Вирішальний бій

С автоматами проти броні та гармат.

Десяток добровольців, до складу яких входили мисливці, протистояли сучасним ординським танкам, БТРам і сотням вишколених професійних убивць з таманської дивізії.

1 березня 2022 року невеличка група небайдужих українців, серед яких були мисливці, врятувала місто Суми від навали російської орди. П’ятеро добровольців, зокрема, відомий мисливець та собаковод Костянтин Клочко, поклали свої життя, але виграли той нерівний бій.

– 24 лютого 2022 року почалося гучними вибухами о 4-й годині. Спросонку ми подумали: «Що це за феєрверки?» О пів на 8-му мій друг з прикордонного села сповістив, що вулицями прямують величезні танкові колони. Чесно кажучи, я спочатку не повірив, мовляв, це жарт? – розповідає учасник Руху опору – сумський мисливець Василь Резніченко. – Згодом почали надходити повідомлення про сотні танків та іншої техніки РФ, яка рухалася дорогами Сумщини. Мешканці прикордонних селищ чули рев моторів усю ніч. Орда йшла центральною трасою Київ–Суми, яку відремонтували незадовго до вторгнення.

Того ж дня я побачив росіян, які зайняли околиці Сум. Це орда… У нас є закинутий кар’єр, вони заполонили своєю технікою всю його територію. На броні верхи та у машинах сиділи нахабні орки віком до 30 років. Командири, здебільшого, росіяни, а солдатня – азіати, кавказці, буряти, чукчі… На техніці жодних розпізнавальних знаків. Ця орда прямувала хвилями повз нас на Київщину. Вони скрізь розставляли блокпости і, спершу, намагалися створювати ввічливу атмосферу. Але це тривало недовго.

Звісно, спершу нас огорнув жах, але ми швидко згуртувалися у команди мисливців, активістів, учасників АТО-ООС, ветеранів, власників зброї, лісівників. Мої хлопці, зокрема, мій рідний племінник – атовець, стали в стрій. Долучився до нас ще мій друг Артем, який згодом перетворився у вправного водія і оператора БПЛА. Ще до нашої команди додалися інші мої товариші, зокрема, місцевий лісівник Олександр Григорович.

Я працюю єгерем в Українському товаристві мисливців і рибалок, в юності служив у розвідці, тож навички були. В нашій команді мисливці становили 95% відсотків серед добровольців.

Всі добре розуміли, що з мисливськими рушницями проти танків багато не навоюєш. Тож ми активно займалися розвідкою, бо добре знали місцевість, усі ходи й виходи. Побачивши ворожу колону, фіксували кількість техніки та повідомляли «кому треба». Використовували квадрокоптери місцевих лісівників. Особливо нас цікавила російська артилерія, засоби ППО, реактивні системи залпового вогню. Такий був початок нашого Руху опору.

– Костя Клочко був моїм товаришем, саме він привів мене до захоплюючого світу полювання. На Сумщині не було більшого за нього знавця мисливських собак, особливо породи дратхаар, – згадує ще один учасник сумського опору, військовослужбовець Дмитро. – З першими залпами війни ми сховали своїх рідних й близьких у безпечних місцях, а самі приєдналися до сил спротиву. Утворилася бойова команда надійних хлопців. Нас згуртував сержант-десантник, частина яких обороняла Сумщину. Ми шукали російську «арту» та ракетників.

– Дуже скоро орки зрозуміли, що на Сумщині їм не раді. Ті колони орди, які вдерлися на нашу землю, були знищені нашими військовими, патріотами й небайдужими громадянами в районі колишнього артилерійського училища, – продовжує Василь Резніченко. – Орда отримала гідну відсіч під Охтиркою та іншими місцями області. Вони захопили Тростянець та деякі села. Великі міста намагалися обходити, аби якомога швидше прорватися до Київщини та Харківщини. Отримавши десь тягла, знову верталися і шукали інші щілини неначе ті щурі та таргани.

