Життя – за рідний Донбас

34-річний лісівник-донеччанин Руслан Єфименко до останнього боронив від окупантів рідний край.

– Руслан із родиною – батьками-пенсіонерами, дружиною та двома донечками мешкав у селі Маяки Святогірської громади Донеччини. Ми переїхали до цього села у 2018 році, рятуючись від репресій російських окупантів… Тоді й стали сусідами з Русланом. Швидко потоваришували сім’ями. 27 лютого 2018 року у Руслана та його дружини саме народилася менша донечка. Так ми ще й стали кумами, – розповіли друзі Руслана Сергій та Оксана. – Більше того, виявилося, що й дні народження у нашої та їхньої родини збігаються. І дата нашого весілля та Руслана з дружиною теж однакова. Дивовижний збіг.

Руслан завжди був душею компанії, позитивним, веселим, добрим. Як він любив кохану дружину та своїх маленьких принцес. І для донечок він був найкращим татусем та чоловіком на світі. Діти обожнювали його. У Руслана були «золоті руки», він завжди вправно та впевнено тримав і родинне господарство, і побут. Дуже захоплювався рідною природою. Особливо полюбляв виїзди позашляховиками десь у ліс чи до річки й озера. Він брав участь й у своєрідних автоперегонах та «раллі». І зараз у колі численних друзів ми завжди з сумом згадуємо його безтурботний сміх, позитив та гарний настрій, яким він залюбки ділився з оточуючими. А як смачно він готував. Любив рідне село й допомагав та розвивав громаду чим можливо. Наприклад, власноруч збудував дитячий майданчик.

Дружина Руслана викладала хімію та біологію у сільській школі. Влітку цю школу зруйнувала російська ракета.

У рідному краї він знав кожну стежинку та кожне дерево. Тож недаремно започаткував родинне діло саме у лісі, доставляючи сільським людям дрова. А згодом таки влаштувався до місцевого лісгоспу.

– Саме я у 2021 році приймав Руслана на роботу до тоді ще Покровського держлісгоспу, що згодом приєднали після реорганізації до Слов’янського, – згадує директор ДП «Слов’янське лісове господарство» Донецької області Сергій Олійник. – Руслан відразу зарекомендував себе сумлінним та дисциплінованим, добросовісним робітником. Наш колектив був невеликий, тож усі були «на виду». Руслан працював у нас з 19 серпня 2021 року – майстром лісу Білозерського лісництва. Звідти у важкі дні 2022 року пішов добровольцем захищати рідну землю.

«Руслан врятував від вибуху ворожого снаряда своїх побратимів!»

– Руслан добре запам’ятав жахіття окупації та російського вторгнення ще з 2014 року, – згадують куми Руслана Єфименка. – Напередодні він саме демобілізувався з армії. І коли Руслан віз вагітну дружину до пологового будинку сусіднього з нами селища Миколаївки, його на блокпосту зупинили якісь «ополчєнци» – кримінальники та російські окупанти. Почали погрожувати і вимагали, щоб він проїхав крізь цей блокпост по українському прапору на дорозі. Руслан відкритим текстом сміливо в обличчя сказав цим покидькам: «Ви що, ненормальні? Я присягав під цим прапором народу України»!

Із першими залпами російського вторгнення у лютому 2022 року він відразу пішов добровольцем захищати Україну. Батьки Руслана – важко хворий тато і мати, у якої зламана нога, виїхали з Донеччини. Батьками нині опікується його старший брат. Виїхала до Польщі й дружина з обома донечками. А Руслан захищав рідний Донбас.

За словами Сергія Олійника, Руслан Єфименко з 28 березня 2022 року проходив службу у лавах Збройних Сил України.

– Знаємо, що Руслан служив у десантно-штурмових військах. Мужньо захищав Рубіжне, Сєверодонецьк та інші місця на Луганщині. Казав під час коротких хвилин перепочинку, що дуже важко, – з сумом згадують куми Руслана Єфименка. – Згодом звик. Спершу він був простим піхотинцем, а потім – водієм бронеавтомобіля «Козак». Руслан неодноразово сміливо збирав зап­частини з пошкодженої техніки та ремонтував свій автомобіль навіть під ворожим вогнем.

8 лютого, неподалік села Білогорівки, Руслан віз своїх бойових побратимів. Зненацька у машину влучив ворожий снаряд. Прямо у місце водія. Майстерність Руслана та міцна броня врятували понад десяток хлопців від загибелі та поранень. Але, на жаль, осколок влучив Русланові прямо в обличчя і уразив мозок. У критичному стані, непритомним, кума терміново госпіталізували до лікарні імені Мечникова у місті Дніпро. Там він до останнього боровся за життя ще до 14 лютого. З Польщі терміново приїхала дружина. Згодом вона нам розповідала про боротьбу чоловіка за життя: «Руки теплі, сильні, серце б’ється. Він сильний, міцний, повинен видужати…» На жаль, дива не сталося… У свято всіх закоханих Руслан покинув цей світ, так і не опритомнівши.

27 лютого молодша донька Руслана відсвяткувала свій п’ятий день народження. Про смерть тата вона ще не знає. Дуже важко переживають дружина, старша донька, батьки-пенсіонери, старший брат зі своєю родиною.

Руслана Єфименка поховали на Алеї Героїв у Слов’янську. За словами директора державного підприємства Сергія Олійника, це вже третій загиблий на війні України за Незалежність працівник Слов’янського лісгоспу. Колеги запевняють, що допомагатимуть рідним й близьким Руслана всім можливим та назавжди збережуть пам’ять про його подвиг! Як і про кожного Героя-Захисника!