31/03/2023
0Як мисливці врятували зброю, що послала флагман флоту РФ у відомому напрямку.
Найважливішим і вагомим на сьогодні трофеєм українських мисливців за час війни РФ проти України став гвардейский ракетный крейсер «Москва». Саме наші полювальники внесли свій неоціненний вклад у знищення флагмана москальського флоту вартістю 2 млрд доларів США. Яку саме роль зіграли мисливці в цій історії читайте в нашому матеріалі.
43-річний житомирянин Віктор Олійник уперше познайомився з полюванням у сім років, як підріс та вивчився, почав професійно займатися мисливським господарством.
Але 24 лютого 2022 року почався масштабний наступ орди. В ці страшні перші дні вторгнення Віктору з колегами вдалося врятувати унікальну українську зброю з-під носа у ворога. Це були саме ті ракети, якими навесні було потоплено «рускій карабль».
Віктор Олійник
– Житомирська область стала прифронтовою у перший же день. Орда хлинула українським Поліссям у напрямку Києва. Тим часом, на одному з підприємств Житомирської області без охорони лишилися тисячі унікальних вітчизняних зразків озброєння. Їх треба було терміново рятувати, – розповідає Віктор Олійник. – У кабінеті міського голови Житомира Сергія Сухомлина задля вирішення цієї проблеми ми зустрілися з відомими українськими політиками: Сергієм Пашинським, Геннадієм Зубком, Павлом Клімкіним та іншими.
Йшлося про протитанкові та переносні зенітно-ракетні комплекси «Стугна-П», «Корсар», високоточні снаряди до реактивних систем залпового вогню «Вільха», протикорабельні ракети «Нептуни» тощо. Завод, де зберігалася зброя, постійно обстрілювали, а через кордон до Житомирщини вже лізла москальня, діяли диверсійно-розвідувальні групи. Ця зброя потрібна була нашим воїнам, як кисень. Часу на роздуми не було.
У першу добу вторгнення співробітники спецслужб під обстрілами вивезли з заводу переносні зенітно-ракетні комплекси (ПЗРК) «Ігла». Був бій із ворожою диверсійно-розвідувальною групою (ДРГ). Наші хлопці ліквідували кількох диверсантів, але теж зазнали втрат пораненими. Ризики були просто неймовірними.
– Пане Вікторе, саме на Вас із друзями і було покладено відповідальність за операцію?
– Хто краще за мисливців знає тамтешні нетрі? Тож це був найважливіший аргумент і спецоперацію було затверджено на всіх рівнях. У перший рейд ми поїхали вчотирьох. З нами ще були двоє силовиків. У нас були лише власні мисливські карабіни. Вдягнувшись у спецформу працівників електромереж, аби не привертати зайвої уваги, стартували на позашляховику, за нами «бусик». Дві вантажівки комунального підприємства із водіями-добровольцями нам виділила міська рада Житомира.
До підприємства доїхали без пригод. Всередині заводу було таке відчуття, що йде звичайний робочий день, але всі співробітники зникли – у кабінетах гуділи комп’ютери, мобільні й робочі телефони, кинуті на столах, постійно дзеленчать… Не гаючи часу, почали завантажуватись. Жінка, завскладом, яка там лишилася, вперлась: «Треба інвентаризувати кожний зразок, що ви вивозите!». Але, на щастя, порозумілись. Усі вантажівки ми напакували «Стугнами» і «Корсарами» та без пригод дісталися до пункту призначення.
– Але там, мабуть, залишалося ще багато іншої зброї?
– Так, наступного дня, 26 лютого, ми знову вирушили на наш завод. З нами зголосився поїхати колишній міністр закордонних справ України Павло Клімкін. Він нас запевнив, що вміє стріляти та вправно водить автівку. І згодом саме пан міністр врятував нам усім життя.
Дісталися без пригод до потрібної точки, аж чуємо гучний рев літака в небі… і вибух. Бомба, скинута по заводу, дивом не влучила у склади зі зброєю. Якби влучила, то від нас лишилося б лише мокре місце. Розуміємо, що наші автівки помітили з літака і вони неодмінно повернуться. До того, скрізь сновигають й москальські ДРГ. Прискорюємось. Завантажились спринтерським темпом. Але в усіх було якесь передчуття, що треба перечекати та зробити розвідку, як на трофейному полюванні. І це відчуття нас не підвело.
– Ворожа ДРГ?
– Дорога порожня, зловісна тиша… Суцільні повороти. Раптом назустріч виїздить якийсь інкасаторський бус. Проблискові маячки, зелені стрічки на кузові. Які тут у цей час можуть бути інкасатори? «Центр» попередив би нас, якби направив нам підмогу. Пан Клімкін тоді ще попросився за кермо – мовляв, я кращий водій, аніж стрілець. Водій, так водій. І він, дійсно, керував вправно.
