Фронт поруч

Микола ЯВОРСЬКИЙ, Газета “Природа і суспільство”

Чим живе і як працює лісництво на Дніпропетровщині.

Великомихайлівське лісництво ДП «Новомосковське лісове господарство» Дніпропетровщини за кілька десятків кілометрів від лінії фронту. Під обстрілами й бомбардуваннями лісівники бережуть, рятують й доглядають рідні угіддя.

– Я очолюю лісництво з 2006 року, а загалом, у нашій галузі працюю вже рівно 30 років. У нас чимало родзинок та особливостей. Наприклад, знаменитий заповідник «Дібрівський ліс», де, за народними переказами, Батько Махно особисто страчував червоних катів українського народу. Робив він це під дубом, що в народі називають «Дубом смерті». Нині там встановлений кам’яний монумент, – розповідає лісничий Борис Галда. – Є урочище «Лиса Гора», яке до 2006 року було піщаною пусткою, де лише кавуни добре родили. А завдяки нашому тодішньому керівнику Володимиру Даценку там заклали гарний сосновий ліс.

В урочищі, так званій «Орджонікідзевській дачі», площею 50 гектарів, теж раніше була піщана пустка. А нині, завдяки нашим зусиллям, у небо здіймаються гарні стрункі сосни до десяти метрів заввишки. Багато рекреаційних зон і локацій. Наприклад, пам’ятник «Перлина». Єдиний, мабуть, в Україні, смішний та дотепний пам’ятник П’яному Мисливцю, що ми спорудили на честь кумедної пригоди з одним шанованим у наших краях чоловіком. До речі, винуватець цієї пригоди був дуже радий такій вигадці.

Площа нашого лісництва становить 2531 гектар. Потрібно врахувати й те, що наша місцевість теж густозаселена. Великі за площею і кількістю населення Великомихайлівська та Михайлівська територіальні громади – суцільні сільгосп­угіддя. Робота копітка й важка, однак ми працюємо сумлінно, як і планували на 2022 рік.

– І у плани втрутилась повномасштабна війна…

– Взагалі-то, наша область прифронтова ще з 2014 року. Тож місцеві громади, підприємства, установи, організації, зокрема й лісівники, мають величезний волонтерський досвід. Але події від 24 лютого, дійсно, всіх уразили. Ми відразу почали працювати з початком широкомасштабного вторгнення згідно з мобілізаційних планів. Також відразу надавали всебічну допомогу нашим воїнам-захисникам щодо будівництва фортифікаційних споруд, бліндажів, ліній укріплень. Було, що спільно заготовляли ліс на побудову.

І волонтерство – місцеві жінки з любов’ю та турботою приносили і досі приносять хлопцям на блокпости гарячу їжу, домашні пиріжки. По можливості волонтерять усі – дружини, діти, рідні й близькі. Ми також. Військові та тероборона краю теж завжди допомагають нам. Бо лінія фронту – лише за кілька десятків кілометрів…

– Пане Борисе, чи обстрілювали окупанти ваше лісництво? Якщо так, то які збитки й масштаби?

– Найважчі ракетні обстріли були у нас приблизно у квітні-травні. Були руйнування й пошкодження у лісництві. Добре, що без людських жертв. Бо під час одного такого нічного обстрілу одна ракета влучила точно у цех ширпотребу, де ми виробляли дошки, бруски тощо. А ще там було приміщення пилорами. І от від будівель та обладнання лишилась лише величезна вирва.

І другий приліт. Страшне виття ракети добре чути вночі. Цього разу по житлових будинках на території лісництва. Колись їх будували для сімей лісівників, які жили й працювали тут вахтовим методом чи посезонно. Від будівель теж лишився мотлох. Під уламками опинилося подружжя пенсіонерів. Наші працівники і рятувальники, військові спільними зусиллями загасили пожежу та врятували людей. Дивом теж ніхто не загинув. Досі важко збагнути, чим перед окупантами завинило лісництво? Хоча це їхня така свинособача натура – все нищити.

– І місцеві громади теж страждають?

– Під час чергового обстрілу дві ракети перетворили у пустку територію літнього дитячого табору відпочинку саме у наших угіддях. Тож ми теж виїжджали гасити згарище та допомагали ліквідовувати наслідки обстрілу. І таких обстрілів було ще кілька. У селах росіяни трощили обстрілами приміщення шкіл, лікарень, приватні будинки. Багато знищили посівів сільгоспкультур, складів техніки й зберігання зерна місцевих фермерів. Люди впевнені, що цілі для обстрілів могли вказувати й навідники з числа місцевих колаборантів чи посіпак.

