ПОСЛАНЕЦЬ ЛЬОДОВИКОВОГО ПЕРІОДУ

Черемське болото справді можна назвати посланцем Льодовикового періоду. Як дослідили науковці, його природа, його основа, береги є підтвердженням, що воно виникло після того, як відступив льодовик і утворилась долина. В кінці 2001 року було створено Черемський заповідник, адже тут в одному з найглухіших куточків Волині збереглись унікальні ландшафти Полісся. Тут дивовижний рослинний і тваринний світ: тридцять шість видів флори та сорок чотири фауни занесено до Червоної книги України.

  ЧЕРЕМСЬКЕ БОЛОТО ЗБЕРЕГЛА ШЕЙХЦЕРІЯ
     І хоч Черемському заповіднику, який підпорядкований обласному управлінню лісового та мисливського господарства, нема ще й десяти літ, про його історію треба говорити, починаючи з кінця сімдесятих років минулого століття. Саме у 1978 році сюди приїхали з Києва корифей болотознавства Єлизавета Брадіус (нині вже покійна) та її учениця Тетяна Андрієнко, яка згодом стала іменитим науковцем-ботаніком. Це вони знайшли на Черемському болоті рідкісну рослину шейхцерію. І завдяки цьому його не осушили.
     А вже був розроблений проект торфобрикетного заводу «Сойне». Уже було визначено, що на Черемському болоті глибина пласту торфу сягає десяти метрів. Тобто ділянка досить перспективна. З урахуванням частини болота на Рівненщині вона займає до 1200 гектарів. На цьому «потужному» болоті мали бути кар’єри, з яких черпали б торф для заводу «Сойне».
     Не випадково основним символом на емблемі заповідника є саме ця рідкісна рослина шейхцерія, що дійшла до нас з третинного віку, тобто Льодовикового періоду. Допомагали нам її шукати директор заповідника Степан Пащук та старший науковий співробітник Василь Коніщук. Ясно, що наш редакційний автомобіль «Ауді» для мандрівки болотистою місцевістю не годиться. Тож пересідаємо на всюдихідну «Ниву» і беремо курс до пішохідного маршруту, створеного для відвідувачів заповідника.
     — До речі, ще поляки мали намір осушити Черемське болото,— розповідає Василь Коніщук. — І біля Черемського озера, що посеред цього болота, зберігся польський репер, де зазначено, що меліорації підлягає 1293 гектари. Правда, для поляків не стільки бажаним був торф, як те, щоб осушити навколишні ліси, аби краще було вивозити деревину. А відправляли ліс з Маневиччини навіть у Данію, Нідерланди. Для зручності було прокладено вузькоколійку, яку ще й тепер пам’ятають старожили.
     Буквально біля лісової дороги зеленіє плаун річний. Найчастіше ця рослина зустрічається в Карпатах, біля Говерли, вона полюбляє мокрі ліси. Як і всі червонокнижні рослини, є лікарською. Виявляється, це хороший антисептик: плаун річний використовувався при виготовленні дитячої присипки. Вегетаційний період цієї рослини — один рік. Цей вид дуже вразливий — якщо вирубують ділянку, то він може не відновитися.
     По дорозі до Черемського болота нам зустрічаються і зозулині черевички справжні. Це один з найдекоративніших представників флори України, який, на жаль, зникає. Квітку, яка нагадує старовинний черевичок (звідси і назва), ми не побачили. Адже цвітіння зозулиних черевичок починається у першій половині травня. І хоч воно не одночасне (за похмурої та дощової погоди триває до трьох тижнів), ясно, що в другій половині літа на стеблах уже коробочки з насінням.
     Основною причиною зменшення популяції зозулиних черевичок є те, що напрочуд гарні квіти, комусь хочеться зірвати на букет. А хтось, натрапивши на узліссі на ці декоративні рослини, викопує їх з тим, щоб пересадити і культивувати на присадибній ділянці. Суцільні рубки лісу і особливо заміна природних деревостанів хвойними породами призвели до того, що квітка стала рідкісною загалом в Україні. І тепер вчені вважають, що необхідно навіть вдатись до штучного розведення зозулиних черевичок, щоб згодом «розселити» їх.
