Підвиємо сіроманців

Підраховують маленьких сірячків доволі оригінально. Щоб знати місце розташування вовчих лігов і кількість цьогоріч народжених тварин, єгері виходять у ліс і… починають вити, імітуючи голос старих вовків, на який обов’язково відгукуються малята. У мисливському господарстві “Космечара” Богородчанського району, що на Івано-Франківщині, за підвиванням спостерігала кореспондент “Газети”.

…Від Чорного лісу віє прохолодою. Єгері готуються до підвивання. Четверо чоловіків розійшлися по території бази та вправляються у вовчому вокалі. Стає моторошно. “Страшно, молодичко? – усміхається Петро Зіняк, мисливствознавець і голова села Міжгір’я. – Не бійтеся, краще ось тримайте чистий камуфляж, бо від вашого одягу всі вовки повтікають”.

Пан Петро – головний вабщик (той, хто найкраще імітує голос вовків, – “Газета”). Каже, що на підвивання треба обов’язково йти у випраному в річковій воді без додавання прального порошку одязі, з однією рушницею на всіх, із того боку, де не віє вітер. У сіроманців, навіть маленьких, надзвичайний нюх, вони можуть за кількасот метрів відчути сторонній запах. Іще гірше, його відчує вовчиця, яка може занести малят за десятки кілометрів, якнайдалі від небезпеки. Тоді вий не вий – усе одно втечуть, і доведеться ще довго блукати лісами та шукати сірих хитрюганів. Проїхавши сім кілометрів углиб Чорного лісу, зупиняємося біля старого поламаного моста через річку Лукву. Вниз по течії підемо пішки, щоб вовки не вчули запаху бензину.

“Наявність річки або потічка – характерна ознака того, що десь у радіусі півкілометра є вовче лігво, – розповідає Ігор Бочкур, інженер-мисливствознавець. – Вовки їдять багато м’яса, тому вода біля них має бути постійно. А ще місце розташування житла сіроманців визначають за минулорічними описами, бо вовки рідко змінюють місце проживання. Також вони використовують старі борсучі та лисячі нори. Отже, коли лісникові відомо, де колись жили рудохвості або борсуки, то цілком імовірно, що саме тут можна знайти виводок малих сіроманців”.

Проте, навіть знаючи ці прикмети, знайти вовченят доволі непросто, бо мати добре ховає дітей у норах непролазних гущавин. “Вовчі сім’ї міцні та тривалі, – говорить пан Зіняк, прошкуючи Чорним лісом. – Народжуючи у квітні від одного до восьми малят, вовчиця кілька місяців годує їх молоком. Потім діти починають їсти те, що принесуть із полювання батьки. Тому, ледь зачувши їхні голоси, вовченята починають радісно скавуліти та підвивати, наслідуючи дорослих. Якщо єгер зуміє хоча б наполовину відтворити вовче виття, то малята обов’язково відгукнуться”.

Серед густого смерекового лісу лісники розходяться врізнобіч. Залишаюся з паном Зіняком, який сьогодні підманюватиме вовченят. Проте, на велике розчарування, протягом двох годин пан Петро мовчить. “Спершу треба слухати вітер, шум лісу, тріск гілок, – тихо каже міжгірський війт. – Бо якщо відразу почати вити, можуть відгукнутися переярки (молоді вовки, які народилися торік, – “Газета”). Вони живуть неподалік батьків­ського лігва. Восени, коли підросте цьогорічний виводок, вовча сім’я об’єднається в зграю – і всі тварини разом полюватимуть”.

Десь почувся легкий шум, богородчанський ловець ледь піднявся й, наказавши мені навіть не рухатися, довго та протяжно завив. У відповідь із південного боку почули скавуління. “Ось і є наші вовчики!” – пошепки радісно каже Петро Іванович і виє ще раз, аби визначити, скільки саме малят.

…Увечері в невеличкому мисливському будиночку при світлі гасової лампи головний вабщик навчає єгерів вити. Якби хтось проходив неподалік хатинки, то, напевне, чимдуж утікав би з цього “вовчого” місця. “Основа всього – звук “а”, який треба пропустити через горло та ніс, – поважно говорить пан Зіняк, – але головне – вміти слухати виття в природі. Так краще запам’ятовується. Також треба розрізняти виття вовка та вовчиці. Голова сіроманської родини виє грубо, довго та протяжно, вовчиця, сповіщаючи про свій прихід малят, наприкінці зривається на дзявкання. Тому краще імітувати голос самки”.

Потім єгері малюють на своїй карті вектори напрямку, де сьогодні чули виття. Усі мапи згодом зіставляють і наносять позначки: в тому місці, де вектори перетинаються, шукатимуть лігво. Найкраще робити це зі спеціально навченими собаками або кіньми. Останні, зачувши вовчий запах, починають “стригти” вухами. Але навіть без сторонньої допомоги космечарські єгері тепер легко зможуть відшукати новий виводок, бо підвивання відбулось успішно.

Львівська газета