте скрізь і всюди люблю порядок і дисципліну. Моя робота – державна, так до неї завжди і ставився. А з людьми старався жити добре, бо кому тоді у лісі робити, як з усіма посварюся?.. Вже нині в Журавичах нема кому у лісі працювати. Одні у меблевий цех на роботу пішли, інші – у щойно відкритий притулок для нелегальних мігрантів. А ліс, знаєте, як важко виростити?! Перші років 5 – 7 треба так доглядати, як малу дитину, не один раз у рік обробляти посадки.
За роки, які Янковий відпрацював у лісі, змінювалися держави, у галузі відбувалися реформи. Майстрів лісу – основної, власне, фігури у лісі – з таким стажем, як у нього, у системі Волинського обласного управління лісового і мисливського господарства не так і багато. Робота важка фізично й відповідальна. Морально – теж. Як місцевий чоловік Володимир Павлович знає, що «наш народ такий: хоча треба застрілити одну козульку, обов’язково застрілить п’ять». Тому гордиться, що колишні князівські мисливські угіддя і нині багаті на звіра. Багато у його обході благородних оленів, є козульки, борсуки, дикі кабани. Останніх, розказує, розплодилося стільки, що нинішнього року у Журавичах мало хто мав що й молотити.
– На поля виходять стада диких свиней по 30 – 40 особин. Уявляєте? Спочатку винищують пшеницю, потім овес, тоді кукурудзу. Біля мого городу, де садив картоплю, росла така кукурудза на десяти сотках! Приїхав вранці по свою бульбу, а по кукурудзяному полю наче танки пройшли… За одну ніч кабани впорали. Люди кажуть: «Павлович, говори своєму начальству, хай щось зі свиньми роблять. Бо ми наступного року не матимемо права нічого ні посіяти, ні посадити!»
Крім диких свиней, яких у свій час лісівники й повернули до життя, дбаючи про поліпшення популяції, а тепер мають з тим клопіт, цуманські ліси нахабно обживає ще один абориген: бобри. До однієї їхньої хатки, яка неподалік контори лісництва, Янковий нас повів.
– Бобрових дамб вода не руйнує. Це справжні майстри-архітектори, – захоплюється старий лісівник. – Людина такої щільної дамби, як бобер, не збудує. Нам вони, правда, і клопоту завдають, бо ж підтоплюють ділянки, де росте молодняк. Кілька років потішили нас меліорацією, особливих врожаїв і не бачили, а так звані культурні пасовища у наших Журавичах нині тільки вигоряють… А бобри рівень води тримають.
– Природа пустоти не терпить?
– У природі ми тимчасові гості. Кілька років тому у кількох кварталах мого обходу мали бути рубки головного користування. Ліс же ростимо, аби його і рубати. Бо ось ці ялини – гарні, що й казати. Та їхні стовбури вже ні на що не годяться. Але ж гарні?.. Так і ті квартали, в яких мали бути планові рубки, єдині, де у моєму обході ростуть підсніжники. Я Богдану Івановичу Коліснику, начальнику нашого управління, про це й кажу. Адже підсніжник – перша квітка весни, він стверджує життя. І рубки заборонили, проліски далі ростуть.
Наталія МАЛІМОН.
Ківерцівський район.
Фото Ніни ЛІЩУК
Віще, 18.09.08
