21/08/2008
0 Випадкові вони чи закономірні? Чи можна передбачити їх, запобігти їм? Як боротися з їхніми наслідками, як жити-діяти далі, щоб уникати таких нещасть чи переживати їх з мінімальни
ми втратами? На ці й інші запитання нашого кореспондента відповідає відомий український вчений, професор кафедри екології Івано-Франківського національного технічного університету нафти і газу, академік Олег АДАМЕНКО:
– Перший чинник таких аномалій, коли відразу випадає й 200–300 мм, як сталося цього разу – метеорологічний. Нині багато балакають про глобальні кліматичні зміни на Землі. Потрібно ж розглядати проблему глибше. Бо насправді ррунтовні метаморфози, зумовлені природними й людськими чинниками, відбуваються в усій біосфері нашої планети, у тому числі в її кліматі. І вони переконують, що частота екстремальних ситуацій – повеней, зсувів у нас чи тайфунів на Американському континенті – зростає.
Катастрофічні зливи – аж ніяк не прояви випадковості, а давно цілком закономірні. Нам вдалося простежити періодичність різних кліматичних змін упродовж останніх 150 мільйонів років. Інформацію про них з так званого доісторичного періоду черпали з геологічних і палеографічних даних, а про їхню картину з князівської минувшини та козацької доби складали уявлення з літописів. Скажімо, про катаклізми на Дністрі маємо літописні відомості з 1146 року, по Тисі – з 1491-го, по Пруту – з 1780-го.
З 1850 р. існують дані інструментальних спостережень. Отож, як мовиться, і неозброєним оком видно, що чим ближче до наших днів, тим різкіша і складніша та синусоїда. Власне, крива чергування надмірно дощових періодів і посух свідчить назагал про 33-річні цикли змін клімату. Та коли ж підходимо до сучасності, епохи науково-технічної революції, де вже діє антропогенна складова, тобто результати діяльності людства, то більш-менш плавна синусоїда перетворюється на різку ламану лінію з масою екстремальних ситуацій, які повторюються буквально щороку: то посухи, то повені, то зсуви активізуються, то селі з лавинами. Враження таке, що у природі – період розладу, й нікуди ми від цього не дінемося.
– Але, Олегу Максимовичу, цьогорічна повінь, кажуть, наймасштабніша за останні чи то десятиліття чи й сотню-другу років.
– Достеменно стверджувати щось тут важко. Але такі або ж більші чи менші стихії мають тенденцію повторюватися. Принаймні протягом ХХ століття на Дністрі, як зафіксовано у відповідних документах, трапилося через певні проміжки часу сім, сказати б, доволі помітних паводків: 8–9 липня 1911 року, 30–31 серпня 1927-го, 1–2 вересня 1941-го, 30 липня і 10 серпня (так звана двопікова повінь) 1955-го, 8–9 червня 1969 р. (найбільш катастрофічна з них усіх), 22–26 липня 1980-го, 16—17 червня 1999 р. Тобто вони повторювалися з періодичністю відповідно через 16 років, 14 (три підряд), 11 і 19 років. Нинішня ж сталася вже через дев’ять років.
Цікаво, між іншим, що на Тисі повені трапляються переважно в осінньо-зимові місяці, тоді як на нашому макросхилі Карпат – улітку. З чим це пов’язане, ще потрібно з’ясовувати. Та однозначно, що причини таких катаклізмів народжуються на основній кухні погоди на земній кулі – в Атлантиці. Циклони, які там формуються, перетинають Європу у східному напрямку і врешті-решт чіпляються за гірський масив Карпат. Як правило, тут вони й найбільше розвантажуються, викидаючи величезну кількість опадів.