Перший бій наша команда дала на околицях Сум. Ми тоді вистежували невеличку російську колону, де був один несправний танк. На околицях обласного центру ця колона зупинилась. Орки за допомогою іншого танка та ще БТРа ще намагалися тягнути несправного невдаху на буксирі. І раптом з’явились ми. Російські танкісти вкрай здивувались нашій появі, спробували «побикувати», але миттєво опинилися на землі з заломленими руками та у кайданках. Але екіпаж бронетранспортера таки встигнув залізти до своєї бронемашини та утекти від нас. Втім, їх згодом перехопила сумська тероборона.

Судячи з усього, це були два сучасні російські танки «Т-72». Один танк згодом спалили, а інший передали нашим військовим. Були ще дрібніші, але вкрай нам необхідні подарунки: орківські автомати, кулемети та набої до них. Цими кулеметами ми обладнали позашляховики, створивши сучасний аналог легендарних тачанок батька Махна. Так наша група більш-менш озброїлася. Саме завдяки цій зброї ми згодом і дали великий бій ординцям під Сумами.

«Москалі, шляхом до Сум, розстрілювали все на своєму шляху»

– Зранку, 1 березня, наша команда дізналася про кілька великих колон москалів, що рухались у напрямку Київщини та Харківщини. Виїхали у розвідку. Виявили ще одну броньовану колону, яка прямувала на Суми, – розповідає Дмитро. – Орки, рухаючись на Суми, розстрілювали хати у селах, які траплялися на їхньому шляху, вбивали ні в чому не винних містян. Нами заволодів гнів і ненависть, бажання нищівної помсти. Ми розуміли, що цю мерзоту за всяку ціну не можна пускати до Сум. Нас було близько десятка, але наша перевага – знання місцевості.

Бій відбувся в районі сіл Малої Сироватки та Великої Сироватки. Місцевість там досить зручна для спостереження. Міст, височина. Територію видно зусібіч. Ми та інші групи чекали у засідці. У нас на озброєні були автомати, кулемети і гранатомети. Орда ж нараховувала близько 30 танків, бронемашин, вантажівок. Оперативно передали до «центру» всю інформацію про ворога, якою володіли.

Відомий мисливець і собаковод Костянтин Клочко, поклав своє життя за рідну землю

Нашим завданням було знешкодити головний танк та заблокувати всю колону на мосту. Але нам цього не вдалося – заряд з гранатомета виявився занадто малий для потужної машини. Москалі відкрили вогонь у відповідь. Били з танків. Але інший танк ми таки пошкодили – влучним пострілом заклинили йому башту. Зав’язався бій.

– Наші побратими влучили з гранатомета у БТРа чи БМП росіян і той дав задній хід. Десь за 300 метрів від місця бою він з’їхав у кювет. Запалали кілька орківських вантажівок, одна вибухнула гарним феєрверком. Але довго вести бій ми не мали змоги. Сили були не рівні. Ми чекали, коли по колоні орків почне працювати наша арта та «Байрактари», – згадує Василь Резніченко. – Хлопці, одстрілявши всі боєприпаси, почали відступати. Тим часом орки повилазили з машин і почали обходити наших хлопців з тилу. Їхня техніка допомагала їм і вела шквальний вогонь по наших товаришах. Бо не тільки наші їх бачили. Наші бійці теж, на жаль, були перед росіянами наче на долоні. Як би там не було, росіяни – серйозний противник.

Я із бійцем Артемом, рештою товаришів та своїм племінником, перебігаючи з місця на місце і відкриваючи вогонь по ворожих розвідниках, намагався ввести їх в оману – наче у нас тут великі сили. І певний час нам це вдавалося. Олександр Григорович – лісівник, тоді нас гарно прикривав, бо чудово знав місцевість.

Незважаючи на деякі наші успіхи на полі бою, наші побратими, на жаль, зазнали тоді важких втрат.

