08/03/2023
0Лісівник В’ячеслав Білий героїчно загинув у бою на Луганщині.
43-річний В’ячеслав Білий з села Клішківці Сокирянського району Буковини все життя працював у ДП «Сокирянське лісове господарство». Звідти пішов захищати Україну. За життя лісівник-воїн дуже полюбляв собак.
– В’ячеслав – мій єдиний син. З дитинства був гарним спортсменом, вправно грав у футбол та волейбол. А ще мав золоті руки. Захоплювався й риболовлею за прикладом батька – мого чоловіка. Недаремно його з дитинства і навіть у зрілому віці всі називали Рибачком. Закінчив сільську школу, пішов до армії, – втирає сльози мати Героя Ніна Біла. – Служив у Національній гвардії України у тоді ще українському Криму – в Сімферополі. Славко був бійцем-спецпризначенцем. Служба йому подобалась, командири часто дякували нам за відмінного воїна-сина. Відслуживши, Славко повернувся до рідного села. Трошки попрацював на фірмі з виготовлення вікон. Але йому там не сподобалось. Тож влаштувався до нашого Сокирянського держлісгоспу. До речі, наша хата – там неподалік.
У лісгоспі Славко був і столяром, і слюсарем, працював біля техніки. Робота й колектив йому дуже подобались. І колеги його любили, і шанували. В молодості син одружився з дівчиною Інгою з сусіднього села. Удвох облаштовували родинний побут. Народилися дві донечки – Настя і Діана, яким нині 22 і 19 років. Старша онука була студенткою, зараз одружена і працює у Чернівцях. Менша – закінчила коледж і вивчилась на кулінара. Як син тішився, вірив, що побачить онуків. Славко з дружиною копітко працювали задля родинного добробуту. Вони всією дружньою родиною були щасливі. Але родинне щастя навіки перекреслила війна…
«На Харківщині один дідусь ходив до наших бійців за допомогою, а потім жбурнув у них гранату»
– Ще у 2014 році з початком російського вторгнення та антитерористичної операції тата, як досвідченого військового, призвали до 95-ї десантної бригади з Житомира. Він брав участь у початковому етапі битви за Донецький аеропорт, Піски, Авдіївку. Згодом був із побратимами у Лисичанську. І на службі у найжорстокіших боях тато показав себе відмінним бійцем, – з сумом згадує донька В’ячеслава Білого Анастасія. – Без жодної подряпини він пройшов крізь страшне пекло…
Після участі в АТО батько повернувся до рідної домівки. Знову працював у лісгоспі. А у вільний від роботи та родинних турбот час залюбки ходив на риболовлю. Загалом, у нас удома близько сорока вудок та спінінгів. Він рибалив не лише на озерах рідного краю чи на Дністрі, а й їздив до інших областей. Дуже полюбляв собак. У нас жив такса Живчик, а нині його дочка – Елька. Собаки навіть допомагали татові ловити рибу. Але вільного часу було все менше. Я навчалась, менша сестра закінчувала школу. На жаль, у мене діагностували серйозну хворобу серця. Лікування потребувало чималих коштів. І тут знову вдарила війна.
Тата мобілізували за кілька діб до відкритого вторгнення РФ на збори резервістів. Він зібрав свій фронтовий рюкзак та поїхав. Як ми згодом дізналися, батько служив знову в лавах бійців «крилатої піхоти» у львівській бригаді. Спершу захищав Південь України – Миколаївщину, Херсонщину. Далі – Харківська область. І саме батько з хлопцями звільняли Харківщину під час успішного контрнаступу влітку 2022 року. Зокрема вони звільнили місто Ізюм, де чавили там оточених зусібіч москальських окупантів наче тарганів. І саме після цих боїв батька відпустили на короткий час додому. Втім, і вдома він збирав побратимам волонтерську допомогу.
Батько рідко розповідав нам із мамою та сестрою про війну. Лише під час короткої відпустки скупо розповів, що це вже не АТО, а набагато страшніше та важче. Згадував, як деякі місцеві мешканці на Харківщині відверто співчували росіянам та відкрито підтримували їх. Як один дідусь ходив до наших хлопців на блокпост, посміхався їм, з радістю прийняв у подарунок мед та інші продукти харчування. А потім відійшов і намагався підло з-за спини кинути у наших бійців гранату. Добре, що наші вчасно помітили небезпеку.
«Таємничий білий хаскі наче оберігав тата й після смерті…»
– Восени тата та його побратимів знову направили на Луганщину. І 25 листопада, неподалік села Площанка Сватівського району, під час наступу тато підірвався на міні, – розповідає донька Анастасія Біла. – За спогадами бійців, наших земляків-чернівчан, невеличкий осколок влучив у тазовий суглоб і розірвав артерію. Батько загинув від масивного крововиливу. Згодом, на тому ж місці від артобстрілу загинули ще два наших хлопці.
Тата проводили в останню путь у рідних Клішківцях. І саме тоді стався дивний випадок, про який досі говорять люди. Нізвідкіль до нашого родинного подвір’я прийшов собака породи хаскі, білосніжного окрасу. Ніхто ніколи цього пса раніше не бачив. А він сумирно сидів біля порога наче охороняв батька. Терся об наші руки біля труни і плакав… Потім супроводжував похоронну процесію. Ніхто його не відганяв. Сотні людей, зокрема бойові побратими батька, які приїхали попрощатись із ним з лікування після боїв, були вражені. А коли батька вже поклали у землю, довго дивився у могилу. А потім цей пес десь зник. Так само таємниче, звідки прийшов. Чиясь душа приходила до тата в образі цього хаскі.
Рідні й близькі В’ячеслава Білого щиро вдячні за допомогу та підтримку колегам чоловіка з Сокирянського лісгоспу, облуправлінню лісового та мисливського господарства, сільській раді Клішковецької громади, бойовим побратимам В’ячеслава та усім, хто допоміг й допомагає розділити їхнє горе.
