20/07/2014
0На вотчині екс-нардепа Віктора Лозінського, який відбуває термін за вбивство, сумують за його твердою рукою
Не так давно екс-нардеп Віктор Лозінський, який перебуває в ув’язненні за вбивство жителя Кіровоградщини Валерія Олійника, на короткий термін вдихнув вітер свободи. Бориспільський міський районний суд ухвалив рішення про його дострокове звільнення, а Апеляційний суд Київської області це рішення скасував. «k:» відправилися на Кіровоградщину, щоб дізнатися, як на колишній вотчині Лозінського живеться без людини, яка наводила страх на округу. Виявилося, страх за інерцією залишився, але разом із ним прийшла і туга за тими часами, коли місцеві селяни добре себе почували в ролі кріпаків, а пан міг і обдарувати, і жорстоко покарати.
Гроші зіпсували
— Ну і нехай приїжджає. Куди йому ще діватися?
— Та ні, вже не приїде. Навіть якщо випустять.
— Куди він дінеться? Приїде.
Ольга і Лариса, мешканки Голованівська сперечаються про те, чи може повернутися Віктор Лозінський. Голованівськ — його вотчина. Тут знаходиться його порожня резиденція: двоповерхова цегляна будівля за триметровим парканом стоїть у центрі селища, між ринком і райвідділом міліції. Всі і в Голованівську, і в сусідніх селах, звичайно, знають Лозінського та його історію. Не знати цього тут просто неможливо.
— Я його ще пацаном пам’ятаю. А потім він дільничним був, — розповідає пенсіонер Сергій, у минулому начальник автобази.
— Особисто знайомі?
— Та як сказати… Але звернутися до нього я завжди б зміг.
Голованівський район на півночі Кіровоградської області — це поля соняшнику, кукурудзи та пшениці, що перемежовуються лісосмугами, зарослими балками та досить великими ділянками листяного лісу — в підручниках із географії такий ландшафт називається лісостепом. Район примикає до траси Київ–Одеса, це зовсім не глухомань. З Києва можна дістатися на машині трохи більше ніж за дві години.
Лозінський займався і лісом, і зерновими.
— Розкрутився. Лісом займався, зерном, землею… Потім депутатом став. З’явилася копійка. Я так скажу: ці гроші його і зіпсували, — розповідає Сергій.
— Хто до нього тільки не приїжджав! І депутати, і прокурори, та хто хочеш!
Лозінський отримав термін три роки тому, але досі ці володіння охороняються єгерями так само суворо, як в Америці приватні землі. Забрідати туди не рекомендується.
— І з усіма він тут був у чудових відносинах — і з прокуратурою, і з міліцією? — уточнюю я.
— Звичайно. А як інакше? — відповідає, закуривши, Сергій.
У цих місцях для більшості жителів земля — основне знаряддя виробництва, головний ресурс і надбання. А для найбідніших джерело існування — ліс.
— Чоловік, якого вбили, — розповідає Сергій, — браконьєрствував. Сказано ж було — не ходи туди. А вони такі — петлі ставлять, стріляють. Сам іде — начебто нічого в нього нема, а рушниця захована десь, а десь петля стоїть. Ось і попався. А вони, Лозінський та друзі його, видно підгуляли. Ну і… відчувається, що не все тут говорять приїжджим. На прості запитання відповідають невизначено. Гості поїдуть, а їм тут жити.
Стовп суспільства
— Розумієте, минуло вже майже п’ять років. Вже про все забули, — каже директор Голованівського лісового господарства Костянтин Гончаренко. Сам він із Лозінським не знайомий. Подробиць трагедії не знає, прогнози робити не береться. Співробітник, який був із Лозінським у день вбивства, в лісництві не працює.
— Взагалі він не був працівником лісового господарства. Він у Лозінського працював.
В оренду в Голованівського лісництва Лозінський взяв 22 гектари. Він надає послуги розважального характеру та стежить за станом угідь. Його ліс починається поблизу дороги, що веде в Грушки — маленьке село, де жив покійний Валерій Олійник. Там можна побачити затишні дощаті альтанки, кафе, далі серед дерев — озеро з рибалками. Все це, а також штат єгерів, які чекають свого власника, що сидить у неволі.
— Нічого особливого при його поверненні не буде, — вважає начальник Голованівського райвідділу міліції Володимир Головань. За його словами, і в міліції, і в прокуратурі, і в районній владі все дуже змінилося за останні роки — прийшли нові люди. Всіх, хто був замішаний у вбивстві, змістили з постів.
Я питаю його, як вийшло, що при скоєнні Лозінським злочину був присутній співробітник міліції.
— Я не можу нічого сказати. Я взагалі тут тоді не працював, — відповідає він. У ті роки він трудився в сусідньому районі, але ні про Лозінського, ні про обставини вбивства, ні про його зв’язки він нічого сказати не може.