Найбільшу загрозу становить касетний боєприпас, що сам вибухає й уражає велику площу, а ще розкидає на сотні метрів велику кількість смертоносних вибухових касет. Ось такими «подарунками» окупанти й били по лісах. Добре, що наші герої-захисники поступово женуть ворогів геть з української землі. Але загроза нікуди не поділась.

– Як і загроза лісових пожеж, що в рази зросла під час війни.

– Звичайно. У пожежонебезпечний період цьогоріч від обстрілів у нас було знищено й пошкоджено близько 35 гектарів лісу. Найбільше згоріло цінних дерев у віці близько 50–60 років. Але, дякуючи нашим зусиллям, допомозі рятувальників й військових, небайдужих громадян, вдалося запобігти найстрашнішим верховим лісовим пожежам. Але ліси горіли. І ми ж часто гасили вогонь відразу після обстрілів, коли скрізь на землі валялись уламки боєприпасів. А десь причаїлись снаряди чи касети, що не вибухнули… Дякувати Богу, обійшлось.

За цей час були три резонансні пожежі. Одну гасили протягом тижня. Після чергового обстрілу спалахнула хвоя, лісова підстилка. «Допомагав» сильний вітер. Великими зусиллями вдалося відбити дерева і не допустити верхової пожежі. Однак, підстилка тліла, диміла. Тож ми знову й знову, інколи кілька разів на добу, вертались гасити пожежу. І серце кров’ю обливається, коли бачиш понівечені обвуглені дерева, які ти з колегами колись садив, плекав… Зараз прохолодно, йдуть дощі. Тож загроза лісових пожеж дещо зменшилась.

– Але й не зникла, як і небезпека від замінованих лісів?

– Про небезпеку від боєприпасів, що не вибухнули, я вже розповідав. Восени, коли на землі опале листя, вона ще більша. Нещодавно у нашій громаді сталася трагедія. Хлопці-підлітки знайшли касету від ракети і вирішили її «дослідити». Один – на смерть, іншому відірвало ногу й руку.

Відвідувати ліси нашого краю на період дії воєнного стану категорично заборонено. Тож ми поновили таблички про мінну небезпеку в угіддях та проводимо постійні рейди перевірки спільно з рятувальниками та правоохоронцями, зокрема, профілактичну роботу з населенням. На жаль, ця біда ще довго пануватиме у наших лісах.

– Пане Борисе, чи багато звернень до вас стосовно дров? Як працюєте у цьому напрямку?

– Звернень щодо дров дуже багато. Зараз сформована електронна черга, тож усе чітко й прозоро. Звісно, ми допомагаємо й незаможним людям, пенсіонерам, пільговикам, рідним і близьким наших воїнів-захисників, людям, у яких обстрілами пошкоджено чи знищено житло… У нас немає штатних лісорубів, лише наймані бригади. Зараз через воєнний стан так працюють лише двоє лісорубів, тому можливі затримки, бо робітники просто не встигають за часом. Але обов’язково допоможемо усім, кому потрібно.

– Наостанок розкажіть, будь ласка, детальніше про колектив вашого лісництва.

– Колектив маленький, але злагоджений, бойовий і досвідчений. У прямому сенсі слова вже пройшов вогонь та воду. Разом зі мною нас дев’ятеро працівників – державна лісова охорона: майстри лісу, лісники тощо та тракторист. У пожежонебезпечний період наймаємо ще водія на пожежний автомобіль. Так і цього року. З техніки – один пожежний автомобіль на базі «ЗІЛ-131» і трактор.

Ми капітально відремонтували нашу «пожежку», встановили потужний та економічний дизельний двигун й цистерну на 5,5 «кубів» води. Бо раніше витрата палива становила 50 літрів бензину на сто кілометрів, а 2,5-кубової цистерни ледь вистачало. А нині наша машина успішно працює і у лісі, і допомагає інколи мешканцям громад, рятувальникам ДСНС та військовим. При потребі я сам сідаю за кермо пожежної машини або у трактора і їду, або боротися з вогнем, або виконувати необхідні лісогосподарські заходи.