Прихисток для переселенців

Григорій ПОЛОНСЬКИЙ, Газета “Природа і суспільство”

Донецький залізничник аби віддячити за доброту, влаштувався працювати у лісництво.

Подружжя з міста Волновахи Донецької області – Геннадій та Лариса Євдокимови, рятуючись від російської окупації, знайшли прихисток у лісівників Черкащини. Дякуючи лісівникам за гостинність, чоловік, який все життя працював на залізниці, влаштувався до лісництва!

– Я народився в Росії у місті Бєлгород. Там досі мешкають мої рідні. Коли мені було сім років, батьки переїхали на Луганщину, до міста Сєверодонецьк. Там закінчив школу та профтехучилище. Вивчився на автослюсаря, відслужив у Німеччині. Після повернення додому працював залізничником, – розповідає 60-річний Геннадій Євдокимов. – Мешкав у місті Волноваха – потужному вузловому центрі Донеччини. Був машиністом тепловоза, працював на маневрених, пасажирських, вантажних потягах. Їздив до станцій Луганська, Маріуполя, Сімферополя, Пологів Запорізької області – скрізь, де зараз або війна, або вже окупація…

У Волновасі познайомився з майбутньою дружиною. Побрались, народилася донька. Дружина за фахом медик, працювала у залізничній лікарні. Працювала в операційній, а згодом – головною медсестрою. Навіть на пенсії я продовжував працювати залізничником. Дочекались ми й онуку… Потім вдарили жахливі 2014 та 2022 роки, коли наше місто стало полем бою.

24 лютого минулого року зранку я, як звично, планував їхати на роботу на залізницю до Новотроїцького. Але наші військові завернули мене на блокпосту: «Негайно вертайтесь додому, почалась повномасштабна війна, там саме бої…». В повітрі було добре чути канонаду.

– Наступні тижні були суцільним пеклом, – додає дружина Лариса Євдокимова. – Бо ми у підвалі лише молилися вдень і вночі, щоб не «прилетіло». Окупанти обстрілами з «Градів» та бомбардуваннями цілодобово нищили Волноваху та навколишні села. А ще ми молилися, щоб не влучили у наш гараж із автомобілем. Бо інакше як би ми вирвалися з цього пекла? Добре, що наші донька із зятем та онучкою першими встигнули виїхати.

– 3 березня під час рідкісних хвилинок тиші ми теж виїхали «зеленим коридором». З собою лише документи, трошки коштів й усе… Машину обгорнули білими ганчірками – аби вороги бачили, що там мирні мешканці. Наївними ми були, – зі сумом згадує Геннадій Євдокимов. – Бо росіяни лупили й по колонах біженців. Доводилося прориватись й полями та тихими стежками. На щастя, вирвались цілі й неушкоджені. А багатьом нашим землякам не пощастило.

Куди їхати? Планували, спершу, до Луцька – до друзів та знайомих. Тим паче, вони були не проти нас зустріти. Їхали разом з тисячами інших біженців із Донеччини, Луганщини, Півдня України. Зупинялись відпочити, поїсти, чим Бог дасть, поспати пару годинок і знову за кермо. На блокпостах хлопці ставилися дуже ввічливо, коли бачили, що ми з Волновахи. Ось так «кроками черепахи» десь за тиждень дісталися й до Черкащини.

На Черкащині ми спершу замовили номер у придорожньому готелі. Треба було десь знову хоча б трошки відпочити. Декілька родин біженців із дітьми утворили наче своєрідну колону з шести автомобілів. Вранці, 9 березня, ми збирались знову в дорогу, – згадує подружжя Євдокимових. – Це було неподалік самих Черкас. Ми ж не знали, куди їхати. І ось біля нас зупинився автомобіль, що їхав у цей час. Звідти вийшов незнайомий чоловік. Розпитав, звідки ми, куди прямуємо. Звісно, зрозумів, що ми – біженці. Відрекомендувався Андрієм Віталійовичем – керівником місцевого лісового господарства. Пояснив, що може прихистити у своєму лісництві одну родину. Цей щасливий квиток витягнули ми. Решта наших випадкових попутників вирішили їхати далі.

Андрій Віталійович привіз нас до Дахнівського лісництва. Там ми, зморені, втомлені, голодні, знайшли прихисток. Дах над головою, тепло, кухня, душ, усі побутові зручності. Згодом познайомилися з колективом лісництва. Молоді, ввічливі, позитивні, працьовиті чоловіки та жінки дуже гарно поставилися до нас і допомагали усім можливим.

– Незабаром й чоловік влаштувався працювати у лісництво. Бо нам було незручно на душі та серці – працівники нам допомагають усім, чим можливо, – розповідає Лариса Євдокимова. – А ми хоч і на пенсії, але ж із руками, ногами, головою. Чого ж маємо байдикувати? Чоловік – різноробочий. При потребі допоможе з технікою, прибере територію, на пилорамі, у гаражі. Чи молодих хлопців консультує, як слід грамотно експлуатувати та ремонтувати транспорт лісництва, щоб машини й механізми якомога довше прослужили. І нічого страшного, що раніше ніколи не робив у лісовому господарстві. Я теж влаштувалася медсестрою до місцевого медичного центру. Колектив у мене теж – чудовий, добрий, чуйний. Наша донька із зятем та онучкою живуть зараз у Дніпрі.

Коли ми дещо «стали на ноги», то вже винаймаємо житло. Хоча працівники лісництва й пропонували нам й надалі залишатися жити у них, але ми не хотіли заважати їм працювати. Тож їздимо туди на роботу. Раніше ми ніколи не були на Черкащині. Але отримали дуже позитивне і гарне враження від людей. Які місця тут гарні. Але й у нас на Донеччині не гірше. Тож після Перемоги запрошуємо колектив лісівників до нас додому погостювати.

Дуже вдячні нашому благодійнику – директору філії «Черкаське лісове господарство» Центрального лісового офісу ДП «Ліси України» Андрію Пустовіту та всім його колегам за чуйність, небайдужість та доброту.

Подружжя Євдокимових каже, на жаль, додому їм повертатися зараз немає як.

– Волноваха в руїнах… Розгромлена залізнична станція, колії, вагони, господарчі приміщення. Наша квартира у будинку – теж постраждала від обстрілів. У селищі за містом, де колись була наша дача, нині мешкають буряти, якути та інша російська нечисть… Окупанти наводять у місті свої «порядки», – розповідає Геннадій Євдокимов. – На жаль, деякі наші земляки зраділи їм. Бо у лікарні, де працювала моя дружина, багато працівників, особливо адміністрація, прислужують росіянам. Але це до пори до часу, і за кожен негідний випадок доведеться відповідати.

Із нашими родичами з Бєлгорода я не спілкуюсь із 2014 року. Бо вони обізвали нас, корінних російськомовних донеччан, «бандєровцамі» і «фашистами», що війна почалась через нас. Смішно і гидко це коментувати. Зате на Черкащині ми віднайшли нових друзів та рідних людей по душі та серцю – лісівників!