Навколо хвойний ліс, густозелений навіть узимку. Пан Клімкін першим звернув увагу на дивні білі плями, що рухалися між деревами. А придивившись, ми помітили, що то були силуети людей у зеленому камуфляжі з білими стрічками-позначками на одязі, які намагалися сховатись за деревами. Ворог?
– Що відбувалося далі?
– Думаю, орки були впевнені, що ми зупинимось перед бусом із мигалками. І тоді вони розстріляють нас наче в тирі. Але пан Клімкін не розгубився і вдарив по газах. Він виявився ще тим «шумахером». Рвонули на стільки швидко, наскільки дозволяла завантажена вщент зброєю автівка.
З лісу по нас так і не стріляли. Певно, москалі не встигли облаштувати засідку. Але бус намагався нас наздогнати і притиснути до узбіччя одну з наших фур. Втім у них нічого не вийшло, водій нашої фури без жодних вагань виштовхав їх з дороги у кювет, де їхній бус перекинувся на бік. Другий раз виявився спекотнішим за перший, але головне, що вантаж ми доставили вцілілим. Загалом, ми вивезли близько тисячі одиниць ПТРК.
– І після цього ви знову повернулися за зброєю?
– У наших побратимів десантників-штурмовиків є гарне гасло: «Нічого собі, знову ми!». Так було із нами. Треба було ще врятувати кілька десятків «Корсарів» та «Стугн», а ще високоточні потужні ракети «Вільха».
Тим часом орда, вдершись на Житомирщину, рвалася на житомирську трасу, щоб перерізати шлях до Києва. До траси постійно підходили ворожі підрозділи, але наші їх відганяли влучним вогнем. Траса була перекрита, навколо ворожі засідки та блокпости. По суті, територія навколо нашого заводу опинилася у сірій, неконтрольованій зоні.
Цього разу першим у розвідку поїхав один з наших побратимів-мисливців. Він місцевий і знає ті хащі, як п’ять пальців. Діставшись до потрібного місця, він переконався, що на заводі нікого не було. Обстежив склади. На щастя, «Корсари», «Стугни» і ракети до «Вільхи» на іншому складі, були на місці. Але тільки-но він вийшов зі складу, як знову заревів у небі літак. Бомбардування. Наш товариш, рятуючись, перестрибнув чималі паркани під колючим дротом. Геть куртку та одяг не порвав та не замастив.
На жаль, одна з бомб влучила у склад із залишками ПТРК. Від нього лишилися лише одні спогади. Треба було рятувати «Вільхи». Кожна така ракета завдовжки вісім метрів і знайти швидко когось із потрібним транспортом у той час виявилося непростим завданням. На щастя, знайшлися небайдужі друзі, які для третього етапу операції підігнали дві великогабаритні фури з напівпричепами. Третій рейс виявився нервовим, бо спочатку наш конвой не випускали з міста. А потім, коли ми вже приїхали на склади, з’явився якийсь незнайомий дядько з великими погонами у супроводі двох поліцейських і почав сваритися, мовляв: «Хто вам дозволив вивозити зброю?»
І тут знову авіаналіт. Два влучання по території складів. Цього разу пощастило, – ані нас, ані зброю дивом не зачепило. Під час бомбардування дядька разом з погонами наче вітром здуло, а поліцейські, які лишились, нам ще й допомагали вантажити ракети у фури. Але це було згодом, а спершу у нас з’явилася ще одна складність.
Під гуркіт постійної канонади і сновигання ординських літаків, ми вирішували завдання як завантажити восьмиметрові двотонні ракети до наших автомобілів. Без техніки тут не обійдешся. У цеху була кран-балка, але її пошкодило під час бомбардування та й керувати нею ніхто не вмів. Час спливав.
– До якого рішення ви дійшли, щоб врятувати ракети?
– Знову ситуацію врятував наш товариш. Він знайшов і привіз на склад місцевого механіка-старожила, який працював колись на кран-балці. І, о диво, дідусь змусив запрацювати покаліченого велетня, який відірвав від землі ракети і підняв їх у повітря. Але кран може підняти за раз вагу у півтори-дві тонни, а дідусь спершу завантажив майже десять тонн. Тож нам довелось вручну розчіпляти, спускати донизу «зайві» ракети і вантажити до фур.
Решту ракет завантажили вже без пригод… Дідусь казав, що йому страшно, і що ось-ось його вхопить інфаркт. Але в результаті все обійшлося і він спрацював чітко.
З ракетами розібрались, але ще залишилися головки наведення до них, без яких самі ракети просто важке залізо. Довелося потягати ще тонни цінного приладдя на своїх плечах.
До Житомира ми мчали трасою з вимкненими фарами під супровід все тієї ж канонади. Суцільну темряву, наче лазери, розрізали трасери, неподалік вибухали снаряди та міни. Але іншого шляху у нас не було. Лісовими дорогами й болотами важкі фури ніколи б не проїхали. До того ж існував великий ризик знову нарватися на ДРГ. Тож рвали на максимальній швидкості. Дуже допомогли й правоохоронці, які були із нами у супроводі. Врешті-решт ракети були доставлені до місця призначення.