Іноді в Голованівську виникає відчуття, подібне на те, що переживають герої американських детективів: з вами багато говорять про що завгодно, але тільки-но заходить мова про окремі речі — замовкають. Така тема тут — Лозінський. Незрозуміло навіть, хороший він в очах місцевих жителів або поганий.
— Мені він нічого поганого не зробив, — говорить Ольга.
— Але він же людину вбив, — нагадую я.
— Хто його знає, як там було.
— Якщо він повернеться, як до цього люди поставляться?
Її відповідь мене вражає.
— 50 на 50. Половина радітиме.
Чому є люди, які будуть йому раді? Кажуть, Лозінський допомагав людям. Його всі тут знають. Він міцний господар. Він роботу декому давав. Ольга та Лариса стурбовані тим, що їм, співробітницям соціальної сфери, не виділяють належні земельні ділянки. Влада розпорядилася закріпити їхню землю за родичами місцевих депутатів. Прокуратура нічого не робить. У такій ситуації Лозінський міг би допомогти, якби звільнився, вважають жінки.
Священик селищної церкви отець Михайло каже, що не може засуджувати нікого, і Лозінського в тому числі. Тим більше, що той дуже допомагав: давав гроші на прикраси храму та інше.
— Люди, звичайно, різні. Є й такі, яким він неприємний. Але багато вдячних за те добро, яке він робив, — розповідає отець Михайло. — Сам про нього нічого поганого сказати не можу. А те, що трапилося, через що він у в’язниці… На все воля Божа.
Лозінський був стовпом місцевого суспільства — ось в чому справа. Господарем, мав зв’язки у верхах. До нього можна було звернутися з проханням. Він давав кошти на школи, облаштування місця загального користування. Але й не всім подобалося, що він, по суті, всевладний у Голованівську та околицях.
— Що хотів, те й робив. Царьок! — каже Михайло, з яким ми розмовляємо на автостоянці біля ринку. — Сказав: «Привезіть мені машину зерна» — і привезуть. Слова поперек не скажуть.
— Ти там не дуже-то, — втручається його товариш, з яким вони розвантажували мішки з капустою.
— А що мені? Мені боятися нічого, — відповідає Михайло.
— Ви теж… — звертається він вже до мене. — Шукаєте пригод? Тут не треба особливо розпитувати.
Троєкуров нашого часу
Сільце Грушки зовсім невелике та досить мальовниче. Дозрівають овочі, яблуні схиляються гілками, в сараях похрюкують свині. У навколишніх лісах кабанів так багато, що вони запросто риються в городах. Навколо — володіння Лозінського.
— 22 гектари у нього? — дивується Петро Володимирович, фельдшер амбулаторії. — Та що ви! Усі сто!
Я кажу, що, схоже, мало хто засмутиться, якщо Лозінський вийде з в’язниці.
— Вся Голованівка за нього, — погоджується Петро Володимирович. — Кому тин підправив, де школу пофарбував — ось і раді. Та що там: навіть бабця Олійника — і та говорить: «Я на Лозінського зла не тримаю». Дурна жінка, вже стара зовсім.
Я уточнюю: Лозінському було, напевно, дуже просто впливати на місцеву владу.
— Я вам ось що розповім, — починає Петро Володимирович. — Припустимо, приходить до нього голова сільради і каже: дайте грошей. Той питає: «На що?» «Пам’ятники пофарбувати, кладовище облаштувати», — говорить голова. Дає Лозінський гроші. А потім приїздить, дивиться. Бачить — не пофарбували. Тут же заходить до сільради, йде в кабінет і при всіх — ляпас по морді. Ось так.
Я висловлюю подив.
— Або інший випадок, — продовжує він. — Просять на дитячий садок, перекрити треба. Дає. Потім знову до нього: грошей не вистачило, треба більше. Він своїм хлопцям дає завдання — порахуйте. Ті рахують, бачать, розікрали. Лозинський до них приходить і каже директору та завгоспу: самі все не доробите — хати відберу.
Лісовими угіддями Лозінський управлявся також круто. Браконьєрів не терпів. Те, що він погнався за порушником, — цілком природно для його характеру. Петро Володимирович розповідає про те, як обходилися з браконьєрами:
— У нього там ведмідь був, в клітці. Гостям показували. Так от, єгері зловлять якого-небудь там із косулею, наприклад. Браконьєра. Приводять. Дають пачку солі та кажуть — їж. Всю їж.
— А якщо не з’їсть? — запитую я.
— До ведмедя в клітку.
— Як пушкінський Троєкуров ваш Лозінський!
— Так. Поміщик був. А зараз ось у в’язниці сидить, — погоджується Петро Володимирович.