Та оскільки той обсяг не завше однаковий, маємо як паводки, що охоплюють увесь регіон, коли перед тим випадає дво-тримісячна норма опадів за два-три дні, так і локальні – в басейнах певних річок чи річкових систем. Але дані про всі з них мають у метеослужбах – гігантські талмуди спостережень, зібрані за 150–200 років. Тож, узявши такий величезний матеріал, а, крім того, піднявши документи й за кілька попередніх століть, можна побудувати з допомогою комп’ютерних програм певні моделі, які дозволили б прогнозувати катаклізми. Це мали б робити кліматологи-метеорологи, бо то клопітка праця, пов’язана з аналізом величезного фактажу.
– Хто б мав виступати замовником цієї роботи, фінансувати її?
– Гадаю, що тепер, коли здійснюється величезна програма подолання наслідків руйнівної повені, фінансування якої сягає майже шести мільярдів гривень, можна б виділити з цієї суми хоча б одну тисячну на наукову роботу. Таких грошей цілком вистачило б як на ту доконечну потребу, про яку щойно мовив, так і на інші дослідження. Фахівці ж для того в нас є. Як уже писала «Галичина», в ІФНТУНГу зосереджено достатній кадровий потенціал, аби взятися за розробку тієї теми професійно й системно. А ще ж я знаю вчених з інших ВНЗ, які спеціалізуються на вивченні таких проблем. Це професори Мирослав Кирилюк з Чернівецького державного університету, Володимир Вишневський з Укргідрометеоінституту (Київ), Валентин Кільчевський з Київського національного університету, Маркіян Будз з інституту водного господарства і природокористування, що в Рівному. Кілька кліматологів і палеокліматологів працюють у Львівському національному університетіѕ Я веду до того, що варто б об’єднати зусилля цих чи й, можливо, інших відомих вітчизняних науковців під єдиною координацією – з боку ОДА чи обласної ради і сфокусувати їх на вирішення тих глобальних питань, які таять у собі небезпеку для життя людей. Якщо кажемо, що найдужче потерпіли від стихії саме Івано-Франківщина та Буковина, то ясно що такий координаційний орган мав би бути на наших теренах
– Ви згадали про чільний чинник повеней. А є напевне й інші?
– Наступний – пов’язаний з особливостями нашого рельєфу. Карпати розділяють на 36 річкових екосистем. Верхів’я ж цих водних басейнів – Пруту, обох Бистриць, Лімниці, інших приток Дністра являють собою лійкоподібні структури, в яких унаслідок рясних злив моментально збирається велика кількість води, а відтак мовби одним валом злітає вдолину. Скажімо, те, що сталося 2002 р. у Красноїллі Верховинського району, було наслідком саме цього. Тоді випала лише одна злива, але воронка у верхів’ї швидко наповнилась і, перелившись через її краї, вода стрімко ринула донизу. В названому селі вона поруйнувала будівлі, пошкодила автомобілі, забрала життя п’ятьох чоловік…
Тож масу, яка збирається в тих природних водозаборах, бажано б кудись відводити чи якось перехоплювати ще до того, як вона рине донизу. Для цього у верхів’ях варто би спорудити спеціальні дамби, які могли б затримувати 20–30 відсотків того аварійного стоку, і тоді вода спускалася би з гір поступово. Можна б там узагалі ставити турбіни й облаштовувати малі ГЕС, які б працювали постійно, даруючи електроенергію, а в таких екстремальних ситуаціях, як нинішня повінь, могли би стримувати надмір води. Вчений-гідролог Людмила Архипова, котра працює в нашому університеті, вирахувала, що гідроенергопотенціал карпатських річок становить півмільйона кіловат. Ось вам і джерело альтернативної енергії.
– Проте зведення високогірних гребель – річ доволі ризикована.