– Зараз уже можна говорити, що врятована вами зброя відразу почала трощити ворога?
– Так. Наші славетні артилеристи чекали на ці боєприпаси. Саме завдяки цим кільком десяткам «Вільх», що ми врятували зі складів заводу, наші Боги війни знищили вщент цілу колону кадирівців, які бравурним маршем рухалися брати Київ «за три дні». Відео та фоторепортажі з цього розгрому облетіли увесь світ і стали паростками нашої перемоги.
Це лише один епізод, бо поки що не все можна розповідати.
За допомогою «Стугни-П» та «Корсарів» легендарна крилата піхота з нашої рідної 95-ї житомирської бригади та добровольці бригади імені Івана Богуна активно палили москальські танки та вантажівки. Народна депутатка України та боєць Тетяна Чорновіл взяла з нашого арсеналу своїм хлопцям з десяток ПТРК, запакувавши ними старі «Жигулі».
Згадайте репортажі про нашу зброю з арабським письмом-«в’яззю»? Це теж зброя, яку ми врятували. Ось такий наш мисливський вклад у знищення окупантів.
– Пане Вікторе, а що там за історія з унікальними ракетами «Нептун»?
– За «Нептунами» наша мисливська група їхала вже добре озброєною, на броньованих мікроавтобусах. Це завдання ми, як завжди, виконали, ракети вивезли. До речі, ці ракети на складі були розукомплектовані, то ж потрібен був певний час, щоб вони стали готовими до «зустрічі» з крейсером «Москвою». Результат цієї «зустрічі» – всі добре знають. «Москва» – це, поки що, найцінніший трофей, до якого причетні українські мисливці (сміється).
– Окрім «Москви», мисливці внесли значний вклад і в оборону Полісся.
– Під час наступу на Київщину москалі захоплювали села. Розкажу про одне з таких. Обладнали вони там блокпост, комендатуру – все як годиться справжнім окупантам. Спершу там розосередили їхніх строковиків. Ми часто навідувалися до них у гості, особливо вночі, і лишали на пам’ять «смачні гостинці». Для багатьох окупантів вони стали останніми в їх житті.
Наше Полісся – відомий більше століття партизанський край і «червоних окупантів» тут б’ють здавен.
Незважаючи на це, знайшлися місцеві запроданці, люмпени, виродки, які допомагали окупантам. Один із місцевих Іуд видав оркам знаного місцевого мисливця, активіста та природоохоронця. Окупанти разом з Іудою вдерлися до чоловіка і вимагали здати мисливську зброю. Чоловік заморочив окупантам голову і віддав стару «курковку». Після цього «візиту» він без вагань приєднався до Руху опору. Ваше видання розповідало про нього.
До речі, той зрадник, який зливав рашистам місцевих мисливців, активістів, атовців, якось йшов вночі селом і випадково впав невдало та трохи зламав собі шию. Кара небесна.
Напередодні деокупації село заполонили орки з розбитих під столицею частин. Розлючені поразкою під Києвом і численними втратами, вони грабували будинки, ґвалтували та вбивали місцевих. Відчуваючи свою слабкість і поразку, карателі вирішили наостанок стерти сліди всіх своїх злочинів – знищити село разом з його мешканцями. Сили Опору – мисливці, тероборонівці та спецпризначенці, дізнавшись про цей кривавий намір, вночі евакуювали майже всіх селян. У селі лишились лише старенькі, які вже прожили життя. Потаємними шляхами, під носом у москалів, ми тихцем виводили людей глухими нетрями, болотами, озерами. Інколи по пояс у воді, коли на дворі була мінусова температура. Для зручності розбились на кілька груп по кілька десятків людей. Врешті, нам усе вдалося – люди були врятовані.
Було ще багато інших, епічних і драматичних історій, але про них розповімо іншим разом.
– Пане Вікторе, повернемось ще до порятунку зброї. Скільки, загалом, ваших колег-однодумців брали участь у спецоперації? Що відчуваєте зараз?
– Загалом, у різних епізодах, брало участь близько десятка наших хлопців. Хтось з них за фахом водій, хтось підприємець, службовець, економіст, рятувальник… Я нині військовослужбовець, полюю на окупантів. Плюс, наші добровільні помічники – водії і правоохоронці. Усі пліч-о-пліч ризикували життям, бо те, що я розповів, зараз нас навіть тішить. Сміємось з деяких епізодів. А уявіть, що було б, якби в якусь машину зі зброєю влучила хоча б одна дурна куля, міна або снаряд? Тому й зараз мурашки шкірою, коли це згадуєш.
А ще дуже хочеться спитати вголос – як це так вийшло, що унікальне озброєння лишилось кинутим напризволяще під носом у ворога? На жаль, поки відповідей немає.
