15/12/2022
0Це сталося під Іловайськом.
Любомльський лісівник Анатолій Федчишин з Волині добровольцем пішов боронити Україну у 2014 році. І загинув під Іловайськом, захистивши побратимів від ворожої засідки.
– Я познайомилася з Анатолієм у 2004 році. Тоді, закінчивши медичне училище, я отримала направлення до міста Любомль. Моя подружка-колега зустрічалась із його другом. Мій майбутній чоловік тоді саме працював на лісоскладі й на пилорамі у місцевому держлісгоспі. Так ми спершу почали спілкуватись, а згодом зустрічатись. Потім була Помаранчева Революція, перший Майдан в країні, де Анатолій брав активну участь, перебуваючи у столиці. Він був дуже патріотичною людиною, завжди вболівав і переживав за Україну, – розповідає вдова героя Галина Федчишина. – Побрались ми у 2006 році. Народилися дві доньки – старша Вікторія, якій вже 15 років, та молодша – нині 12-річна Даринка.
Не скажу, що наше родинне життя було спершу солодким. Бо часи були досить важкі. Чоловік важко працював. До речі, він мав лісівничу освіту, бо закінчував Шацький лісовий технікум у нашій області. Як я вже розповідала, спершу на пилорамі, а згодом його перевели кранівником на нижній склад. Анатолій працював на великому козловому крані. Чоловік постійно був на зміні до півночі й ще затримувався щось полагодити, допомогти колегам. Тож інколи повертався додому глибокої ночі. Але поступово все покращилось. Ми придбали квартиру, зробили у ній ремонт. Спершу житло було «голе»… Толя власноруч шпаклював, клав підлогу, клеїв шпалери тощо. Ніби зовні дуже скромно, а насправді – дуже гарно та якісно! І нині наша квартира наче осиротіла після його смерті.
Наші дівчатка були справжніми «татовими доньками». От старша донечка в дитинства була дуже вередлива, часто капризувала, не хотіла рано лягати спати. І лише чоловік її часто й заколисував. Інколи тихцем забирав із собою на кухню та й там колихав, щоб я заснула. А дитина спала у нього на колінах. Скільки я не сварилась, чоловік та донька робили по-своєму.
А от менша донька – татова копія і зовні, і за характером. Така ж флегматична, спокійна, але наполеглива. Пам’ятаю, як вона завжди чекала батька з роботи і теж принципово не лягала спати, доки він не повернеться додому. Хай опівночі чи геть пізніше. Знала – тато завжди принесе цукерки, печиво або тістечко. Анатолій та вона – справжні солодкоїжки! Тож майже увесь вільний час ми приділяли саме родині, діткам. Якихось гучних вечірок, компаній у нас не було. Спокійне родинне життя.
І, звісно, прогулянки та відпочинок на природі за можливістю. Бо який це волинян, який не любить ліс?
В юності чоловік служив у армії у місті Новограді-Волинському. Був кухарем. Взагалі, він чудово готував. І навіть я про це випадково дізналась, готуючи борщ.
Галина Федчишина зі слізьми на очах згадує – її чоловік не брав участі у Революції Гідності через родинні проблеми та хворобу дітей. Тож дуже гнітився й переживав через це. А коли вже Росія підступно напала на Україну, не зміг стояти осторонь. Бо ж вірив в країну, у наш народ, що Україна переможе та стане вільною й щасливою. За це й поклав молоде життя.
– Навесні 2014 року чоловік добровільно звертався до військкомату з проханням про негайне направлення на військову службу. Але його так і не призвали. Тоді він із рідним братом добровольцями записались до «Правого Сектору»! Я про це навіть не здогадувалась. Дізналась уже згодом, що чоловік із братом спершу були у «добробаті», де пройшли військовий вишкіл, а далі – прикомандировані до підрозділу «Дніпро-1». Як в одному з запеклих боїв на Донеччині Анатолія важко поранило вибухом міни чи снаряда, що лікарям не вдалося дістати всі осколки.
І брат поїхав додому, а Толя лікувався саме у Дніпрі, бо не хотів вертатись, щоб я із дітьми, бодай, щось не дізналась. А після одужання у чоловіка був Іловайськ.
Толя з побратимами брав участь у самому початку операції, коли спершу наші хлопці успішно звільнили частину міста. До речі, як я дізналась згодом, Толя був у підрозділі снайпером і чудовим стрільцем. 10 серпня добровольці несли службу на блокпостах навколо міста. І тоді до наших постів під’їжджав зовні непримітний цивільний «бусик».
Коли хлопці, не підозрюючи лихого, перевіряли автівку, звідти лунали автоматні черги. Кажуть, що це були «кадирівці». Окупантам так вдалося вбити кількох наших добровольців.
Згодом цей бусик під’їхав до того посту, де тоді ніс службу Анатолій.
Саме мій чоловік відчув небезпеку і навіть встиг зробити кілька пострілів по підозрілій автівці. Кажуть, що Анатолій навіть знищив одного з командирів бойовиків. Але і сам отримав куль… У чоловіка був важкий бронежилет шостого рівня захисту, але навіть і його було уражено. Певно, стріляли зі зброї великого калібру. Вчасно попереджені про небезпеку хлопці швидко знищили всіх ворожих диверсантів, намагались надати Анатолію медичну допомогу, але він уже помер… Анатолію було всього 32 роки.
Мого чоловіка поховали у рідному Любомлі на новому цвинтарі. Коли він загинув, то мені було лише 28 років. Наша старша донька саме мала йти до першого класу. Це була дуже вагома подія для нашої родини, і чоловік обіцяв обов’язково приїхати. Даринці було лише чотири рочки. Нині час минув, діти виросли. Вся наша родина й громада та лісгосп назавжди збережуть пам’ять про Героя-захисника!