– Звичайно, ті дамби мали б бути достатньо високими й міцними. Адже за того великого й динамічного навантаження, яке зазнаватимуть ці споруди під час рясних злив, імовірні їхні деформації, а то й руйнування, якщо в їхньому проектуванні чи під час будівництва буде допущено похибки. І це теж може накоїти чималого лиха. Тому якщо на це йти, то передусім необхідно дуже добре все зважити, дослідити, врахувати всі моменти…
Третя причина – геоморфологічна. З водозаборів у верхів’ях річкових систем вода спрямовується вдолину доволі крутими схилами рік і на своєму шляху веде активну донну та бічну ерозію, активізує зсуви, спричинює появу інших екзогенних процесів. Що тут підсилює ефект? Саме те, як «Галичина» вже писала, що на Прикарпатті надмірно й часто несанкціоновано відбирають гравійну суміш з русел рік. Тож вода спрямовується донизу дійсно, наче вздовж каналу, вкрай швидко, не зустрічаючи ніяких перепон.
– У вітчизняному ж інформпросторі з’явилися заяви про те, що головна причина масштабної липневої повені в західному регіоні України – масове вирубування карпатських лісів. Що скажете на це?
– Це питання – в компетенції фахівців лісового господарства. Та, наскільки відомо, є конкретні науково розроблені розрахунки, підтверджені практикою. Вони засвідчують: коли випадає 10 мм дощу, то ліс повністю всмоктує воду, якщо ж відразу – 100 мм, то він затримує лише близько третини. Коли ж зливи ще більші, то все, що випадає вище від цієї межі, злітає з гір безперешкодно. Але все одно, щоби довести безапеляційність тих заяв, чи, можливо, навпаки, переконатися, що вони обррунтовані, потрібно провести розслідування й навколо цього чинника. Необхідно визначити водорегулювальну роль деревостанів у всіх 36 екосистемах карпатського водного басейну, бо кожна з них має свої особливості. Порахувати, яка там зімкненість крон, щільність дерев, яка чагарникова й інша рослинність. Якщо це все зіставити, то можна розробити нормативи лісокористування для кожної річкової долини – десь заборонити рубати дерева взагалі, а десь насадити молодняк бука чи ялиці.
– Що порекомендували б на той випадок, коли вода, таки злетівши з гір, виходить на заплави обох Бистриць, Дністра, підтоплює села?..
— Насамперед необхідно створити дуже оперативну систему оповіщення населення – комп’ютерну й автоматизовану. Тобто на гідропостах потрібно встановити п’єзометричні прилади, які фіксуватимуть підйом води й негайно передаватимуть усю інформацію до відповідних служб. Уже не мало б бути так, як дотепер, що виміряли вручну, а відтак телефоном передавали дані й часто, надто ж у критичних ситуаціях, і додзвонитися не могли. Ця дідівська метода себе не виправдовує. Вона неспроможна вчасно передавати динаміку небезпечного процесу. Це має робити відповідна техніка.
Далі. Наші геодезисти, фахівці МНС мають детальні топографічні електронні мапи територій. Знову ж таки за допомогою комп’ютерних програм можна на цих картах визначати площі, які за певного рівня підйому води буде затоплено на метр, два, три й т. д. аж до десяти метрів. Потім необхідно перенести це все на місцевість. Тобто в кожному селі має бути накреслено межі ймовірних підтоплень, визначено, скажімо, якщо Дністер у Нижневі підніметься на два метри, то які саме території в тому чи іншому близькому чи віддалених від нього селах заллє вода й до якого рівня. Це має працювати автоматично. Тоді, завчасу попереджені, могли б ужити відповідних заходів і органи місцевого самоврядування, й самі люди.
Створити систему оперативного оповіщення населення нескладно. Посадити за комп’ютери спеціалістів, і вони за кілька місяців можуть усе налагодити, розповісти й показати. Це здатні зробити й фахівці кафедр геодезії, екології, техногенно-екологічної безпеки ІФНТУНГу. За підтримки влади й належного фінансування, звісно. Власне, ми й так робимо все, що в наших силах, але, самі розумієте, самотужки, без відповідного сприяння, далеко не зайдемо. А ту справу необхідно здійснити в стислі терміни.