     Найчисельніші групи зростання зозулиних черевичок (до триста рослин на площі п’ять-шість гектарів) зафіксовані в урочищі Громош, що у Сокальському районі Львівської області, понад сто рослин — на околиці міста Кам’янець-Подільський на Хмельниччині. Квітка охороняється в заповідниках Криму і Карпат, у заказнику загальнодержавного значення «Совий Яр» (Хмельницька область). І, звичайно, у Черемському заповіднику, де згідно із статусом тепер не ведеться ніяка господарська діяльність.
     А ось смілка литовська ще цвіте. І в кінці липня, коли ми побували в заповіднику, можна було полюбуватися ніжними рожевими квіточками. Пригадалось почуте у Цуманській пущі, де також зростає ця рослина. Під час чергової експедиції уже згадувана Тетяна Андрієнко з Києва жила у місцевому санаторії «Пролісок». Якось прийшла на обід у кафе і побачила на столах вазочки з цими рожевими квіточками. На знак протесту вона, як розповідають, встала з-за стола і пішла геть. Працівники кафе, котрі хотіли створити затишок, не здогадувались, що їх старання викличуть таку реакцію. Бо не знали, що це — рідкісна квітка, до збереження якої Тетяна Андрієнко доклала багато старань.
     Смілка литовська любить піщані грунти. У Маневицькому районі її можна побачити вздовж траси Київ-Варшава. На території Черемського заповідника ми натрапили на неї біля обеліска, який увічнює пам’ять партизанів. Ця квітка занесена до Європейського червоного списку. Але нам не терпиться побачити, нарешті, ту славнозвісну шейхцерію, яка врятувала Черемське болото. Про неї науковий співробітник Черемського заповідника Лариса Шевчук написала так:
     Шейхцерія тут — цариця болота,
     Як свічка тоненька, врочиста…
     Перед тим, як з лісової дороги перейти на болото, наші попутники проводять відповідний інструктаж відносно обережного поводження. У Білорусі є, до речі, болото з назвою Погибель, яка говорить сама за себе. Черемське болото — та ж сама погибель. І в цьому нема перебільшення: по обидва боки дерев’яного настилу, зробленого дирекцією заповідника за стандартами європейських країн для екскурсантів, — дивної краси мох. Але ця краса обманна, бо під вагою людини в моху може утворитись «вікно», шубовснувши в яке, уже не виберешся. Дивлячись на пейзаж Черемського болота, я мимоволі пригадала кінофільм «А зорі тут тихі», героїня якого загинула у такій трясовині.
     Зупиняємось на оглядовому майданчику, до якого «добігає» шейхцерія, про яку ми уже начувані. Хоч-не-хоч, але для знімка нашому фотокореспонденту доводиться зійти з дерев’яного майданчика на сфагнове болото, яке гойдається під його вагою.
     Звідси кілометр і двісті метрів до Черемського озера. Літньої спекотної пори та ще після таких дощів, на які був щедрий липень, йти до озера не ризикуємо.
     — Приїжджайте взимку,— каже директор заповідника Степан Пащук, — коли підмерзне. Тоді ми можемо і пішки туди швидко добратись, і саньми під’їхати. Можна було б до самого озера прокласти дерев’яний настил, хоч це й затратно. Але не тільки затрати спиняють нас — нехай менше людей тут ходить, спокійніше буде птахам і звірям. Колись, до речі, такий настил до Черемського озера був, бо ж польські панянки любили приїжджати каретами на острів. Там і альтанки були облаштовані для відпочинку.
     Хоч як достигне журавлина (а є вона на болоті і звичайна, і дрібноплідна, яка занесена до Червоної книги України), то прийдуть люди з ближніх сіл за ягодами. Особливо взимку, як болото підмерзне і стає доступним.
     Наш попутник Василь Коніщук зриває пригорщу сфагнового моху, відтискує воду і каже:
     — Колись мох висушували і використовували як антисептик. Цей мох рани заліковує, отож, ставав у пригоді в роки Першої світової війни, коли для лікування поранених не вистачало навіть бинтів.
     … У сімдесятих роках минулого століття сто країн підписали Рамсарську конвенцію — взяли на себе зобов’язання охороняти цінні водно-болотні угіддя. Дирекція Черемського заповідника підготувала обгрунтування щодо включення Черемського болота до цієї конвенції. Адже воно неповторне і заслуговує на особливу увагу.
     (Закінчення буде)

Волинь, №827 ЧЕТВЕР, 14 СЕРПНЯ 2008р
http://volyn.com.ua/index.php?rub=32&article=0&arch=