«Коли я стріляв з гранатомета, мені в груди влучила куля, але мене врятував автомат…»

– Орки продовжували крити нас вогнем. Діставшись до своїх автомобілів, ми намагалися якомога швидше забратися звідти, але це зробити вдалося не всім. Так загинув Костя Клочко. Йому влучили у спину. Загинули ще двоє наших товаришів: відомий сумський архітектор Руслан Мовчан та заслужений тренер України Олександр Кулик. Загинув також мужній десантник Олександр Коржан – наш командир та організатор. Москалі розстріляли їх з бронеавтомобіля «Тигр», що виїхав на трасу і гатив по низині, – з сумом згадує Дмитро. – Ще один товариш Владислав Шерстюк помер за два тижні після поранень у лікарні.

Решта хлопців майже всі були з пораненнями. Осколками мені посікло руку. А ще під час бою, коли стріляв з гранатомета, ворожа куля прилетіла в груди, але врятував автомат, який взяв смертоносний заряд на себе. Пощастило.

«Вікінга», також атовця, поранило в тулуб, руки, ноги, голову. Але він вижив. Ще одному нашому побратиму «Чорному» влучили теж у тулуб і голову. Одна з куль досі сидить під серцем. В Україні не беруться проводити настільки складну операцію. Деякі медики «жартували», дізнавшись про поранення: «У вас має бути свідоцтво про смерть».

Пам’ятник – меморіал на честь загиблих героїв

Наші машини майже усі були спалені та потрощені російським вогнем… Згодом я дізнався, що небайдужі місцеві мешканці, які теж добре знали місцевість, допомагали евакуйовувати наших поранених хлопців до лікарні.

Незважаючи на наші втрати, цей нерівний бій ми виграли, бо досягли мети – москалі під нашим опором відступили. До Сум та колона не дійшла. Вступивши в той бій, ми чудово розуміли, що за всіма законами війни з нашою легкою зброєю шансів вистояти проти важкої броні та гармат окупантів майже не було. Однак, є на Божому світі щось потужніше за найсильнішу зброю – це віра, віра у свою перемогу!

В тому бою ми спалили ординський БМП та дві вантажівки – «Урал» та КамАЗ із боєприпасами. Ще три автівки: паливозаправник, машину техобслуговування і вантажівку – пошкодили, ліквідувавши водіїв цих машин. Ця техніка стала нашим трофеєм.

Через деякий час ми дізналися, що то була колона «елітной гвардєйськой таманськой дівізії». Це доводили військові квитки з відповідною приналежністю знищених окупантів та номери автівок з маркуванням цієї частини.

Наприкінці березня Сумщина була повністю звільнена від російських окупантів, тож усе це було недарма. Світова історія навіки закарбувала подвиг 300 спартанців, то, можливо, знайдеться в історії України і гідне місце десяти добровольцям? Восени ми власними силами виготовили й встановили на місці бою біля дороги скромний монумент, де викарбували імена наших побратимів. Планували зробити величний меморіал, але погода завадила… Нічого, ще встановимо!

За цей бій десантник Олександр Коржан був нагороджений орденом «За мужність», посмертно. А ми свої нагороди ще заробимо!

– Дуже шкода всіх хлопців, особливо Костю. Пам’ятаю, як до вторгнення він мені часто телефонував: «Василю Васильовичу, завтра виставка собак!» – «Та я ж не готовий!» – «Нічого страшного, я Вас вже записав…» Скільки дражнили один одного на полюванні, мовляв, чий собака зробив щось неправильно? Таких світлих, позитивних людей годі шукати, – із сумом згадує Василь Резніченко. – 24 лютого, у роковини повномасштабного вторгнення, та 1 березня, у дату бою, ми збирались на місці бою, щоб біля символічного меморіалу пом’янути наших побратимів та усіх Героїв та Героїнь, живих й мертвих. За мого племінника, який теж уже загинув за Україну. Але перемога неодмінно буде за нами, бо ми українці – незламний народ!