Ще слід уважно глянути на гідрологічний режим наших рік. історичні дані свідчать, що свого часу навіть до Галича рухалися кораблі певної тоннажності. Тобто Дністер тоді був судноплавним, його профіль був глибшим. А потім річка мовби розпласталася, бо з роками дно замулилося, вона стала ширшою й мілкішою. Отже, потрібно відрегулювати й русла Дністра та інших великих рік, почистити їх, надто ж там, де є острови, чагарникові й інші зарості, які сповільнюють течію, тобто забезпечити умови для швидкого пропуску великих мас води. Для цього варто б відновити й службу, яка займалася очищуванням-поглибленням русел рік, коли так звані багровики, курсуючи річками на спеціальних баржах, вичерпували з них намул та інші відкладення. А добуті з дна матеріали можна використовувати для спорудження берегових укріплень.
Мости в нас зазвичай в аварійному порядку відбудовують вельми жваво. І швидко ж рапортують про їхнє відновлення. Але ці споруди потрібно зводити так, аби вони височіли як мінімум на десятиметровій висоті над нульовим рівнем ріки. Тоді такі мости велика вода не змиватиме. І ще одне – в гірських ріках гравійно-піщано-галькові відкладення на дні сягають завтовшки, як правило, 10 метрів. А вже аж під ними розташовані корінні породи. Отож опори мостів потрібно ставити так, щоб вони входили у тверде дно, а не на два–три метри, щоб вони не висіли у гравійній суміші, котра першою попливе в разі повені.
Отже, потрібно робити все з розумом: один раз побудувати та й мати спокій. Так, як це робили, скажімо, в часи Австро-Угорщини. Об’єкти тодішнього «виробництва» втрималися «на ногах» і за нинішньої повені. Те ж стосується й доріг, які нині відновлюємо. Якщо асфальтові чи інші покриття шляхів цілковито зруйнувала повінь, і їх тепер мовби по-новому прокладають, то варто б принагідно відсувати їх, де можливо, якомога далі від русел рік, або ж хоча б настеляти на підвищених відмітках рельєфу. Та коли ні відсунути, ні прокласти на пагорбі дорогу неможливо, то потрібно б робити насипи, тобто влаштовувати нехай і штучно необхідне підвищення.
Відновлення знищеного стихією має бути комплексне, щоб надалі автошляхи не розмивало. Також берегозміцнювальні роботи теж мали б супроводжуватися науковими розробками, інженерними розрахунками. Та наразі я не бачу такого тяжіння з боку відповідальних за ту справу осіб чи то органів державної влади або місцевого самоврядування до рекомендацій чи хоча б консультацій науковців. Поки що не видно, аби до цього процесу всерйоз залучили вчених екологів, інженерних геологів, гідрогеологів, гідрологів, кліматологів та інших фахівців.
А так хотілось би, щоб ця повінь багато чого нас навчила. І насамперед того, що потрібно не лише боротися з наслідками стихій і компенсовувати втрати від них, а вивчати їхні причини, можливості прогнозування, тобто, кажучи медичною термінологією, зайнятися профілактикою недуги. За великим рахунком, потрібно змінювати саму філософію ставлення до довкілля, яка домінує в нашому суспільстві та й у всьому західному світі, намагатися максимально передбачати ймовірність тих чи інших надзвичайних ситуацій і готуватися до них заздалегідь. Інакше наше майбутнє може стати некерованим.
P. S. Поки матеріал готувався до друку, стало відомо, що пропозиції науковців ІФНТУНГу до Національної протипаводкової програми схвалили в облдержадміністрації. За інформацією Держуправління охорони навколишнього природного середовища в Івано-Франківській області, хід їхньої реалізації фінансуватимуть за рахунок коштів, виділених на виконання урядового рішення про здійснення моніторингу довкілля протягом найближчих семи років. Детальніше про самі пропозиції вчених – в «Галичині» надалі.
Газета "Галичина" за 21 серпня 2008 року. Число 124-125 (3696-3697)
